Милости хочу, а не жертви

Гефсиманська молитва, Джузеппе Чезаре

Постать Іуди Іскаріотського користується неабиякою увагою, як серед вірних, так і серед населення налаштованого скептично до біблійної історії. Чим привертає особа апостола-зрадника людей світу цього? На це питання складно відповісти, а от чим привертає вірних – відповісти значно легше.

При чому питання зради Христові хвилювала не тільки вірних усіх часів, але й самих апостолів: «Ісус стривожився духом, і засвідчив, і сказав: істинно, істинно кажу вам, що один з вас видасть Мене. Тоді ученики озирались один на одного, не розуміючи, про кого Він говорить. Один же з учеників Його, якого любив Ісус, возлежав при лоні Ісусовому. Йому Симон-Петро зробив знак, щоб запитав, хто це, про кого Він говорить. Той, припавши до грудей Ісуса, сказав Йому: Господи, хто це?» (Ін. 13:21-25)

«Господи, хто це?» – лаконічність цього питання допускає багато припущень, які міг вкласти в ці слова Христовий учень. Як, наприклад: чи можливо таке, що знайдеться хтось, хто зрадить Тебе? Невже, зрадник серед нас? Або ж «чи не я, Господи?» (Мф. 26:22), – що виявилося ближчим до істини, ніж інші припущення.

Тільки в ту ніч Христа зрадив не тільки Іуда, хоча, звісно, тут він посів ганебне перше місце, але й решта учнів: «Всі ви спокуситеся через Мене в цю ніч, бо написано: уражу пастиря, і розбіжаться вівці отари» (Мф. 26:31). Проте можливість такого перебігу подій не була секретом для учнів: «Коли ж настав вечір, Він возліг з дванадцятьма учениками. І коли вони їли, сказав: істинно кажу вам, що один з вас зрадить Мене. Вони дуже засмутились і почали говорити Йому, кожен з них: чи не я, Господи?» (Мф. 26:20-22).

Проте не варто робити поспішних висновків, що абсолютно всі Христові учні були патологічними зрадниками, просто Іуді «випала слушна нагода», якою він скористався. Насправді справи відбувалися дещо інакше: кожен з апостолів був потенційним зрадником, тобто міг стати ним, але такою нагодою скористався лише Іуда Іскаріотський.

Але чому його постать так привертає вірних? Бо кожен так чи інакше протягом життя потрапляє в чимось схожу ситуацію: поступитися якимись релігійними переконаннями, принципами заради якихось матеріальних благ, чиєїсь протекції або ж просто уникнути певних неприємностей. Звичайно, цим актом ти привселюдно не зрікаєшся Христа, не зраджуєш Його на смерть, як це сталося в Іудиному випадку, проте… Якщо чесний перед самим собою, то розумієш, чи відчуваєш якимсь шостим відчуттям, що перебуваєш у такому самому становищі, як колись перебував Іуда.

І от тут варто додати одне вкрай важливе зауваження: не тільки Іуда, але і решта учнів. Адже всі вони були відомі, і певно, до кожного з них підходили уповноважені від юдейських старійшин люди з пропозицією видати їхнього Вчителя, або ж посприяти в цьому. Наприклад, вказати місце, де Він буде на самоті, як це згодом і сталося. От чому, кожен з учнів задався питанням: «Чи не я, Господи?». Крім того, не треба скидати той факт, що учні могли зрадити Христа мимоволі, що врешті-решт з ними і сталося – вони повтікали.

Ми сприймаємо апостолів Христових у світлі майже двохтисячолітньої історії Церкви, як героїв віри, які безбоязно свідчили своїм життям і мученицькою кончиною про Христа воскреслого. І це правда, от тільки стали апостоли такими саме після воскресіння Христового, а до цієї пори – це була групка молодих чоловіків, юнаків, лише Петру було за тридцять (про це побіжно свідчить той факт, що збирачі дидрахм у Капернаумі питали стосовно щорічного податку на Храм лише його та Ісуса, а податок на Храм брали лише з чоловіків, які досягли тридцятирічного віку, тобто повноліття, див. Мф. 17:24-27). Учнів, з яких кожен в Ісуса шукав свого, як, наприклад, сини Зеведеєві: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37). Втім, слід зауважити, подібні думки плекала решта учнів (див. Мк. 10:41).

Отже, всі Христові учні шукали «свого, а не того, що угодно Ісусу Христу» (Флп. 2:21), як і все людство. Принаймні до певної пори. Але решта учеників, на відміну від Іуди, як виявилося, більш серйозно сприйняла Христову науку, що в підсумку допомогло їм подолати спокуси. Певно, їм добре запам’яталися Христова слова: «Підіть та навчіться, що означає: милости хочу, а не жертви. Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9:13). Ці слова варто добре запам’ятати і нам, щоб свого часу не зневіритися, якщо не змогли здолати спокусу.

Автор: Михайло Лукін