Спілкуючись з церковними людьми наживу і в соцмережах, вже багато років підряд помічаю, що ставлення до гастрономічної частини посту в сучасних християн є дуже широким діапазоном між двома крайніми точками.

Одна з них – запоститися до такого стану, що тебе з голодовки вітром хитати почне і в очах чорні точки замигтять.

Друга – наслідувати тезу «головне не їсти один одного», з легкістю відмітаючи усі інші харчові обмеження, наказані Церквою.

Напевно, істина як завжди десь посередині. Проте і в крайнощах цих теж є свої корисні уроки.

Добре пам’ятаю мої найперші, неофітські пости, коли – саме доводив себе до повного знесилення так, що ноги підкошувалися від слабкості. Ми тоді будували наш храм, я працював муляром.

І ось, у заметіль, притискуючи однією рукою до грудей стопку цегли, що обледеніла, дерешся хисткими сходами на потрібний ярус. І не просто розумієш, а фізично відчуваєш – коли б не Господь, ти б і кроку вже не зміг зробити в таких умовах, не те, що – працювати.

Сила Божа, адже вона насправді – у немочі людській здійснюється. А такий оскаженілий піст для молодого і здорового організму – прекрасний привід відкрити шлях цій силі, дати їй діяти там, де зазвичай ти звик робити усе сам.

І ще один момент щодо цих двох крайнощів. «Не їсти один одного» – звичайно ж, справа головна, хто б сперечався. Але ось у чому парадокс: не їсти один одного набагато простіше, коли ти ґрунтовно наситився чимось іншим.

Наприклад, після трьох порцій хорошого шашлику я з таким розчуленням дивлюся на будь-яку людину, що просто ангела в ній бачу Божого.

А після парочки добре приготованих свинячих відбивних готовий з легкістю простити кому завгодно навіть наймерзотнішу капость на мою адресу.

Ну а якщо всю цю справу ще і якимсь смачним десертом полірнути – полуницею, там, зі збитими вершками, тірамісу, сирником або хоч би півдюжиною профітролей – ну тут вже я і сам стаю сущим ангелом: хоч ти мені тарілку від профітролей об голову розбий – я тільки кивну розуміюче і розпливуся в сонній посмішці.

І нікого їсти не стану – ні друга, ні ворога.

Але якщо я декілька днів просиджу на порожній картоплі з чорним хлібом і з квашеною капустою… Ось тоді – тримайтеся друзі мої дорогі, і вороги мої шановані! Мало не здасться нікому, обіцяю. З’їсти, звичайно, не з’їм. Але таке з мене полізе назовні, такий вже я стану ранимий і чутливий навіть до найдрібнішої нісенітниці, що краще мене обходити в цей час стороною уздовж стінки і в очі мені при цьому намагатися не дивитися.

Ось тут якраз і стає зрозумілим – що я є таке, наскільки тонкий і крихкий шар мого християнства над темною глибиною моїх пристрастей і гріховних схильностей.

На ситу утробу «Господи, помилуй» хоч сорок разів читай, хоч двісті сорок – результат буде один і той же: з почуттям глибокого задоволення усвідомлюєш, що віддав Богові – Боже, і пішов собі далі у своїх людських справах.

А ось коли на власні очі бачиш, що усього лише якийсь тиждень на пісних харчах перетворює тебе з мізантропа на неврастеніка – тут вже зовсім по-іншому зазвучать ці слова найкоротшої християнської молитви, що стали звичними.

Хочеш дати в собі діяти силі Божій – ослаб себе постом, зрозумій своє безсилля перед вилізлими назовні власними пристрастями, які в звичайні дні просто глушиш смачною і калорійною їжею.

Тільки тоді і стане зрозуміло, що «не їсти один одного» на голодний шлунок у піст віруючі люди здатні лише милістю Божою. А вона, милість ця, виявляє себе там, де ти побачив власну неміч і в жаху перед видовищем, що відкрилося, кличеш – Господи, помилуй!

Автор: Олександр Ткаченко

Дещо про піст