Викуп за душу

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Якщо юнак перед Хрестом і Євангелієм обіцявся дівчині бути вірним до смерті, як це буває в Таїнстві Шлюбу, тоді він вже не може дозволити собі легких, необов’язкових стосунків з іншими, тоді він не може дозволити собі проводити час, з ким і коли захочеться: він – не вільний, він – зв’язаний клятвою. Не хочеш втратити свободу – не присягайся.

Якщо людина перед Хрестом і Євангелієм принесла чернечі обітниці послуху, некористолюбства, безшлюбності і посту, вона не може більше жити за своєю волею, не може мати свого майна, не може завести сім’ю: вона втратила незалежність, вона добровільно відмовилася від особистої світської свободи заради свободи вічної і нетлінної. Якщо тобі дорогі безневинні радощі безтурботного життя у світі – не ходи в ченці.

Якщо чоловік перед бойовим прапором військової частини вимовив слова військової присяги, він не може з цієї миті піти, коли хоче, додому, не може залишити пост або не виконати наказ свого командира. Він не просто істота чоловічої статі, він – воїн. Якщо тобі байдужа доля твоєї Вітчизни, безпека тих, кого ти любиш, відмовся від присяги.

Чому в усіх цих життєвих ситуаціях люди присягаються, навіщо вони присягають? Хіба не достатньо письмової заяви, наприклад? От у РАЦСі ніхто жодних клятв не вимагає, і коли приймають на роботу, теж якось обходяться без постригу волосся і схиляння колін. От і відповідь! Не випадково нам так легко змінити місце роботи, адже ми знаємо: жодних моральних наслідків така зміна мати не буде. З цієї ж причини такий нестійкий цивільний шлюб.

Коли людина присягається, вона знає, що їй доведеться відмовитися від себе, від своїх інтересів і зручностей і навіть, можливо, від самого життя, а порушення клятви у всі часи і у всіх народів вважалося тяжким злочином.

Але ж ми, християни, теж одного разу присягнулися нашому Богові у вічній вірності, у тому, що решту життя слідуватимемо за Ним. Це сталося під час звершення над нами Таїнства Хрещення. Саме тоді ми вимовили слова клятви вірності нашому Богові. Саме тоді на знак відданості цій клятві на нас наділи святий Хрест, як знак нашої постійної готовності слідувати за Христом і в страшний Гефсиманський сад, і на смертну Голгофу.

Ті, хто дав таку клятву, повинні по-новому почути, по-новому вдуматися в слова Спасителя, звернені до апостолів: “Чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститися” (Мф. 20:23). Ці слова звернені до нас, християн двадцять першого століття. Це ми, а не хтось інший, повинні випити цю гірку чашу зради. Це ми, а не дуже давно померлі сучасники апостолів, повинні хреститися смертним хрещенням Христовим, повинні зануритися в жах і відчай залишення Богом, повинні прийняти те, про що Сам Господь сказав: “Сумна душа Моя смертельно” (Мф. 26:38). Тобто вже за одним тим, що ми присягнулися Богові залишатися вірними Йому, нам належить навчитися тому ж, що зумів і Він: нам треба навчитися зрікатися себе.

Так молодий чоловік відмовляється від свободи в ім’я служіння сім’ї. Так чернець відмовляється від простих і законних світських радощів в ім’я радості вічної і нетлінної. Так воїн відмовляється від самого життя в ім’я життів тих, кого він захищає. Так і християнин відмовляється від гріха, від пристрасті, від похоті, так він, за словом апостола, розпинає плоть свою з пристрастями і похіттю (Гал. 5:24) в ім’я вічного блаженства зі Своїм Богом у Царстві Небесному. Він робить так тому, що одного разу перейняв на себе знамення Хреста, знак Розп’яття, символ добровільної відмови від своєї волі: “Втім, не Моя воля, а Твоя нехай буде!” (Лк. 22:42).

Ніхто не скаже нам сьогодні: кинь усе, зміни ім’я, помри для колишнього життя, одягни замість звичного костюма підрясник і ступай благовістити містами і селами Царство Боже. Ніхто не скаже нам так, бо і Сам Бог не вимагає від нас подвигу зречення, що перевершує наші сили, так само як Він і від апостолів не вимагав нічого такого, що не змогли б підняти вони, кращі з людей. Ми пам’ятаємо слова Господні: “Хто може вмістити, нехай вмістить” (Мф. 19:12). Але і для тих, хто не готовий віддати усе до останньої копійчини, і для тих, хто не готовий пожертвувати цілим життям, і для тих, хто “не може вмістити”, – для усіх і для кожного, хто колись присягнувся у вірності своєму Богові, залишається нескасованим закон Христовий: “Хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її” (Мк. 8:35).

Виходить, зберегти свою душу можна тільки одним способом: навчитися відмовлятися від того, що належить тобі згідно із законом. І от, починаючи з малого, такого, наприклад, як м’ясо під час посту, нам усім належить навчитися відмовлятися і від більшого: від права мстити тим, хто кривдять нас, бо Христос не мстив, а молився за ворогів. Нам необхідно, не відразу, звичайно, а поступово, навчитися забороняти собі навіть думати про те, що солодко тішить нашу самолюбність і гордість. Нам треба навчитися приймати усі випробування, усю скорботу, усі хвороби, які попускає нам Бог, не вважаючи при цьому, що Він мстить нам за гріхи, а розуміючи допущену скорботу як засіб нашого спасіння.

Так, оскільки ми присягалися Богові у вірності і від цієї клятви не зрікаємося, нам доведеться навчитися відмовлятися від багато чого: можливо, від безтурботного і безскорботного життя; можливо, від подяки за благодіяння; можливо, від звичного і затишного розпорядку буття; можливо, від улюблених кішок; а можливо, і від того, що складає увесь сенс і увесь зміст нашого життя. Нам доведеться це зробити, бо саме це і називається несенням Хреста, до якого закликає нас сьогодні Христос. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 3 неділя Великого посту