Так, гряди, Господи Ісусе!

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Більшість з нас народилася і виросла в такому суспільстві, де слово «суд» викликало цілком однозначні уявлення: «суд» означало «засудження». І в цьому сенсі вчинок апостола Павла, коли він зажадав суду імператорського (Діян. 25:11), щоб виправдатися перед вищою судовою владою у висунутих йому звинуваченнях, для багатьох з нас був малозрозумілий, якщо не сказати – просто безумний: той, хто вимагає суду, буде засуджений, а вже ніяк не виправданий! Неважливо, правий він або винен, – суд на те і суд, щоб засуджувати. І ось таке ставлення до самої ідеї суду, виражене в прислів’ї: «Була б людина, а вже стаття на неї знайдеться», – народжує в душі гірку і безнадійну тугу, коли ми, християни, згадуємо про те, що на всіх нас чекає Суд. І туга наша тим сильніша і безнадійніша, що чекає нас не суд людський, де все ж залишається теоретична надія на недогляд, на помилку, навіть на співчуття: адже судді теж люди, – можливо, змилуються, пошкодують! Ні, ми знаємо, що на всіх нас чекає Суд остаточний. Ось цей грізний, як ми думаємо, Суд і чекає кожного з нас наприкінці Історії, коли «сонце стало темне, як волосяниця, і місяць став, наче кров. І зірки небесні попадали на землю, як смоковниця, струшувана сильним вітром, обсипає незрілі смокви свої» (Одкр. 6:12,13).

Є чому жахатися, є від чого трепетати людській душі! А тим часом книги Священного Писання закінчуються дивними словами, які схожі, швидше, на полегшене зітхання змученої душі, на радісний вигук, на закличне благання: «Так, гряди, Господи Ісусе!» (Одкр. 22:20). Автор «Апокаліпсису», святий апостол і євангеліст, пророк і Боговидець Іоанн Богослов, разом з усією Церквою з радісним нетерпінням чекає і навіть квапить прихід страшного Дня Господнього – Дня Судного. Та і на початку Священної історії, коли цар і пророк Давид знову влаштував для народу Божого тимчасовий храм, Скинію Зібрань, і вперше в цьому храмі були принесені жертви Богові Всевишньому, – з глибини радісного серця царя і пророка вирвалися слова, сповнені тріумфування і надії: «Нехай веселяться небеса, нехай торжествує земля, і нехай скажуть у народах: Господь царює! Нехай плеще море і все, що наповнює його, нехай радіє поле й усе, що на ньому. Нехай радіють разом усі дерева дібровні перед лицем Господа, бо Він іде судити землю» (1Хр. 16:31-33).

Господь йде судити землю, і «дерева дібровні», за словом пророчим, радіють, «плеще море» і «радіє поле», і апостол закликає свого Бога: «Так, гряди, Господи Ісусе!» І тільки ми, грішні, жахаємося і тремтімо. І трепет наш сповнений відчаєм: «Не простить, засудить!» Бо відома нам гірка наша провина. Бо, подібно до блудного сина, кожен з нас знає, що «вже недостойний зватися сином» (Лк. 15:19) Божим. Бо ми здогадуємося, що навіть ті наші жалюгідні пристрасті і грішки, які сьогодні, на тлі жахливих злодійств, що кояться у світі, здаються нам просто нікчемними, не вартими того, щоб і згадувати про них, там, перед очима Божими, перед правдою Божою з’являться в усій своїй непривабливості і мерзенності. Ми відчуваємо усією сутністю своєю, що не вдасться нам на Страшному суді Господньому, як тут, у цьому тимчасовому житті, з вигодою для себе порівняти себе з п’яницею-сусідом, із злодієм-чиновником, із вбивцею і бандитом і з благородством, подібно до фарисея, вигукнути: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11). Не вдасться, бо на Страшному суді порівнювати нашу правду будуть не з «бандитською правдою», а з Правдою Божою.

Страшний суд, Занобі Строцці

Але ж і пророк Давид, як усі діти Адамові, грішний був перед очима Божими! Але ж і сам Апостол Любові, Іоанн Богослов, не відразу набув мудрості і прозорливості пророка-боговидця, і був час, коли пропонував він Спасителеві винищити вогнем небесним негостинних жителів самарянських (Лк. 9:54)! Чому ж вони, теж колись грішні, радісно сподіваються на цей Страшний суд Господній, тоді як ми тужимо і жахаємося?

А тому це відбувається з ними, що вони усім життям своїм, усіма силами душі своєї творили «плід, достойний покаяння» (Мф. 3:8), присвятивши себе не служінню похоті, а безперестанному шуканню Воли Божої. Тому це відбувається, що вони, подібно до пророка Давида, ясно усвідомлювали, що «гріх мій повсякчас переді мною» (Пс. 50:5). Покаяння примиряє людину «з суперником» її (Мф. 5:25), про що каже Господь у Нагорній проповіді, і, тим самим, скасовує суд. Те ж саме відбувається і в стосунках людини і Бога. До кожного з нас звернене слово Христове, яке читається під час поховання православного християнина: «Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя і на суд не приходить, а перейшов від смерти до життя» (Ін. 5:24).

З радістю і надією чекає День Суду Божого той, хто сам вже засудив себе. З тугою і тривогою – той, хто переконаний у своїй повсякчасній правоті. Постараємося ж Великий піст, що настає, зробити початком довгої дороги покаяння; нехай буде він першим нашим кроком до самоосуду, а значить, і до виправлення, а значить – до Вічного Життя, до Дому Отця нашого, у Якого «осель багато» (Ін. 14:2). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про Страшний суд