Вірити в зцілення або в провал – до чого схильна ваша душа?

Увага! Зараз я говорю не про тих, у кого справжні труднощі. Коли твій близький хворий на рак – це не надумана, а справжня проблема.

Але дехто з нас переживає  без вагомих на те причин.

Згадаємо старця Паїсія, старця Порфирія. Вони хворіли на рак, померли від цієї хвороби, але не сконцентровувалися на ній, розсіювали помисли. Бо якщо дати помислам волю, можна з’їхати з глузду. А якщо боротися з ними – навпаки, воскреснеш.

Коли старець Паїсій був вже при смерті – він лежав у лікарні, обплутаний різними дротами і підключений до всіляких апаратів, – одна людина запитала його:

– Як ви себе почуваєте, отче?

Ось таке питання. Інтерв’ю. Людина помирає, а їй ставлять питання, щоб потім сказати: «Я говорив із старцем Паїсієм!» І старець відповів:

– Ну як ще я можу себе почувати, синку? Як космонавт!

Старець Паїсій продовжував дарувати людям радість, страждаючи від раку. І вони йшли від нього з новими силами, бо він змінював їх образ думок. На його місці я б так відповів на питання про самопочуття:

– Ти що, не бачиш, в якому я стані? Мене вже немає! Ці дроти мене душать, від уколів усе болить.

А старець Паїсій?

– Як космонавт!

Одне і те ж можна бачити абсолютно по-різному.

До старця Порфирія в Оропос приїжджала безліч людей. Коли я останній раз був у нього (у 1990 році), він, вже абсолютно хворий, не вставав з ліжка, нічого не бачив. І ця хвора людина незрозуміло яким чином надихала усіх нас – нас, які насправді були явно хворіші за нього. Він змінював хід наших думок. Зовсім не усі з тих, хто приїжджав до нього, змогли видужати, але їх розум і душа змінилися з його допомогою. І ось це – найголовніше.

Як ви знаєте, Христос, Якого ми любимо, Якого обожнюємо – не змінив людей. Тобто світ навколо залишився тим самим: ми знову і знову бачимо війни, хвороби, скорботу. Один учень навіть якось спитався мене:

– Отче, а що взагалі зробив Христос, якщо у світі як і раніше усе так погано? Що Він змінив?

Святі отці так відповідають на це питання: Христос дав нам пензля і фарби, щоб ми розфарбували своє життя в інші кольори.

Життя – таке, яке є. Але ти можеш перетворити чорноту на світло. Можеш подивитися на те, що кидає тебе у відчай, іншими очима. Саме це і дарував нам Христос – надію, силу, диво. Чудеса трапляються і з хворими, безліч людей видужує, а диво в душі може статися абсолютно з кожним. Зі мною, з тобою, з усіма людьми може статися це диво – коли змінюються погляди, мислення, сприйняття; коли з’являється терпіння, сили, і людина по-новому починає дивитися на Бога.

Не знаю, як ви собі уявляєте Бога, але в будь-якому випадку Він поряд з нами, як і Його любов. І твої страждання – від цієї любові.  Бог любить і тебе, і хворого малюка, і твою маму, яка передчасно померла, – не звинувачуй себе в її смерті. «Але я так часто засмучувала її за життя!» Усі ми когось за життя засмучуємо. Вибачись. Помилки можна виправити завжди. А помилки минулого виправляються молитвою і благими помислами. Не зневіряйтеся.

Занепокоєння дуже шкодить здоров’ю. Ті, хто постійно тривожаться, починають хворіти і старіють передчасно. Якщо в тобі живе розчарування, відчай, невіра – то і тіло починає хворіти. Розумієте? А салони краси тріумфують: жінки кидаються фарбувати волосся, нігті, змінювати зачіски – ось це дохід! Ні, усе це дійсно треба, але в першу чергу необхідно позбутися проблем у власній душі, і коли станеться внутрішнє зцілення, зовні це теж стане помітним. А якщо людина усередині чахне, то і на організмі це позначається: починаєш хворіти і старіти.

Пам’ятаєте, як Ісус Христос, прийшовши в одне місто, «не міг створити там ніякого чуда, тільки зцілив небагатьох недужих, поклавши на них руки» (Мк. 6:5)?

Бог – Сам Бог! – не може зробити дива, якщо ти не віриш у Нього. Треба вірити і з вірою молитися, не лише за себе, але і за інших. З вірою в зцілення, а не в провал, смерть і хворобу.

Одна людина на Афоні так сказала мені про молитву за інших: коли ми просимо Господа зцілити когось, не треба просити Його саме про це. Треба просити для людини те, що Сам Господь отримав під час Свого Хрещення: відвідування Святого Духа, просвітлення, благодаті; щоб сила Господня проявилася в ній – зсередини назовні. Іншими словами, просити слід благодаті Духа Святого. Саме в це треба «мітити» – у те, що усередині. Щоб людина не була занурена в думки про свою хворобу, про погане, а почала думати лише про хороше. Про найкраще. І це краще станеться – якщо не з її тілом, то, принаймні, з душею. Розумієте?

Це нелегко. Мене часто просять пособорувати вмираючих, і я бачу, як люди чекають тільки смерті. Один родич мені телефонує і просить прийти пособорувати, а інший у цей же час вже набирає номер похоронного бюро. І коли я бачу це, то запитую: «Для чого ви мене покликали, якщо вже телефонуєте в похоронне бюро? Ви вірите, що ще щось може змінитися? Гаразд, раз ні, то давайте одночасно робити і те, і друге».

До чого дійсно більше схильна наша душа? Вірити в зцілення або в провал? Відповідь очевидна. Тому нам необхідно зміцнювати свій особистий зв’язок з Богом. Необхідно навчитися йти в той куточок душі, де панують мир і тиша, де здоров’я, щастя і благословення від Бога. Навіть у важко хворої людини є такий куточок у глибині душі. Туди треба прагнути. А ми втратили зв’язок з цим «ядром» і плаваємо виключно на поверхні, наодинці з думками, які зводять з глузду. Але коли нам вдасться досягти цього куточка, у нас з’явиться безліч сил, з’явиться спокій. І туди не проникнути жодним хворобам і розчаруванням.

Саме це мав Ісус Христос. Він був в єднанні з Богом, Своїм внутрішнім станом. Саме тому на Елеонській горі, коли Його прийшли заарештовувати, Ісус був такий спокійний: Він перебував в єднанні не з навколишнім світом, а з молитвою, з власною душею. Згадайте, як спокійно він запитав:

– Кого шукаєте?

– Ісуса Назорея.

– Це Я, – послідувала спокійна відповідь.

Знаючи, що Його чекає смерть, Господь був у глибокому єднанні з Богом і Своїм серцем. Це те, про що згадує і Старий Завіт: «глибоке» серце. У глибині душі, за болем і стражданнями, у нас завжди живе заспокоєння. Але ми вибираємо тривогу і біль. А якщо навчитися «пірнати» в глибину душі, то холоднокровність ніколи не покине нас і паніці не буде місця. Адже до чого призводить паніка? Ні до чого. Ви, звичайно, можете мені сказати: «Зараз ми розуміємо, зараз усе гаразд. А почнемо панікувати – нічого і не згадається!»

Згадається – якщо налаштувати себе заздалегідь і бути готовим протистояти тому, що руйнує і засмучує. Як учив авва Дорофій: якщо на морі шторм, не треба намагатися боротися з хвилями – потонеш. Краще пірнути і перечекати хвилю під водою, де завжди тиша і спокій.

Добре б навчитися саме такій молитві, а не просто слухати повечір’я і молитися по чотках, а потім казати, що нічого не відчуваєш. А якщо усе це робити і при цьому намагатися заглядати углиб своєї душі, на серці запанують спокій і тиша, бо входиш в єднання з тією точкою, де завжди – світло, здоров’я і благодать Божа. І тоді, що б не сталося, що б не відбулося, – ти дивитимешся на це іншими очима.

Хочеш допомогти своїй сім’ї? Допоможи собі сам. І коли в тебе це вийде, то вийде і з близькими.

Якщо в сім’ї хтось хворіє, але мати при цьому духовно твереза і спокійна, – це краще в цій ситуації. А нервуючи, ти нікому не допоможеш, навпаки – нервами, криком і скандалами усе можна тільки зіпсувати. Тому необхідно намагатися «налаштувати» свою душу на пошук цих точок – довіри до Бога, миру і спокою. І уявні труднощі відокремляться від справжніх.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)