«Для чого я стільки років ходив у церкву – і гадки не маю про любов?»

Найважче для нас, як мені здається, – це відчути любов. Людина – єдиний ссавець, що народжується абсолютно беззахисним. Новонароджене немовля не можна залишити на жодну хвилину – адже воно не може потурбуватися навіть про те, щоб йому було тепле. З першої секунди нашого існування в цьому світі ми потребуємо любові – обіймів, тепла материнських грудей, ніжності, ласки, – і усе це потрібне нам ще дуже довго. Невипадково сучасні педіатри і психологи в один голос стверджують: не можна залишати дитину, що плаче, наодинці.

Раніше, втім, була інша практика: нічого страшного, якщо немовля плаче – нехай звикає, не треба відразу брати його на руки і т. ін.. Але сьогодні всі упевнені в зворотному: новонароджена дитина щомиті потребує любові, яка зігріває її сердечко і дає упевненість у тому, що усі її життєво важливі потреби неодмінно і миттєво задовольняться, а світ навколо – доброзичливий. І щасливі ті з вас, хто знав у дитинстві таку батьківську любов. Але це було не у всіх. Не всі росли в щасливій сім’ї, у ласкавих і ніжних батьків. Та і ті, хто так ріс, теж стикаються з різними труднощами в цьому житті. Втім, у людей, яких ніжно любили в дитинстві (а пам’ять про це залишається на все життя), – сильна душа. Їх неможливо «зламати», бо любов, отримана свого часу від батьків, сформувала в них міцний стержень.

Старець Паїсій казав, що немовля, яке не отримало досить материнської любові і ласки, не наситилося теплом грудного молока, буде, у міру дорослішання, шукати усьому цьому заміну. І приохотиться до пляшки, сигарет або наркотиків – компенсуючи брак любові в дитинстві. Тому дуже часто молоді люди, що потрапляють з однієї халепу в іншу, перебувають на грані, пиячать, – кажуть один одному: «Я люблю тебе! Я хочу тебе!» Насправді їм просто потрібна любов – щоб їх любили, як люблять маленьких дітей.

Усі ми хочемо любові. І усюди її шукаємо. Ви запитаєте: «Чому ти нам говориш тут про батьківську любов? Наша сьогоднішня тема – любов Божа!» Але любов Божа бере початок у серці людському.

Перша жива істота, яку ми бачимо в цьому житті, – зовсім не Бог, а мати, батько, люди з плоті і крові. Саме батьки являють собою перший приклад любові – зокрема Божественної. Отже якщо людина отримала батьківську любов у достатку, згодом їй легше осягнути Бога.

Одна вчителька якось поділилася зі мною, що серед сучасної молоді багато атеїстів. Я їй заперечив. Мені здається, атеїстів не буває. Є люди зі збоченими уявленнями. Є люди скривджені, що не отримали досить любові, бо ніхто для них її не давав. І тепер вони заперечують Бога, Якого не знають, а точніше, – усю систему, яка начебто говорить про Бога, але при цьому не дарує любові. У цьому проблема.

Ми приходимо в Церкву, щоб навчитися любові. І якщо нам вдається виконувати усі приписи, але любові ми так і не навчилися, не навчилися відчувати любов Божу, – усі досягнення відходять на другий план. Візьмемо, приміром, піст. Це – дуже хороша справа, але для чого ми постимо, якщо в нашому серці немає любові? Апостол Павло каже, якщо робити усе правильно, але без любові, – усі зусилля марні. Любов – понад усе. Форма потрібна, але тільки з урахуванням змісту. Зміст – от що важливе. І це зовсім інша справа.

Іноді я розмовляю з підлітками, які не знають навіть як правильно до мене звернутися. Вони кажуть: «пане» або «пане отче», гадки не маючи, що в розмові зі священиком треба вимовляти його ім’я – отець такий-то. Але душа в цих юнаків щира і чиста, Богові угодні такі душі. Господь не обмежується зовнішністю – Йому важливий зміст, Він дивиться в наше серце. І запитує: «Чи навчився ти любити?» По собі можу сказати, що, на жаль, у Церкві багато людей бездоганні за своїми манерами, поведінкою, способом життя, але усе це позбавлено внутрішнього змісту.

Як нещодавно почув я від однієї людини: «Безліч образ я зазнав від людей, які в очах оточуючих є доброзичливими, доброчесними християнами, регулярно ходять у церкву. І саме ці люди мене зраджували, кривдили і засмучували». Ось що ранить найбільше і руйнує стосунки з Богом. І людина задається питанням: «Для чого я стільки років ходив у церкву, і гадки не маю, що таке любов?» Показово, це я почув на Афоні від одного ченця. Це був подвижник, схимник, аскет, з довгою білою бородою. Усі навколо його шанували (адже знаєте, що таке схима), а він сказав мені: «Отче, я живу тут стільки років, але якщо в серці в мене немає любові, то єдине, що в мене буде – це моя схима». Велика схима – особлива відзнака в чернецтві. Але головне – що під цією схимою. Там має бути любов. Якщо її немає – що б я не робив, я нічого не досяг.

Книжники і фарисеї мали усі духовні багатства, але в них не було духовної висоти і змісту. Вони постили, відвідували Храм, але робили усе це формально, і Господь, заглядаючи до них у душу, бачив там щось відразливе. Що? Він називав це лицемірством і брехнею, коли усе робиться напоказ. Любов Божа шукає твого серця, щоб подарувати тобі істинне щастя – відчути, що ти Його улюблене чадо. Саме це є нашою кінцевою метою – у сім’ї і взагалі в житті. Любов Божа нікуди не зникає, вона постійно з нами, живить нас, дає сили. Усе інше скороминуще.

Відчувши Бога, людина стає милосердною і люблячою. А якщо бачиш, що хтось жорстокий стосовно інших – злісний, їдкий, надмірно амбітний, – можеш бути упевнений: ця людина ще не відчула Господа.

Отже якщо матимете справу з подібними людьми, не кажіть: «Ця Божа людина мене образила». Замість цього скажіть: «Ця людина, яка доки так і не знайшла Бога, образила мене». Божа людина не може бути жорстокою відносно кого б то не було.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)