Найстрашніший урок Страсного тижня

В Августа був друг Корнелій Галл, з яким вони разом вчилися в школі. Август став імператором, а Корнелій Галл – блискучим поетом. Овідій вважав його своїм головним учителем і попередником, його наслідував Проперцій, знаменитий поет, яким захоплювався Гете. Усі надзвичайно цінували вірші Корнелія Галла – римські письменники, теоретики красномовства, наприклад, Квінтиліан. При цьому до нас його твори не дійшли. Чим це пояснити?

Корнелій Галл, наближений до Августа як його старий друг, під час війни з Марком Антонієм виконував дуже відповідальні завдання: зокрема, коли Клеопатра закрилася в мавзолеї, він сходами піднявся до віконця і через це віконце вів з нею перемовини. Для Августа дуже важливо було узяти Клеопатру в полон живою, щоб провезти її в золотих ланцюгах Римом. Це був би справжній тріумф. Коли ж військові дії закінчилися і Єгипет був завойований, Галл залишився там вищим представником римської окупаційної влади і, здавалося, вже зробив блискучу кар’єру, але тут його згубив наклеп. Щойно цей наклеп досяг Риму, Галлу довелося накласти на себе руки, і тут вже жодна стара дружба не могла виручити його з біди. У наклепі, розповідає історик Діон Касій, повідомлялося, що Корнелій Галл зайнятий звеличенням власної персони: він встановлює свої статуї в різних містах Єгипту і висікає на пірамідах написи про свої подвиги. Факти тут викладені в перебільшеному вигляді, але цілком реальні. У Римі дійсно зберігся обеліск на честь Корнелія Галла (привезений сюди з Єгипту набагато пізніше) з написами, в яких прославляється Галл, що виявився, на думку їх укладачів, не лише чудовим поетом, але і великим полководцем. Наприкінці минулого століття була виявлена кам’яна стела з написом трьома мовами – єгипетськими ієрогліфами, грецькою і латиною, де теж говориться про великі подвиги Корнелія Галла: утихомирюючи непокірних царьків, він пройшов через пороги до верхів’їв Нілу і зробив те, чого не міг зробити жоден з єгипетських царів або грецьких і римських полководців.

У політиці Галл залишився поетом, але саме це його згубило. Він виявився винним у тому єдиному злочині, який Август не прощав нікому, – в імперії може бути культ тільки однієї особи, самого імператора.

Звільнивши з-під варти Людину, Яка називала Себе Царем Юдейським, Пилат кинув би прямий виклик Тиберію, пасинку померлого на той час Августа. Тут Пилат відчув, що справа стосується його власного життя. Якщо Він відпустить Ісуса, йому доведеться або їхати в Рим, де з ним розправляться, або, прийнявши отруту, самому накласти на себе руки (у Римі віддавали перевагу останньому варіанту). Пилат зрозумів, що звинувачення сформульоване таким чином, що він «не друг Цезарю», а підтримує якогось Ісуса, Який називає Себе Цезарем. Саме тоді він злякався – і засудив Ісуса до смерті.

У справі Ісуса діє декілька сил. По-перше, архієреї і старійшини – еліта Єрусалимського храму, люди, без сумніву, чесні, вірні, але не здатні довіритися почуттям і переконані в тому, що суть релігії полягає тільки у вірності традиції. Зрозуміла так релігійність примушує їх бачити в Ісусові, богохульника, гідного смерті.

По-друге, учні з їх невірністю: зніяковіли, злякалися і повтікали.

По-третє, Пилат – він намагався щось зробити для Ісуса, але особисто боязкий, – і тому відступив перед загрозою власної життєвої катастрофи.

Четверта сила – римські воїни, які про Ісуса почули того ранку уперше. Вони не мають до Нього жодного відношення і взагалі не знають, Хто це такий. Малоосвічені люди, вони жадають грубих розваг, яких тут, у Палестині, їм явно бракує. І от Він в їх владі. Його одягають у царський одяг, надівають на Нього терновий вінець, дають Йому в руки тростину, сміються, кланяються і вигукують: «Радуйся, Царю Юдейський!» (Мк. 15:18). Його б’ють і плюють у Нього тільки для того, щоб повеселитися, і ні для чого іншого. По суті, усі вони – непогані, тільки дуже грубі, неосвічені і звиклі до безглуздих жартів, як усі солдати, – от і все. Вони не здогадуються навіть, що беруть участь у чомусь страшному.

Є ще одна, п’ята сила. Чоловік, який не є присутнім на євангельських сторінках, але врешті-решт стає мало не ключовою фігурою. Він боїться усіх – і богів і людей. Він втік з Риму і оселився на острові Капрі, оточений вірними йому воїнами. Тут він читає вчені книги, управляє імперією на відстані, жахається, коли отримує похмурі звістки з різних релігійних центрів. Це Тиберій. Ймовірно, коли до Тиберія дійшла звістка про те, що Пилат розіпнув Ісуса, саме він злякався цього найбільше. Але ж тільки через Тиберія Пилат розіпнув Ісуса.

У результаті виходить, ніби в смерті Ісуса не винен ніхто. Первосвященики і старійшини – просто фундаменталісти. Пилат – просто боязка людина, що злякався особистої катастрофи. Учні просто повтікали. Римські воїни – просто грубі солдати зі своїми казармовими жартами. Тиберій взагалі не має до цього жодного стосунку. Він, напевно, був би готовий перший зробити щось для Ісуса, бо він боїться богів і їх гніву; він, ймовірно, як і багато людей його часу, бачив в Ісусові одного з язичницьких богів, що зійшли навіщось на землю. Іуда, і це потрібно ясно розуміти, теж не головний винуватець того, що сталося. Це просто маленька людина, що вирішила скористатися ситуацією і заробити на ній грошей, хай і невелику суму, – якби його не було, Ісуса все одно схопили б, тільки на дві години раніше або, навпаки, пізніше. Іуда отримав своє, але не витримав і наклав на себе руки.

Таким чином, виявляється, що кожен окремо тут слабкий, звичайно, можливо, і безглуздий, але не зовсім поганий і не злочинний. А всі разом коять щось жахливе! Страшно, коли людей, поодинці непоганих, об’єднує не Бог, а зло, – тоді в них починає діяти чорна сила, яка здатна на усе. От, напевно, найстрашніший урок Страсного тижня.