Зачинені двері

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Чудеса оточують нас, а ми їх не бачимо. Світ, в якому ми живемо, наповнений чудесами, а нам, по невірі і негідності нашій, усе здається, що Господь забув нас, що Він, померлий за нас на Хресті, тепер нами, грішними, як би і не цікавиться. Наше життя, наше повсякденне метушливе буття наповнене чудесами, але ці постійні підтвердження нашої віри, надії нашої здаються подіями природного порядку, цілком звичайними явищами. Неначе знову і знову збувається над нами, хто осмілюється називатися християнами, давнє пророче слово: «Слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима будете дивитися – і не побачите» (Іс. 6:9). Неначе це про нас анекдот про семінариста, що недоучився, і який феномен дива називає спочатку випадковістю, потім збігом і, нарешті, звичкою, – чим завгодно, тільки не дивом.

Іноді здається, що двері нашої душі не просто зачинені, а прямо-таки забарикадовані, завалені всяким мотлохом, затулені наші очі, не чують вуха, – тільки щоб не знати, не бачити, не чути про реальність, про повсякденність дива Божої присутності у світі. Коли б не так, хіба могли б ми неуважно молитися? Коли б не наше ліниво-прохолодне маловір’я, чи могли б ми просто грішити щодня, забуваючи, що цей день – Божий? Адже зоряне небо над головою, адже гіркі докори сумління – речі найпростіші, ті, з якими ми стикаємося щодня, – могли б бути ясними і приголомшливими доказами Божого буття у світі, Божої турботи про кожну людину не лише для нього, філософа з Кенігсберга, автора цієї знаменитої формули, але і для кожного з нас, відірвися ми від повсякденної метушні, зведи ми очі до цього самого неба, поглянь ми пильно у власну душу.

Проте, як і найближчі учні Христові, які “з остраху перед юдеями“, сиділи за ретельно, на усі засуви, зачиненими дверима, так і ми, Спасителеві учні останніх днів, зачиняємо двері душі нашої для благої звістки, щосили запевняючи себе, що подвиг віри – не для нас, що ми ще встигнемо почати нове життя, у нас ще буде можливість колись – не сьогодні – стати святими.

Коли в таку компанію тих, хто дорожить сьогоднішнім днем, хто боїться втратити навіть мале в ім’я очевидно великої мети потрапляє нова людина, їй важко повірити, що цих тремтячих і самолюбних зібрала в одному місці велика істина про Бога, Який став Людиною. Так і апостолові Фомі, пам’ять якого ми нині звершуємо, важко було повірити в те, що казали його перелякані побратими, бо вони казали йому те ж саме, що і ми сьогодні кажемо один одному: Христос воскрес! Важко було повірити апостолові Фомі, бо в житті, у поведінці, в образі думок його побратимів через тиждень після чудової події Воскресіння нічого не змінилося: вони залишилися такими ж полохливими, грішними, готовими зрадити будь-якої хвилини, якими були і тиждень і два тому. Вони були просто людьми. Такими ж, як усі. Їм ще тільки належало стати тими, кого називатимуть грецьким словом “мaртіс”, – свідок або мученик, тобто той, хто своїм життям і смертю свідчить про велику правду, про істину, в яку вірить. І ось апостол Фома, той самий, який був готовий померти разом з Христом, коли інші просили Ісуса дати їм можливість сісти праворуч і ліворуч у Царстві Божому, цей апостол зажадав доказів.

Коли сьогодні ми, православні християни, урочисто свідчимо “місту і світу” благу звістку, коли ми говоримо будь-кому, хто зустрічається на нашому шляху: Христос воскрес! – кожен зустрічний, і місто, і світ відповідають нам одним і тим же. Від нас вимагають доказів. І ми з готовністю ці докази пред’являємо. Ми розповідаємо людям про двотисячолітнє буття Церкви Христової, про те, що “ворота пекельні”, як і обіцяв Господь, не здолали Її. Ми з ентузіазмом оповідаємо про Туринську плащаницю, про ті висновки, які сучасна наука робить, вивчивши це унікальне свідоцтво Воскресіння. Як козирну карту, ми викладаємо здивованому світу щорічне диво сходження благодатного вогню під час служби Великої Суботи в храмі Воскресіння Христового в Єрусалимі. І що ж? Місто і світ старанно вислуховують усе, про що ми урочисто свідчимо і… спокійно вирушають у власних справах, безтрепетно перебуваючи в спокої невіри.

Апостолам з’явився Христос. Його виразки, Його рани були дані для них у свідоцтво Воскресіння. Нашим сучасникам не пощастило: для них – з’являємося ми, теплохладні і маловірні, роздратовані і ледачі, навряд чи здатні відмовитися навіть від такої крихти, як власна думка з будь-якого приводу. Чого ж ми хочемо від бідних людей? Щоб вони повірили у Воскресіння Христове, дивлячись на нас, все ще не преображених? Ми часто говоримо про місію Церкви в сучасному світі. Ми добре розуміємо, що місія ця висока і відповідальна. Але при цьому ми якось забуваємо, що Церква – це ми, це я і ти, це він і вона, і що переконують не оповідання про чужі рани, а власні рани, не демонстрація навіть найфантастичніших, найнеймовірніших чудес, що відбуваються десь там, а те диво, яке відбувається зі мною і з тобою. Це наше життя повинне хоч колись стати доказом того, що Бог – є! Це в наших очах світ, що тужить за вірою, мав би побачити світло віри і любові. Побачити і увірувати. Побачити і, подібно до апостола Фоми, сповідувати Воскреслого своїм Богом і Господом. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про Фому