Найбільша таємниця

Деколи, для того щоб краще сприйняти викладений матеріал, потрібен вступ, який налаштує нас на потрібний психо-емоційний лад. З цією метою і було вибране наступне невеличке оповідання Бруно Ферреро.

Побажання

Карло був дуже несміливим хлопчиком, вразливим і тихим. Якось, прийшов зі школи, він сказав мамі, що з нагоди свята Валентина дуже хоче приготувати побажання для всіх дівчаток і хлопчиків зі свого класу.

– Але ж це безглуздо! – невдоволено вигукнула мама.

Вона-бо щодня спостерігала, як діти повертаються зі школи. Карло завжди йшов останній. Інші діти весело сміялися, галасували в гурті, а Карло тримався побіч.

Проте невдовзі мама таки вирішила допомогти синові в здійсненні його задуму. Вона купила кольорові олівці, аркуші картону і все, що було для цього необхідне. Три тижні поспіль, день у день, Карло проводив вечори, акуратно розмальовуючи аркуші, аж доки не підготував тридцять п’ять побажань-валентинок.

Надійшло свято Валентина. Карло із хвилюванням поскладав картки, запхав їх до ранця і побіг до школи. Мама вирішила, що приготує його улюблені тістечка і горнятко гарячого шоколаду. Вона хотіла, аби сина по поверненні зі школи чекала несподіванка. Знала-бо, що хоч він приготував побажання для кожного, сам напевно не отримає жодної карти. Мама побоювалася, що Карло повернеться зі школи розчарований, і хотіла хоч якось полегшити його біль.

Пополудні все було вже готове. Коли почула надворі галас, виглянула через вікно. Побачила гурт дітей. Карло, як звичайно, йшов останній. І сам.

Хлопчина вбіг до хати і кинув ранець на крісло. В руках у нього не було нічого, отож мама очікувала, що син зараз вибухне плачем. Тамуючи клубок у горлі, вона прошепотіла: “Я приготувала тобі тістечка і шоколад”. Але Карло, здавалося, не чув маминих слів. Він підійшов до столика і з розпроміненим обличчям вигукнув: “Я не оминув нікого! Нікого!”

Мама занепокоєно глянула на сина. Він повторив: “Я не забув нікого. Нікого не оминув”.

“Воля ж Отця, Який послав Мене, є та, щоб з усього, що Він дав Мені, нічого не погубити, а все те воскресити в останній день” (Ін. 6:39).

Нікого!

*

Цей чудовий хлопчик, герой оповідання, збагнув якнайбільшу таємницю всесвіту, яку навряд чи збагнеш розумом, проте зможеш реально відчути щирим, вдячним серцем: «Бог є любов» (1Ін. 4:8) і через це Йому є діло до особисто кожного з нас. Хлопчик відчув це і намагався, більш за все до кінця цього не усвідомлюючи (і взагалі, як можна до кінця для себе все це усвідомити!), виразити оточенню захват від цього відкриття.

А тепер перенесемося десь на 30 століть углибину часів, щоб стати разом з пророком Іллею свідками картини циклопічного характеру: «І увійшов він (Ілля) там у печеру і ночував у ній. І ось, було до нього слово Господнє, і сказав йому Господь: що ти тут, Іллє? Він сказав: поревнував я за Господа Бога Саваофа, тому що сини Ізраїлеві залишили завіт Твій, зруйнували Твої жертовники і пророків Твоїх убили мечем; залишився я один, але і моєї душі шукають, щоб відняти її. І сказав: вийди і стань на горі перед лицем Господнім, і ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь» (1Царів 19:9-12).

От цікаво, що найбільше вразило Іллю: великий, сильний вітер, чи землетрус, чи вогонь, чи все ж таки віяння тихого вітру? Або, можливо, той факт, що це все відбувалося лише заради нього?

«Господи Боже наш, яке величне ім’я Твоє по всій землі! Слава Твоя піднеслася вище небес!… Коли погляну на небо – діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти поставив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним?» (Пс. 8:2,4,5). Виявляється, ця найбільша таємниця була відкрита не тільки одному Іллі, а всім, хто по-справжньому шукав Бога, хто був впевнений у тому, що попри всі жахіття світу цього в нього має бути Благий Творець. Адже не міг якийсь злий розум створити настільки прекрасний світанок Сонця?

Проте люблячому Богу цього було замало, і тому Він прийшов у цей видимий світ. Прийшов не тільки заради того, щоб «усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16), але просто заради того, щоб перебувати поруч з нами.

«У світі був, і світ через Нього постав, і світ Його не пізнав. До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути, які не від крови, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися» (1Ін. 1:10-13). Зважаючи на все це, залишається тільки дивуватися: чому так мало людей приймають Ісуса Христа у власне життя? А разом з тим, чому ті, хто прийняв Його, хто став дітям Божим, так часто забувають про Божу любов, при чому до такої міри, що Господь часто вимушений про Себе їм нагадувати?


Ваш коментар: