7 тижнів Великого посту

Великий піст для християн – це сім тижнів напруженої духовної праці. Кожен з них закінчується недільним днем, в який вірні згадують якусь важливу подію в житті Церкви або святої людини, чий подвиг Церква шанує як особливо значущий для всіх християн. Назви деяких з цих шести недільних днів досить широко відомі – такі, наприклад, як тиждень Страсний або Хрестопоклонний.

Але от сенс цих назв часто зрозумілий далеко не всім. Адже це не просто красиві слова. Це, передусім – символи, за якими стоїть цілком певна духовна реальність.

Що ж символізує кожен з Тижнів Великого посту? Чому вони названі саме так, а не інакше? І найголовніше – до чого ж закликають нас ці символи, про що нагадують, на що вказують?

1 неділя (у 2017 році – 5 березня) – Торжество Православ’я

У цій назві Церква зберігає пам’ять про перемогу над єрессю іконоборства, суттю якої було заперечення шанування ікон. У 730 році візантійський імператор Лев ІІІ Ісавр заборонив шанування ікон. Результатом цього рішення стало знищення тисяч ікон, а також мозаїк, фресок, статуй святих і розписних вівтарів у багатьох храмах. Іконоборство було офіційно визнане в 754 році на так званому Іконоборчому соборі за підтримки імператора Костянтина V Копроніма, який суворо ополчився на православних шанувальників ікон, особливо ченців. По своїй жорстокості іконоборчі гоніння були порівнянні з гоніннями на Церкву язичницьких імператорів Діоклетіана і Нерона.

Боротьба із шануванням ікон тривала майже століття, і припинилася лише в 843 році, коли за ініціативою імператриці Феодори в Константинополі був скликаний собор, на якому було вирішено відновити шанування ікон у Церкві. Після того, як собор засудив єретиків-іконоборців, Феодора влаштувала церковне торжество, яке припало на першу неділю Великого посту. Того дня патріарх, митрополити, ігумени монастирів, священики і безліч мирян уперше за багато десятиліть відкрито вийшли на вулиці столиці з іконами в руках. До них приєдналася і сама імператриця Феодора. У спогад про цю подію щорічно в першу неділю Великого посту Православна Церква урочисто святкує відновлення шанування ікон, що іменується Торжеством Православ’я.

2 неділя (12 березня) – Святителя Григорія Палами

Святитель Григорій Палама був єпископом міста Солунь вже при занепаді Візантійської імперії, у XІV столітті. У Церкві він шанується як учасник і переможець однієї з найскладніших богословських суперечок в історії християнства. Не вдаючись до цієї полеміки, можна об’єднати їх загальним питанням: яким чином створений Богом світ пов’язаний зі своїм Творцем і чи існує цей зв’язок взагалі; або ж Бог настільки далекий від світу, що пізнати Його людина може лише після власної смерті, коли її душа покине цей світ?

Святитель Григорій Палама виразив свою точку зору на це в блискучому формулюванні: «Бог є і називається природою усього сущого, бо Йому все причетне і існує через цю причетність, але причетності не до Його природи, а до Його енергій». З цієї точки зору весь наш величезний світ існує завдяки творчим енергіям Бога, що безперервно підтримують цей світ у бутті. Світ не є частиною Бога. Але і не відокремлений від Нього абсолютно. Їх зв’язок можна уподібнити звучанню музики, яка не є частиною музиканта, але в той же час є здійсненням його творчого задуму, і звучить (тобто – має буття) лише завдяки творчій дії її виконавця.

Святитель Григорій Палама стверджував, що творчі енергії Божества, які підтримують буття світу, людина здатна побачити ще тут, у земному своєму житті. Таким явленням цих нестворених енергій він вважав Фаворське світло, яке бачили апостоли під час Преображення Ісуса Христа, а також світло, яке відкривалося деяким християнським подвижникам у результаті високої чистоти життя і тривалих аскетичних вправ. Таким чином, була сформульована головна мета християнського життя, сама суть нашого порятунку. Це – обоження, коли людина по милості Божій усією повнотою своєї істоти за допомогою нестворених енергій з’єднується з Богом.

Вчення святителя не було чимось новим у Церкві. Догматично його вчення є схожим з вченням святого Сімеона Нового Богослова про Божественне (Фаворське) світло і вченням преподобного Максима Сповідника про дві волі в Христі. Проте саме Григорій Палама якнайповніше виразив церковне розуміння цих найважливіших для кожного християнина питань. Тому Церква і шанує його пам’ять у другій Неділі Великого посту.

3 неділя (19 березня – Хрестопоклонна)

Ця Неділя – середина Великого Посту. Хрестопоклонною вона називається через те, що в цей період Посту з вівтаря виноситься для поклоніння Хрест. Хрест знаходиться посеред храму до п’ятниці 4-ої седмиці Великого посту.

Виникає закономірне питання – чому ж знаряддя страти Спасителя так шанується в християн? Річ у тому, що шанування Хреста завжди розумілося вченням Церкви як поклоніння Ісусу Христу у світлі Його спокутного подвигу. Хрести на куполах, натільні хрести, поклоні хрести, встановлені в пам’ятних місцях, – усі вони покликані нагадувати, якою страшною і дорогою ціною Ісус Христос здійснив наш порятунок. Не знаряддю страти поклоняються християни, шануючи хрест, а Самому Христу, звертаючись до величі тієї жертви, в яку Ісус Христос приніс Себе заради всіх нас.

Щоб зцілити ушкодження, які гріх вніс у людську природу, Господь у Своєму втіленні переймає на Себе нашу природу, а разом з нею і ушкодження, які у вченні Церкви названі як страсність, тлінність, смертність. Не маючи жодного гріха, Він приймає ці наслідки гріха добровільно, щоб зцілити їх у Собі. Але ціною такого зцілення була смерть. І на Хресті Господь заплатив її за всіх нас, щоб потім силою Свого Божества воскреснути і явити світу оновлену людську природу, вже не схильну до смерті, хвороб і страждань. Тому Хрест є символом не лише спокутної смерті Христа, але також – і Його славного Воскресіння, що відкрило шлях у рай усім, хто готовий йти за Христом.

4 неділя (26 березня) – преподобного Іоанна Лествичника

У Богослужінні четвертого Тижня Великого посту Церква пропонує всім християнам високий приклад постового життя в особі преподобного Іоанна Лествичника. Він народився біля 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії. Усе своє життя преподобний провів у монастирі, розташованому на Синайському півострові. Іоанн прийшов туди шістнадцятирічним юнаком і відтоді ніколи вже не покидав святу гору, на якій пророк Мойсей колись отримав від Бога Десять заповідей. Пройшовши всі східці чернечого вдосконалення, Іоанн став одним з найшановніших духовних наставників монастиря. Але одного разу недоброзичливці позаздрили його славі і стали звинувачувати його в балакучості і брехні. Іоанн не став сперечатися зі своїми обвинувачами. Він просто замовк, і за цілий рік не вимовив жодного слова. Позбувшись духовної настанови, його обвинувачі самі вимушені були просити святого відновити перерване їх інтригами спілкування.

Він ухилявся від всякого роду особливих подвигів. Куштував він усе, що дозволялося за чернечою обітницею, але – помірно. Не провів ночей без сну, хоча спав не більше того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб безперестанним пильнуванням не згубити розуму. Перед сном довго молився; багато присвячував часу читанню душерятівних книг. Але якщо в зовнішньому житті прп. Іоанн діяв в усьому обережно, уникаючи крайнощів, небезпечних для душі, то у внутрішньому духовному житті він не хотів знати меж. Особливо глибоко він був пройнятий почуттям покаяння.

У 75-річному віці Іоанн проти свого бажання був зведений у сан начальника Синайської обителі. Монастирем він управляв недовго, всього чотири роки. Але саме в цей час їм була написана дивна книга – «Листвиця». Історія її створення така. Одного разу ченці сусіднього монастиря прислали Іоанну листа з проханням скласти для них керівництво в духовно-моральному житті. У листі вони називали таке керівництво надійними сходами, якими для них можна було б безпечно сходити від земного життя до Небесних воріт (духовної досконалості). Іоанну сподобався цей образ. Відгукнувшись на прохання побратимів, він написав книгу, яку так і назвав, – Листвиця (від старослов’янської «лЂстница», тобто східниця, сходи). І хоча книга ця з’явилася 13 століть тому, її досі з величезним інтересом і користю для себе читає безліч християн у всьому світі. Причина такої популярності – напрочуд проста і дохідлива мова, якою святий Іоанн зумів пояснити складні питання духовного життя.

От лише кілька думок Іоанна Лествичника, які як і раніше залишаються актуальними для кожної уважної до себе людини:

«…Ніколи не соромся того, хто перед тобою лихословить ближнього, але краще скажи йому: «Перестань, брате, я щодня падаю в люті гріхи і як я можу його засуджувати?» Ти зробиш таким чином два добра і одним пластиром зцілиш і себе і ближнього».

«…Зла і пристрастей за єством немає в людині; бо Бог не творець пристрастей. Багато ж чеснот дарував Він нашій природі, з яких відомі наступні: милостиня, бо і язичники милосердствують; любов, бо часто і безсловесні тварини проливають сльози, коли їх розлучають; віра, бо всі ми від себе її породжуємо; надія, бо ми і в позику беремо, і в позику даємо, і сіємо, і плаваємо, сподіваючись збагатитися. Отже, якщо, як ми тут показали, любов є чеснота природна нам, а вона є союз і виконання закону: то відповідно, чесноти недалекі від нашого єства».

«Листвиця» і до цього дня залишається однією з найвідоміших і найбільш читаних книг у православних християн. Тому Церква шанує пам’ять її автора, називаючи ім’ям преподобного Іоанна четверту Неділю Великого посту.

5 неділя (2 квітня) – преподобної Марії Єгипетської

Історія преподобної Марії Єгипетської, мабуть, найяскравіший приклад того, як через посилений піст людина здатна з Божою допомогою вивести своє життя до світла навіть з найстрашнішої і безпросвітної духовної безвиході.

Марія народилася в п’ятому столітті в Єгипті і була, що називається, «важкою дитиною». У 12 років дівчинка втекла з дому і відправилася на пошуки пригод в Александрію – найбільше місто Імперії після Риму. Там усі її пригоди дуже скоро звелися до звичайної розпусти. Сімнадцять років вона провела в безперервних блудних пригодах. Розпуста не була для неї способом заробітку: у ній нещасна дівчина знаходила єдиний і головний сенс свого існування. Зі своїх знайомців Марія не брала ні грошей, ні подарунків, розсудивши, що таким чином вона притягне до себе більше чоловіків.

Одного разу вона потрапила на корабель, що перевозив в Єрусалим паломників. Але зовсім не для поклоніння християнським святиням відправилася Марія в це плавання. Її метою були молоді моряки, з якими вона усю подорож провела в звичних забавах. Прибувши в Єрусалим, Марія і тут продовжувала розпусничати за своїм звичаєм.

Але одного разу, під час великого свята, вона з цікавості вирішила зайти в Єрусалимський храм. І з жахом виявила, що не може цього зробити. Кілька разів вона намагалася разом з натовпом паломників потрапити всередину храму. І кожного разу, як тільки її нога торкалася порогу, натовп відкидав її до стіни, а всі інші безперешкодно проходили всередину.

Марії стало страшно, і вона заплакала.

У притворі храму висіла ікона Богородиці. Марія ніколи раніше не молилася, але тепер перед іконою вона звернулася до Божої Матері і присягнулася змінити своє життя. Після цієї молитви вона знову спробувала переступити поріг храму – і тепер благополучно пройшла всередину разом з усіма. Вклонившись християнським святиням, Марія відправилася до річки Йордан. Там, на березі, у невеликій церкві Іоанна Хрестителя вона причастилася Тіла і Крові Христових. А наступного дня переправилася через річку і пішла в пустелю для того, щоб вже ніколи не повертатися до людей.

Але навіть там, далеко від звичних спокус великого міста, Марія не знайшла собі спокою. Чоловіки, вино, розгульне життя – усього цього в пустелі, звичайно ж, не було. Але куди можна було втекти від власного серця, яке пам’ятало всі гріховні задоволення колишніх років і ніяк не хотіло від них відмовлятися? Блудні пожадання терзали Марію і тут. Боротися з цією бідою було неймовірно важко. І всякий раз, коли в Марії вже не залишалося сил опиратися пристрасті, її рятувала пам’ять про клятву перед іконою. Вона розуміла, що Мати Божа бачить усі її вчинки і навіть думки, зверталася в молитві до Богородиці і просила допомоги у виконанні своєї обіцянки. Спала Марія на голій землі. Живилася мізерною рослинністю пустелі. Але повністю позбавитися від блудної пристрасті вона змогла лише через сімнадцять років такої напруженої боротьби.

Після цього вона провела в пустелі ще два десятиліття. Незадовго до своєї кончини Марія вперше за всі ці роки зустріла серед пісків людину. Це був мандруючий чернець Зосима, якому вона і розповіла історію свого життя. До цього часу Марія Єгипетська досягла дивних висот святості. Зосима бачив, як вона переходила річку по воді, а під час молитви відривалася від землі і молилася, стоячи на повітрі.

Ім’я Марія в єврейській мові означає – пані, хазяйка. Усім своїм життям Марія Єгипетська засвідчила, що людина дійсно є господарем своєї долі. От тільки розпорядитися нею можна дуже і дуже по-різному. Але все таки можливість з Божою допомогою змінити себе на краще залишається в кожного навіть на найзаплутаніших життєвих шляхах.

6 неділя (9 квітня) – Вхід Господній в Єрусалим, Вербна неділя

Вхід Господній в Єрусалим – одночасно і радісне, і сумне свято. Радісне тому, що цього дня Христос поза сумнівом явив Себе людям як Месія, Спаситель світу, багато віків очікуваний людством. А сумне це свято тому, що вхід в Єрусалим, по суті, став початком Хресного шляху Христа. Ізраїльський народ не прийняв свого істинного Царя, і більшість тих, хто захоплено вітав Спасителя з пальмовим віттям у руках, і кричав: «Осанна Синові Давидовому!», вже через кілька днів несамовито волатимуть: «Розіпни Його, розіпни!»

Православні християни на це свято теж приходять у храм з віттям у руках. Правда, у нас це не пальмове віття, а гілочки верби. Але суть цього символу – та ж, що і дві тисячі років тому в Єрусалимі: гілками ми зустрічаємо нашого Господа, Який вступає на Свій Хресний Шлях. Тільки сучасні християни, на відміну від жителів древнього Єрусалиму, точно знають, Кого вони вітають цього дня і що чекає на Нього замість царствених почестей. Про це прекрасно сказав в одній з проповідей митрополит Антоній Сурожський: «Народ Ізраїльський від Нього чекав, що, вступаючи в Єрусалим, Він візьме у Свої руки владу земну; що Він стане очікуваним Месією, Який звільнить Ізраїльський народ від ворогів, що буде закінчена окупація, що переможені будуть супротивники. А замість цього Христос вступає у Священне Місто тихо, сходячі до Своєї смерті. Народні вожді, які сподівалися на Нього, повертають увесь народ проти Нього; Він їх в усьому розчарував: Він не очікуваний, Він не той, на кого сподівалися. І Христос йде до смерті». У свято Входу Господнього в Єрусалим вірні теж, подібно до євангельських юдеїв, вітають Спасителя віттям. Але кожен, хто узяв його в руки, повинен чесно запитати себе, чи готовий він прийняти Христа не як могутнього земного царя, а як Володаря Царства Небесного, Царства жертовної любові і служіння? От до чого закликає Церква в це радісно-сумне свято.

7 тиждень (10 квітня – 15 квітня) – Страсна седмиця

Серед седмиць Великого Посту Страсна займає особливе положення. Попередні шість тижнів, або Чотиридесятниця, встановлені на честь сорокаденного посту Спасителя. А от Страсна седмиця – вже в спогад останніх днів земного життя, страждань, смерті і поховання Христа.

Сама назва цього тижня походить від слова «страсть», тобто «страждання». Цей тиждень – пам’ять про ті страждання, які були заподіяні Ісусу Христу людьми, заради порятунку яких Він явився у світ. Один учень – Іуда – зрадив Його ворогам, які шукали Його смерті. Другий – Петро – тричі відрікся від Нього. Інші – розбіглися в жаху. Пілат віддав Його на розтерзання солдатам, а потім – наказав розіпнути, хоча абсолютно точно знав, що Христос не був винен у злочинах, які Йому ставилися. Первосвященики засудили Його на тяжку смерть, хоча їм достовірно було відомо, що Він зціляв безнадійних хворих і навіть воскрешав мертвих. Римські солдати били Його, знущалися, плювали Йому в обличчя.

На голову Спасителя кати наділи терновий вінець у формі шапки, схожої на митру (символ царської влади на Сході). Коли легіонери глумилися над Ним, від кожного удару палицею по «терновій митрі» гострі і міцні чотирьохсантиметрові шипи встромлювалися все глибше, викликаючи сильний біль і кровотечу.

Його били по обличчю палицею завтовшки близько 4,5 см. Фахівці, що досліджують Туринську плащаницю, констатували численні ушкодження: розбиті брови, порвана права повіка, травма носового хряща, щік, підборіддя; близько 30 проколів, зроблених шипами.

Потім Його прикували до стовпа і стали бити бичем. По слідах на Туринській плащаниці виходить, що Христу було завдано 98 ударів. Багато засуджених до такої екзекуції не витримували її і помирали від болю ще до кінця батожіння. У римський бич впліталися металеві шипи, кігті хижих тварин, на кінці прив’язувалося щось важке, щоб хлист краще обвивав тіло. При ударах таким батогом людська плоть рвалася на шматки. Але це був ще не кінець, а тільки початок страждань Спасителя.

Сучасній людині важко навіть уявити, що ж відбувалося на хресті з людиною, засудженою до смерті через розп’яття. А відбувалося там от що. Людину укладали на хрест, що лежав на землі. Величезні ковані цвяхи із зазубленими гранями забивалися нещасному в зап’ястки, трохи вище за долоні. Цвяхи зачіпали серединний нерв, спричиняючи страшенний біль. Потім цвяхи вганялися в стопи. Після цього хрест з прибитою до нього людиною піднімали і вставляли в спеціально приготований отвір у землі. Повисаючи на руках, людина починала задихатися, оскільки її грудна клітка виявлялася здавленою під вагою тіла. Єдиним способом ковтнути повітря було спертися на цвяхи, якими прибили ноги до хреста. Тоді людина могла випрямитися і зробити глибокий вдих. Але біль у пробитих стопах не дозволяв довго знаходитися в такому положенні, і приречений знову повисав на своїх руках, пробитих цвяхами. І знову починав задихатися.

Христос помирав на Хресті шість годин. А навколо люди, заради яких Він і пішов на цю жахливу смерть, реготали і знущалися з Нього.

Такий сенс назви Страсної седмиці – завершального тижня Великого Посту. Але страждання і смерть Христа не були самоціллю, вони – лише засіб зцілення людського роду, що Бог використав для нашого порятунку від рабства гріха і смерті. Митрополит Антоній Сурожський у своїй проповіді на останній день Страсної седмиці казав: «Пройшли страшні страсні дні і години; плоттю, якою страждав Христос, Він тепер заснув; душею, сяючою славою Божества, Він зійшов у пекло і пітьму його розсіяв, і поклав край тому страшному залишенню Богом, якою смерть була до Його зішесття в її надра. Дійсно, ми знаходимося в тиші преблагословенної Суботи, коли Господь заснув від праць Своїх.

І весь Всесвіт у трепеті: пекло загинуло; безнадійна відчуженість від Бога переможена тим, що Сам Бог прийшов у місце останнього відлучення. Ангели поклоняються Богові, Який восторжествував над усім, що земля створила страшного: над гріхом, над злом, над смертю, над розлукою з Богом.

І от ми трепетно чекатимемо тієї миті, коли сьогодні вночі і до нас дійде ця звитяжна звістка, коли ми почуємо на землі те, що в пеклі гриміло, те, що в небеса вихром піднялося, почуємо це ми і побачимо сяйво Воскреслого Христа».

Автор: Олександр Ткаченко