Якби я жив за часів Христових, ким би я був?

Страсний тиждень не може втомити. Як не може втомити і розповідь про ті великі події, які описуються в Євангелії і є первинно важливими для кожної православної людини.

Не можна сказати: «Ну от, я усе дізнався, усе зрозумів, мені вже набридло».

У цих подіях прихована найбільша глибина. Вони являють собою Тайну, яку неможливо осягнути повністю, а потім сказати: «Усе, я так наївся усім цим, що відчуваю пересичення. Мені нудно, я втомився слухати одне і те ж!»

Бо це – не одне і те ж. Щороку наша душа переживає ці події по-різному.

Наприклад, минулого року тебе найбільше вражала зрада Христа Іудою; цього разу ти приголомшений Стражданнями на Хресті; наступного року особливе враження на тебе справить Тайна Вечеря. І так далі.

Подивися – і під час Страсного тижня твоє серце веде духовну роботу. Твоя душа розкривається, ти відчуваєш щось абсолютно нове – бо в порівнянні з минулим роком ти став іншою людиною. Адже цей рік не такий, як минулий. Твоє життя змінилося.

Кожен рік не схожий на попередній, і в цьому – велика милість Божа. Милосердний Бог зглянувся до нас і, дарувавши нам зміни, каже з Любов’ю: «Ось, візьми Мою Любов і роби з Нею, що хочеш! Я дуже люблю тебе. І Я тут, щоб ти вчинив зі Мною за своїм бажанням. Я тут, щоб ти вилив на Мене те, що у твоїй душі».

І ми виливаємо. На Нього – Христа, Бога, що став Людиною по великій Любові до нас, – ми виливаємо усю свою агресію, усю злість і гнів. Бо ми, люди, такі. І ти, і я.

Під час читання Євангелія на Страсному тижні ми часто чуємо про лицемірство і брехню книжників і фарисеїв. І я, коли слухаю ці слова – «Горе вам, книжники і фарисеї!» (Мф. 23:11-15, 23, 25, 27, 29) – то думаю про себе: «Дивися, як Господь розмовляє з фарисеями!

Якими страшними словами Він їх викриває – «Змії, поріддя єхиднове!» (Мф. 23:33) Як може Він так говорити з ними?» Але через якийсь час я починаю розуміти, що ці слова Христос говорить не лише книжникам і фарисеям, але і мені, бо я такий же, як вони. Я переповнений лицемірством, брехнею, злістю, заздрістю, ревнощами, ненавистю, агресією.

Усе це ми носимо в собі.

Людина – це рана, що кровоточить, величезна рана на тілі Землі. І Бог всіляко намагається зцілити нашу поранену істоту, утішити і обласкати Своєю Любов’ю. Він полегшує наші страждання, заспокоює нас і хоче узяти на Себе усі наші гріхи.

Людина і добра, і зла одночасно. Носячи в собі безліч гріхів, ми боремося з ними і тому постійно робимо вибір між життям і смертю. І те, і друге живе в нас.

Наприклад, ти любиш свою дитину, але через хвилину готовий зненавидіти її. Зараз тобі це здається немислимим, але це так: коли дитина, яку ти любиш найбільше на світі, дратує тебе, тобі хочеться задушити її.

Одна людина якось сказала мені: «Я люблю свою дочку, але іноді, коли вона не слухається, уся моя любов дівається незрозуміло куди. Я починаю мати таке дивне відчуття, ніби це не моя дитина».

На жаль, у нас є це – гнів, бажання влади, бажання чинити з іншою людиною так, як нам хочеться. І коли їй погано, нам стає приємно.

Одна дівчина розповідала мені, що одного разу на роботі вона не побачила одного з колег і запитала в співробітників, де він. Їй відповіли, що колега хворий. «Якщо чесно, у глибині душі мені було приємно дізнатися про це, – сказала вона. – Я не показала цього і вголос запитала: «А що з ним? Грип? Який жаль!» Але в душі, сама не знаю чому, я відчула задоволення».

Ось питання. Я і сам не розумію, що зі мною. Чому я так відчуваю? Чому я люблю і ненавиджу одночасно? Звідки в мене це бажання – убити свого брата, убити Йосифа?

Якого Йосифа? Йосифа, якого в Старому Завіті хотіли убити власні брати. Вони любили його як брата, але при цьому їм хотілося убити його, щоб отримати задоволення. Так і ми думаємо про іншу людину: то – «Будь завжди поруч!», а то – «Помри!..»

Людина – це джунглі. Джунглі, повні страхів, агресії і одночасно беззахисності.

Це добре видно на прикладі маленьких дітей, які по своїй чистоті ще не уміють приховувати істинні почуття, що йдуть від серця. Така дитина на питання «Ти любиш свого тата?» відповість негайно: «Так, дуже люблю!» – «А маму?» – «Так, дуже!»

Але якщо дитину висварити за щось, то вона відкрито і сміливо скаже те, що думає – доки ми, «цивілізовані люди», не навчимо її, що так не можна казати вголос. А зараз вона ще може сказати в цьому випадку: «Мамо, тато, я хочу, щоб ви померли!» – «Що ти кажеш, дитя моє?» І дійсно – що має на увазі дитина?

У цей момент вона хоче одного – щоб батьки зникли, бо вона втомилася від них. Але доки в її свідомості таке зникнення – це тільки смерть. І вона каже: «Я хочу, щоб ви померли» – просто тому, що ще не вміє виразити свою думку іншими словами. «Підіть в іншу кімнату! Залиште мене в спокої! Відійдіть від мене!»

Це живе і в нас: бажання любити, радувати іншу людину, і одночасно з цим – бажання побачити, що їй погано.

Саме через усі ці людські почуття – злість, ненависть, заздрість, ревність, помсту, – через усе це, що володіє нами, і прийшов до нас Христос. Прийшов і сказав: «Я тут, щоб ви зробили зі Мною те, що хоче зробити дитина, коли каже своєму батьку: «Я хочу, щоб ти помер!»

І ми сказали Христу ці слова. І сказали, і продовжуємо казати. Ми вимовляємо їх щодня нашому життю. Ми вбиваємо Бога і, убиваючи Його, кажемо Йому: «Помри! Той, Кого ми любимо; Той, Чиї заповіді ми чули на горі Блаженств; Той, Хто наситив нас хлібом і рибою; Той, Кого ми з криками вітали як майбутнього Царя; Той, на Кого ми дивилися, Кого слухали і дивувалися! А тепер ми хочемо випробувати на Тобі, до якої міри може дійти наша злість і Твоя Любов!» І Христос відповідає: «Ударте Мене! Усередині вас – морок і зарості, повні диких звірів. Не тримайте усе це усередині себе. Я прийшов для того, щоб ви виплеснули свої почуття на Мене і щоб ви сказали Мені усе, що хочете сказати».

Зараз тобі здається, що дуже дивно чути від Христа – «Плюйте в Мене!..» Але ж ми обпльовували Його. І ти, і я обпльовували Христа усім нашим життям – поведінкою, характером, внутрішнім станом. Якого Христа? Того, Якого любимо. Точніше, Якого любимо і ненавидимо одночасно.

Ми любимо Його і мстимо Йому. Ми обожнюємо Його і в той же час хочемо віддалитися від Нього. Як ми кажемо іноді? «Хочу піти з Церкви, хочу, щоб у мене було своє життя, не хочу робити так, як ви кажете, хочу робити те, що хочу я!» Це говорить наш бунтарський дух. Бунт, повстання, розпуста – і по відношенню до Кого? До Того, Хто любить нас і обсипає благами.

І Христос приходить і каже тобі: «Я перетворюся на рану, що кровоточить, і таким чином вилікую твої рани. Я вип’ю смертну чашу – чашу твоїх мук, твоїх сліз і образ. Віддай Мені усе це! Усе, що є в тобі, принеси до Мене. І тоді ти заспокоїшся і тобі стане легше».

Дуже важливо зрозуміти, що ми носимо усе це в собі. І Страсний тиждень дає нам цю прекрасну можливість – пізнати себе, зрозуміти, хто ми є, щоб потім не піти і не образити Христа як Того, Хто знаходиться поза нами і далеко від нас.

Щоб ми не дивилися на Нього з жалем, як ми робимо, проходячи лікарняним коридором і заглядаючи в палати, де лежать хворі, поранені і контужені. Ми йдемо і думаємо: «Ах, бідолаха! Що з ним зробили!»

Тут – не так. Не хтось зробив щось Христу, а ми зробили. І якби я жив за часів Христових, то і я був би фарисеєм – добрим зовні і зовсім іншим усередині.

Саме це засуджував Христос. Він засуджував не наші вади, а наше лицемірство. «Я знаю, які ви насправді, – казав Він. – Зовні ви досконалі, а усередині вас – безліч проблем».

Докоряючи фарисеїв, Христос казав: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони» (Мф. 23:27,25,26).

І в Страсний тиждень Христос промовляє кожному з нас: «Підійди до Мене, дитя Моє. Підійди і віддай Мені те, що обтяжує тебе. Удар Мене. Розіпни Мене. Але при цьому заспокойся сам. Вщухни, зрозумій свої помилки, побач себе, свої проблеми, страждання і муки. Віддай Мені усе, що турбує тебе, і дозволь Мені звільнити тебе від цього».

Самопізнання під час Страсних днів – це велике благо. Велике благо – заглянути в себе, а потім подивитися на Христа і зрозуміти, на що здатна людина, якщо дати їй волю у вираженні своїх почуттів.

Люди вчинили з Ним так, як ми не можемо навіть уявити, щоб вчинили з нами.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)