Як стати лагідною голубкою? (закінчення)

Особливість шлюбного союзу – право і обов’язок подружжя сприяти духовному зростанню один одного. Зростанню в Богові. При цьому сімейне верховенство чоловіка має на увазі його відповідальність за духовне життя сім’ї. Його постанови, напучення, застереження дружина і домочадці повинні сприймати виключно як прояв турботи про них, а не як утиск прав.

Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її, очистивши водяною купіллю через слова; щоб поставити її перед Собою славною Церквою, яка не має плями, чи вади, чи чогось подібного, але щоб вона була свята і непорочна” (Еф. 5:25-27), – пише апостол Павло, уподібнюючи любов і турботу чоловіка любові Христа до Церкви. Чоловік не може бути байдужим до плям на совісті дружини, до її вад, але повинен допомогти їй позбутися їх. Вирішити проблему духовного очищення і зростання тільки в сімейних рамках неможливо, і тому ще один обов’язок чоловіка – спостерігати за церковним життям сім’ї.

Подружня любов і єднання зміцнюються і освячуються спільною молитвою. Ми знаємо, як сприяє душевному стану і хорошим стосункам спільна трапеза, сімейні обіди і вечері. У деяких родинах це єдиний час мирного спілкування, одностайності. Але спільна молитва утихомирює і об’єднує подружжя незрівнянно більше. “Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” (Мф. 18:20), – обіцяє Спаситель. Спільна молитва подружжя здатна погасити всяку сварку, вирішити непорозуміння, утішити біль образи, спонукати до розкаяння в скоєному злі. Це час відродження і оновлення любові, “бо любов від Бога” (1Ін. 4:7).

У сім’ї кожна людина стоїть на своїй сходинці духовних сходів. Хто вищий, хто нижчий. І комусь доводиться потихеньку підтягуватися.

Наприклад, піст. Піст – це обмеження в їжі і час духовного зростання. У піст сімейні настрої дуже залежать від хазяйки, від її уміння і бажання нагодувати. “Цілий день готую, – розповідали одна мама і бабуся, – скільки не поїдять, а все одно через півгодини, дивишся, то один, то другий на кухню йде. Щодня пироги печу, не можна ж інакше. Чоловіки в домі, вони, коли голодні, – злючі”. Ось і випитують хазяєчки одна одну: “Що готуєш та як готуєш?” – записують, пробують. В іншої ті, що постять мимоволі, задоволені бувають. А з голоду, мабуть, ще більше нагрішиш. Бабуся моя казала: “Що п’яного молитва, то голодного піст”.

В одній родині дружина ніяк не хотіла читати духовну літературу. Від детективів не відірвеш, і читає, і розмовляє про прочитане, а як щось духовне – візьме, сторіночки дві-три прочитає і відкладе. Чоловік почав вечорами їй вголос читати. Трохи прочитає, поговорить, ще почитає. І захопив.

“У шлюбі святкова радість першого дня має продовжитися на все життя; кожен день має бути святом, щодня чоловік і дружина мають бути новим і незвичайним один для одного. Єдиний шлях для цього – поглиблення духовного життя кожного, робота над собою”, – писав священик Олександр Єльчанінов. У наш храм приходить молитися літня пара. Незважаючи на свій похилий вік і довге спільне життя, вони справляють враження молодят. Їх любов і інтерес один до одного нічим не проявляються, але постійно помітні. І видно, що цією якоюсь майже безтілесною молодістю вони зобов’язані своїй вірі, своєму спільному сімейному духовному життю, постійному оновленню.

Чоловік зобов’язаний бути в усьому зразком для близьких, не спокушати їх на непослух своєю негідною поведінкою. Коли Спаситель був у домі начальника митарів Закхея, то, почувши про намір хазяїна зробити благородний і милосердний вчинок, “сказав йому: нині прийшло спасіння дому цьому” (Лк. 19:9). Так Спаситель за заслуги голови сім’ї зробив милість його близьким.

Бути начальником, священиком і учителем у сім’ї нелегко. Якщо сподіватися тільки на власні сили. Але “покладайся на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе“, – обіцяє Пророк (Пс. 54:23). З молитвою і з надією на Господа багато що можна зробити. Я знаю сім’ї, де навіть дурепи-дружини, для яких справа честі, – ні в чому не поступитися чоловікові, все ж через певний час змирялися і схилялися до церковного життя.

Можна помітити, що в сім’ях, де і чоловік, і дружина віруючі і церковні, рідше зустрічаються незвичайні, страшні трагедії, катастрофи. Ніби і не без скорботи живе сім’я, але нещастя її якісь більш згладжені, спокійні.

Зараз не рідкість сім’ї, де один з подружжя віруючий, а другий ні. І, трапляється, що один з подружжя, який тягнеться до духовного життя, раптом починає відчувати свою певну перевагу над тим, хто не живе церковним життям. Виражається це в зневазі думкою, непослуху, самовиправданні. “Що такого розумного може сказати мені дружина, якщо вона і в церкву не ходить?” – “Як же це я слухатимуся невіруючого чоловіка? Куди він мене заведе?” – “Звичайно, брехати – гріх, але він же все одне невіруючий”, – думають такі горе-християни.

Приходить невіруючий чоловік додому, а вечері немає. Годині так о дев’ятій відчиняються двері, і дружина блаженним голосом повідомляє: “У церкві була, завтра в нас свято. Зі святом, любий!” І сказати їй ніби нічого. Там свято духу, а тут горе шлунку, низинні якісь бажання.

Я знаю сім’ю, де чоловік став віруючим нещодавно. Але ще до хрещення він знав і любив християнські свята. Перш ніж піти до вечірньої служби, дружина готувала улюблені чоловіком страви, залишала на столі або плиті особливу вечерю. У неділю ходила на ранню службу і о дев’ятій-десятій вже була вдома, чоловік зазвичай тільки прокидався. До Різдва і Пасхи дарувала подарунки. А головне, жінка прагнула завжди бути бездоганною дружиною, хазяйкою і матір’ю. На цій сім’ї, можна сказати, виконалися слова апостола Петра: “Жінки, будьте покірні своїм чоловікам, щоб деякі з них, які хоч і не підкоряються слову, життям своїх жінок без слова приєднувались, коли побачать ваше чисте богобоязне життя” (1Пет. 3:1-2).

Коли людина приходить до віри, особливо, коли вона починає жити церковним життям, вона переживає надзвичайну радість. Радість народження. Радість переходу з духовного небуття в буття. Хочеться поділитися цією радістю з близькими, хочеться навчити їх цій радості. Але не варто квапитися. Не можна раптом влити в чашку цілий глек води. Не завжди наші близькі бувають здатні сприйняти нашу радість. Духовні цінності, скарби душі, розкриті перед непідготовленою людиною, зневажаються нею, а іноді озлобляють її. І нам доведеться відповідати за образу святині, за богохульство, на яке спокусили ми ближнього. Розумніше почекати і ділитися своєю радістю по краплині, вибираючи для цього особливі випадки і особливі слова. Більше за слова наставляє ближнього наша любов.

Автор: протоієрей Сергій Ніколаєв