Як перестати засуджувати?

Про неприпустимість засудження ближніх говорити важко, а все через те, що кожен з нас у тій чи іншій мірі хворий на цю духовну недугу. Але говорити, нагадувати про це завжди потрібно, щоб ми не звикали до цієї недуги, не розчинялися в ній, виправдовуючи себе, що «ми не судимо, а лише розмірковуємо». От тільки де міститься та межа, що розділяє осуд від міркування?

Крім того, не варто забувати, що окрім осуду ближніх, дехто звикає до надмірного осуду самого себе, ставлячи перед собою надмірні цілі та вимоги, а за їх цілком логічного невиконання, висуваючи до себе недоречні претензії. Ще гірше, коли це саме роблять батьки з власними дітьми, виправдовуючи себе тим, що вони це роблять задля блага самої дитини… Одним словом, куди не глянь, скрізь одне й те саме – суцільний осуд, надмірні вимоги: як до себе, так і до інших, що теж слід вважати різновидом осуду.

Що ж робити з цим, як виконати Боже застереження: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7:1)? Адже, як добре відомо, за недотримання цього застереження на всіх нас чекає вкрай неприємний наслідок: «Бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7:2). Відразу слід зауважити, що повністю позбутися гріха засудження навряд чи кому вдасться, бо в іншому випадку Ісусу Христу не було потреби помирати на Голгофському хресті…

Адже як би хоча б мала дещиця людей спромоглася власними силами позбутися недуги засуджувати ближніх, Спасителю треба було б лише в Нагорній проповіді нагадати про неприпустимість такого ставлення, дати кілька цінних порад для подолання звички засуджувати і… не помирати страшною ганебною смертю через розп’яття. Але не склалося, Ісус повинен був померти, щоб «усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Така ціна подолання гріх та їх наслідків.

Проте, якщо в повній мірі ми не можемо позбутися звички засудження – про це варто завжди пам’ятати, щоб не втратити духовну пильність, – зате можемо значно зменшити її застосування у власному житті. Як? Скориставшись простою Ісусовою порадою (на щастя, порада йде відразу за попередженням, що зайвий раз свідчить про безмежне милосердя Боже, за що Йому слава на віки вічні!): «І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш? Або, як скажеш братові твоєму: дай я витягну скалку з ока твого, коли колода в оці твоїм? Лицеміре, вийми спершу колоду з ока твого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Мф. 7:3-5).

Отже, Ісус радить нам почати із самих себе: перш ніж засуджувати інших, поглянути на себе, своє власне життя і перевірити, чи настільки ми «безгрішні», щоб судити інших. «Безгрішні» – не в сенсі абсолютної непорочності, а в сенсі, що змогли позбутися конкретної вади, гріха, щоб допомогти подолати їх прояви в ближньому, до якого повинні ставитися як до самого себе (див. Лк. 10:27). Про ці цілком очевидні речі сказано безліч проповідей, тому не будемо на цьому зосереджувати надмірну увагу, просто нагадали про це.

Але що робити, коли людина надмірно сувора до самої себе? Крім того, таке ставлення, так чи інакше, впливатиме на її ставлення до оточення, що викликатиме природне осудження з її боку. У цьому випадку найкраща, звісно, як на нашу думку, наступна порада апостола Павла: «Будьте один до одного добрими, милосердними, прощайте один одному, як i Бог у Христі простив вам» (Ев. 4:32). Бог простив нас, Він вияв милосердя особисто до кожного з нас, і вимагає, точніше просить, щоб ми так само ставилися один до одного і… до самих себе.

Звичайно, деякі скоєні нами гріхи не йдуть з пам’яті, або ж час від часу спливають у неї, що у свою чергу викликає жаль про скоєне. Проте жаль про скоєне не треба перетворювати на самоосуд, жаль про скоєне повинен викликати лише сльози розкаяння. А як відомо, «ті, що плачуть – блаженні», «бо вони втішаться» (Мф. 5:4). Чого усім вам і бажаємо.

Редакція сайту


Ваш коментар: