Упокорювання більше гордості

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

За довгі роки свого церковного буття ми так звикли до думки про те, що фарисей – особа малоприємна, до того, що саме слово “фарисей” у сучасній мові має мало не лайливий відтінок, настільки зріднилися з цим уявленням, що запитай нас, хто нам з двох симпатичніший – фарисей або митар, ми майже не замислюючись скажемо: “Звичайно, митар! Він такий смиренний, не пара самовдоволеному хвалькові-фарисеєві!” З тієї ж причини усе, що пов’язано з фарисеєм, автоматично береться нами під підозру: “Фарисей постить двічі на тиждень, але ж він – фарисей, а значить – лицемір; не наслідуватимемо лицеміра, не станемо постити двічі на тиждень, не в цьому постуванні полягає любов до Бога!” І справді, не в цьому. Через те і скасовує Церква піст у середу і п’ятницю на прийдешньому тижні. Проте сам по собі піст не несе жодного відтінку лицемірства, а навпаки, є формою духовного подвигу, але тільки в тому випадку, коли він, по-перше, здійснюється в порядку послуху, а зовсім не самоправства і коли він, по-друге, є не мета, а засіб.

А вже якщо справа йде про гроші, якщо хтось спробує прямо або побічно вказати нам на нашу повсякчасну жадність – тоді біда! Пам’ятаєте, фарисей каже: “Даю десятину з усього, що надбаю” (Лк. 18:12)? Коли цей євангельський охоронець Закону прямо вказує кожному з нас, що потрібно на церкву жертвувати не стільки, скільки хочеться, а стільки, скільки Бог встановив – десять відсотків доходу, то вже тут нашому благородному обуренню немає кінця: “Знайшов чим хвастати: на церкву він, бачте, жертвує!”

Постування, десятина, виконання правил – як це усе рутинне, як нудне і емоційно не насичене! І дійсно, куди романтичніше по заповіді Спасителя любити, наприклад, ворога (Мф. 5:44) або вирвати собі око, якщо воно тебе спокушає (Мф. 18:9). Це – так, це – подвиг! А неухильне дотримання пісних трапез у відомий час, а бухгалтерські розрахунки з Богом із скрупульозними з’ясуваннями, що входить у десятину, а що церковним податком може і не обкладатися, – усе це якось вже дуже по-фарисейськи раціонально.

Проте любити ворогів – важко, а виривати око, що спокушає, – страшно і боляче. Усе здається, що з пристрастю можна якось і по іншому, “малою кров’ю” впоратися. А коли пристрасті не залишають, коли заповіданої любові до ворогів у душі своїй не виявляєш, мимоволі потрібно якось виправдовуватися. Ось саме тоді людина і утішає себе нехитрим міркуванням: “Так, з гріхами моїми впоратися мені не вдається, зате я покірливо визнаю себе грішником. Так, десятину церковну я не плачу, зате я не такий, як той фарисей, який намірився хвастати перед Богом своїми пожертвуваннями і грошима намагається купити собі Вічне Життя”. Тобто як ні згріши, а усе виходить вигода: праведності фарисейської в нас немає, зате покаяння митаря – у наявності. І ми якось забуваємо, що покаяння митаря тому і прийняте Богом на виправдання йому, що сам порушник закону покірливо погоджується з тим, як оцінив його фарисей. Він тому і каже Богові: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!” (Лк. 18:13), що не хоче себе виправдовувати жодними міркуваннями, жодними аргументами на свою користь. Йому, на відміну від нас, і на думку не спадає засудити фарисея. Він, митар, тільки собі ціну знає. Ціна інших йому невідома і нецікава.

Були часи, коли фарисеї гордилися перед людьми і Богом своєю праведністю, прославляючи себе у власних очах. Тепер прийшла, мабуть, пора погордитися митарською гордістю і нам грішним: “Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, лжеправедники і лицеміри, або як цей фарисей; не пощу і не жертвую, зате плачу про гріхи свої день і ніч”. Так зростає в нас почуття, яке народне прислів’я назвало “упокорюванням більше гордості”, тобто таким упокорюванням, яке і гірше і страшніше в багато разів всякої гордості.

А тим часом для того, щоб уберегтися від цієї своєрідної гордості грішника, достатньо нам буде згадати слова нашого Спасителя, звернені як до ревнителів Закону, так і до його переступників: “Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати” (Мф. 23:23). Звичайно, любов і до ближнього, і до далекого, і навіть до ворога свого завжди є найважливішим проявом нашої довіри Богові. Проте любов – адже це не лише ласкаві погляди і зворушливі прицмокування. Якщо любиш – нагодуй, одягни, віддай частину майна свого, віддай частину свого часу, свого життя. Іншими словами, віддай “десятину з м’яти, кропу і кмину”. А без цього усі наші запевнення, що ми Бога і ближнього любимо, залишаться порожньою декларацією.

Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому” (Лк. 16:10). Із сьогоднішнього дня ми всі разом з усією Церквою співаємо скорботний спів Великого посту “Покаяння відкрий мені двері”. Співаємо ми його тому, що хотіли б навчитися каятися, тобто бачити свої гріхи в усій їх відвертій непривабливості. Але при цьому нам треба пам’ятати, що нам ніколи не уподібнитися в упокорюванні митареві, що кається, поки ми не навчимося такому, начебто дріб’язковому послуху, як послух фарисея. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея