Хто отримує «нагороду свою»?

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогодні Церква згадує трагічний розрив Адама і Бога, який стався в мить, коли людина відмовилася від щасливого і блаженного життя, влаштованого за правилами, запропонованим їй Творцем, і забажала звести світ за своїми власними правилами. На нашу спільну біду це вдалося! Світ, створений Богом гармонійним і прекрасним, виявився неугодним людині, що захотіла зруйнувати «старі житниці» (див. Лк. 12:18). Ось вона і зруйнувала старе, надійне, з любов’ю побудоване для вічної радості, ось вона і побудувала своє, нове, але… безглузде і нетямуще, скорботне і смертне! І ось, колись створена за образом і подобою Божими, сидить вона тепер серед своїх нових житниць, «сидить зовні навпроти раю і ридає», як співала учора Церква на богослужінні вечерні.

І згадуючи ридання Адама, вигнаного з щасливого житла, навіть дивно якось чути нам сьогодні в євангельському читанні несподівано бадьоре, майже радісне напучення Христове: «Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє» (Мф. 6:17). Чому радіти, коли вигнанцеві більше личать сльози? Про що тріумфувати, коли згадуєш множину скоєних гріхів? Проте в тому і справа, що тільки радість, одну тільки радість відчуває в душі своїй блудний син з тієї миті, як залишає він країну гріха і вирушає в дім батька свого. Він радіє і тріумфує так само, як тріумфує і батько його, що сказав про нього: «Син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:24). І навіть сльози Адамові, що проливаються «навпроти раю», – це сльози надії, а не сльози відчаю, бо навіщо плакати, якщо немає сподівання, навіщо каятися, якщо Отець – невблаганний?

Піст – це наше повернення додому, це нова наша спроба принести «плід, достойний покаяння» (Мф. 3:8), яка можлива тільки тому, що любов Отця нашого Небесного до нас, грішних, не присіклася і не ослабіла. Безглуздо вдаватися до смутку, коли прощення обіцяне усім. Безглуздо потьмарювати «обличчя свої» (Мф. 6:16), коли наприкінці пісного шляху на нас чекають не зловісні каземати і «вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41), а Дім Отчій, в якому «осель багато» (Ін. 14:2). Мало того, апостол Павло радісно свідчить нам сьогодні про те, що «нині ближче до нас спасіння, ніж коли ми увірували» (Рим. 13:11), бо ті, що наважилися йти, вже здолали найголовнішу перешкоду – відчай, а той, хто не лише рішився, але зробив перший крок, дізнається незабаром, що «коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20).

У тому, що піст – це радість, не сумніваються ті, кому Царство Небесне дійсно дім рідний. Їх не спокусиш жалюгідними насолодами світу цього, бо нудне і безрадісне для них «їдло свиняче», яким блудний син «радий був насититися» (Лк. 15:16). Для тих же, хто зріднився із землею, хто заклопотаний будівництвом не власної душі, а все тих же горезвісних нових житниць на цій скорботній землі, для них – мало майбутньої нагороди. Вони хочуть отримати своє вже тут і зараз і тому, щосили бажаючи виглядати тими, хто постить в очах інших людей, так піклуються про вираження своїх сумних облич; і чи не про них сказано, що вони «сумні, як лицеміри» (Мф. 6:16).

Неправильно думати, що ця лицемірна напасть далека від нас, як Китай. Досвід минулих років, попередні наші спроби пройти терен весни духовної з усією очевидністю показують нам, що утриматися від похвальби постуванням надзвичайно важко. Дуже вже велика спокуса тим або іншим способом натякнути і близьким, і далеким своїм про те, які подвиги стриманості ми несемо. Адже загалом нічого окрім хвастощів не стоїть за нашими розмовами про рецепти пісних блюд, про утримання від їжі в першу седмицю, як і за натяками на куштування єдиної просфори в середу і п’ятницю, як і за прихованими вказівками на точне знання того, скільки кафізм або канонів належить вичитувати «у дні сумні Великого посту» і скільки земних поклонів щодня покладати. Очевидно, що така поведінка і є те саме, що Господь наш назвав збиранням скарбів на землі, «де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть» (Мф. 6:19).

Якщо християнам найважливіше те, що про них говорять і думають інші люди, тоді, за словом Христовим, «вони вже мають нагороду свою» (Мф. 6:16). Як це не сумно, але виявляється, що відмовитися від м’яса набагато легше, ніж забути про те, як на тебе реагує оточення. Недаремно святитель Ігнатій Брянчанінов прямо нагадував своїм чадам духовним: «Похвала людська краде наші чесноти, коли здійснюємо їх явно, коли не намагаємося приховувати їх, – і ми непримітним чином захоплюємося до догоджання людям, лукавства, лицемірства».

Якщо «скарб наш» так сильно залежить від людської чутки і оцінки, тоді і серцю нашому судилося вічно бажати людської похвали і суєтного схвалення світу цього. Але тоді і Царство, «уготоване… від створення світу» (Мф. 25:34), виявиться, на великій наш подив, не нашою долею, і виконаються над нами слова Христові про те, що «митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже» (Мф. 21:31). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Сиропусна неділя