Охопленні тремтінням

Жінки-мироносиці, Роберт Белл

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

«Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде» (Ін. 16:20). Виявилось, проте, що в них не було навіть сліз. Виявилось, що увесь колишній запал, уся упевненість у тому, «якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь» (Мф. 26:33), розвіялися як дим. Виявилось, що минула рішучість: «Ходімо й ми і помремо з Ним» (Ін. 11:16) – переможена страхом. Тільки боязнь, тільки трепет, тільки жах переповнювали душі суворих чоловіків і слабких жінок! Уявимо собі увесь відчай цієї пасхальної суботи – дня надії і тріумфування для усіх людей, що оточували їх, і такого безнадійно-гіркого для них, апостолів і мироносиць.

І ось ним, хто пережив крах надій, пережив власну зраду, ним, одержимим смертельним жахом, потрібно було жити далі. Тим, хто через п’ятдесят днів стане непереможною Церквою Христовою, треба було пережити цей час відчаю, цю тужливу муку, цей безнадійний стан втрати усіх своїх сподівань. Дійсно, вони разом зі своїм Господом зійшли в пекло! Вони зійшли в пекло залишення Богом, занурилися на дно відчаю, бо їх Бог залишив Своїх учнів, але – вижили і встояли, не уподібнившись «синову погибельному» (див. Ін. 17:12), не скоївши останнього гріха.

Потрібно було жити, зібравши усю свою мужність. Потрібно було зважитися тепер, після смерті Христової, наважитися і увійти до прокуратора з проханням, яке зробить явним для усіх те, що раніше із страху ретельно ховалося. Потрібно було із звичною старанністю виконувати свій звичний обов’язок служіння: омивати вкрите ранами і зганьблене Тіло, сповивати Його плащаницею, – виконувати усю цю скорботну роботу поховання, забувши про страхи, забувши про відчай, нехтуючи лютою злістю тих, хто ще учора волав: «Розіпни Його!»

Нам іноді здається, що святим – легко! Для них, облагодіяних рясними дарами Святого Духа, і біль і смерть не страшні! Нам іноді здається, що розсудливий розбійник якось надто вже просто заробив собі Царство Небесне: після такого жахливо грішного життя прохрипів лише три-чотири слова і – врятований! Але пам’ятатимемо, що в ту страшну мить на вершині Голгофи Цар Світу найменше був схожий на Всемогутнього Володаря Всесвіту, і треба було дійсно усіма силами душі своєї сподіватися спасіння, чекати Месію, щоб у пораненому Синові Людському, зганьбленому, вмираючому, побачити Бога і Господа. Побачити і з усією вірою, з усією останньою надією попросити Його про милість. Попросити в той момент, коли весь світ, насміхаючись промовляв: «Спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста» (Мф. 27:40).

Бувають хвилини, коли найбоязкіша, найнерішучіша людина готова здійснити подвиг. Бувають миті люті, миті відчайдушної рішучості, «моменти істини», коли звідки ні візьмися приходять сили і мужність, і людина здатна буквально на все! Так буває, і люди справедливо називають такий вчинок подвигом. Але рідко кому вдається не в пориві відчаю, жалості або страху за близьку людину, не в миті безрозсудної рішучості, а протягом довгого часу, години за годиною і день за днем, долаючи страхи і слабкості, нехтуючи власним спокоєм і безпекою, нести своє служіння навіть тоді, коли уся наявна очевидність свідчить про безглуздя і даремність подвигу, навіть тоді, коли, як здається, усі надії рухнули, коли Бог – у труні і весь світ став пеклом?

Такий був подвиг святих жінок-мироносиць, Йосифа і Никодима. Не зневіритися, коли усі у відчаї, не сумувати, коли усі інші втратили надію, робити свою справу, коли здається, що всяка справа втратила сенс, бо Той, Хто наповнює світ сенсом, – помер.

Легко молитися, коли радість переповнює душу, і сам собою співається гімн вдячності. Легко волати до Бога з глибин серця, ураженого скорботою, але і розм’якшеного сльозами. Але що ж треба зробити із самим собою, коли ні сліз, ні радості, ні надії, ні сподівання вже не залишилося? Де тоді узяти сили для того, щоб жити, для того, щоб просто дивитися на білий світ, просто говорити, просто слухати те, що кажуть інші, просто виконувати свої повсякденні обов’язки, не прислухаючись особливо до дзвінкої порожнечі усередині?

Ось саме тоді якраз і треба пам’ятати, що найстрашніший гріх – відчай. Саме тоді і варто, можливо, пригадати собі скромне подвижництво тих, кого Церква іменує Жінками-мироносицями, які, охоплені тремтінням і жахом, несли хрест свій, йдучи за своїм Богом у морок і безнадійність Голгофської могили. Бо немає і не може бути відчаю там, де сяє Світло Воскресіння! Бо не знання, не упевненість у собі, а надія робить нас християнами! Тому, нарешті, що дійсно воскрес Христос! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя жінок-мироносиць