Усиновлення Марією

У 19-му розділі Євангелія від Іоанна ми бачимо Її, коли Вона стоїть біля Хреста Ісусового разом з Марією Клеоповою і Марією Магдалиною. Тут же стоїть учень, якого любив Ісус.

«Біля хреста Ісуса стояли Мати Його…» – починається ця розповідь (Ін. 19:25). У латинському перекладі Євангелія це звучить так: Stabat juxta crucem Mater Eіjus. І з цих слів Якопоне та Тоді починає свій гімн «Stabat Mater dolorosa», додаючи до Євангелія тільки одне слово, а далі триває цитата: «juxta crucem». «Скорботна Мати стояла уся в сльозах при Хресті, на якому висів Її Син». Завдяки музикантам середньовіччя і Нового часу багато хто знає цей дивний текст, наповнений величезною любов’ю до Марії, текст, в якому підкреслюється саме нерозривність Її шанування від шанування Господа, – одне міститься в другому, одне безглузде без другого. Про це дуже добре говориться в гімні «Stabat Mater».

Стоїть Марія біля Хреста. І стоїть біля Хреста Його учень, якого Він любив. Ісус бачить їх і, звертаючись до Матері Своєї, каже: «Жоно! Це – син Твій» (Ін. 19:26). А потім, звертаючись до Свого учня, каже: «Це – Мати твоя!» (Ін. 19:27).

Неважко здогадатися, що учень, якого любив Ісус, – це не лише Іоанн Богослов, але кожен з нас. Кожен зі своїми гріхами, бідами, проблемами, зі своєю недосконалістю – це той учень, якого любить Ісус. В особі Іоанна Богослова, що стоїть біля Хреста, Ісус усиновляє Своїй Матері кожного християнина і кожну християнку. І віддає Її, Марію, у Матері кожному і кожній з нас. Це дивне усиновлення – теж абсолютно особливий момент Євангелія. Мене уразило в Грузії, як багато збереглося там середньовічних ікон із зображенням Хреста, біля якого стоять Марія і Іоанн Богослов. «Це, Мати твоя», – написано над головою Марії, «Це, син Твій», – над головою Іоанна Богослова. Середньовічні грузинські іконописці дуже глибоко відчули величезний містичний сенс цієї сцени. Іоанн Богослов не просто прихистив у себе «стареньку Марію» після смерті Її Сина, як трактували цю сцену автори візантійського життєпису євангеліста Іоанна, – головне, що в особі Іоанна Ісус усиновив Матері Божій усіх християн.

Звертаючись до Марії в молитвах, ми вигукуємо: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою!»; Чи: «Радуйся, радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором», як в акафісті Покрову Пресвятої Богородиці. Чи: «Радуйся, блага Воротарнице, що райські двері вірним відчиняєш» – як в акафісті Іверській іконі Богоматері.

Завжди в нашій молитві, зверненій до Матері Божої, є слово «радуйся», яке грецькою звучить хайре. Хайре – це просто «здрастуй». І сьогодні один грек, зустрічаючи іншого, звертається до нього з тим же вітанням. Тільки замість дифтонга ай у сучасному грецькому вживається «е»: херо, херето («здрастуй», «здрастуйте»). У наукових книгах, присвячених аналізу усіх цих текстів, часто доводиться зустрічати міркування про те, що Церква використовувала дієслово «радуйся», абсолютно не зрозумівши, що воно означає просте вітання. Як усе, що написано у вчених книгах, на перший погляд це звучить переконливо. Але тільки на перший погляд, тому що Біблія перекладалася з івриту на грецьку мову не за принципом аналогічних значень, а за принципом дослівності. Коли євреї зустрічаються один з одним, вони не кажуть нічого схожого на грецьке хайре або на наше «здрастуй». Етикетне вітання у євреїв – шалом, «мир». Але не цим словом перекладене звернення ангела до Марії. Ангел не каже Їй: «Шалом», він каже: «Радуйся, Благодатна!» (Лк. 1:28). І за цим «радуйся» всякий, хто скількись знає Старий Завіт, впізнає не слово шалом на івриті, а слово ранні. А ранні – це саме «тріумфуй», «веселися».

Значить, у біблійній грецькій мові за словом хайре стоїть не етикетне вітання, як у розмовній грецькій, а саме заклик до радості, як у Нагорній проповіді: «Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5:12), або як у 3-му розділі книги пророка Софонії: «Веселися, дочко Сиону! торжествуй, Ізраїлю! веселися і радуйся від усього серця, дочко Єрусалима! Скасував Господь вирок над тобою, прогнав ворога твого! Господь, цар Ізраїлів, посеред тебе: вже більше не побачиш зла. У той день скажуть Єрусалиму: “не бійся”, і Сиону: “нехай не слабнуть руки твої!”» (Соф. 3:14-16).

Це дуже нагадує вітання архангела Гавриїла. «Тріумфуй, дочко Сиону!» – вигукує пророк Софонія. «Радуйся, Благодатна!» – звертається до Марії ангел в Євангелії від Луки. «Господь, цар Ізраїлів, посеред тебе», – каже, звертаючись до дочки Сиону (тобто до Єрусалиму, столиці Ізраїлю, а тим самим до всього народу Божого), пророк. «Господь з Тобою!» – каже архангел. «Не бійся!» – вигукує пророк. «Не бійся, Маріє!», – каже ангел Марії (Лк. 1:30).

Тут, в Євангелії від Луки, архангел звертається до Марії як до дочки Сиону, як до втіленого народу Божого. І дуже часто богослови говорять про те, що Марія є уособлення Церкви, ікона усієї Церкви. Це звучить не так погано, тільки потрібно зрозуміти, що, стаючи уособленням усієї Церкви, Вона залишається конкретною Марією, простою дівчиною, яка живе в безвісності у своєму Назареті, вчиться ремеслам, як і усі дівчата в Іудеї того часу: пряде нитки, шиє, майструє. Так само і Ісус, стаючи тотальним Христом, як кажуть богослови XX століття, Який обіймає Своїми Руками усе людство і наповнює Собою весь світ, не перестає бути маленьким рабином з Капернаума, Якого ми зустрічаємо на сторінках Євангелія.

От у цьому і полягає якийсь особливий парадокс християнства: у ньому насправді немає символів, немає образів, немає якихось натяків – у християнстві усе реально. Є богослови, які намагаються розділити Христа на історичного Ісуса з Назарету і на Христа віри, Христа Церкви. Але в тому все і полягає: немає Христа такого і Христа такого, є один Ісус Христос, Який є історичним Ісусом – маленьким рабином з маленького міста, і Христом, Який обіймає Своїми Руками усе людство, Христом, в Якому повнота Божа перебуває тілесно.