Перестаньте думати, що ви брудні та окаянні!

Ти колись думав про те, як відчуття провини може управляти нашим життям? До чого ж легко в Церкві збентежити людину, довести її до смутку, злякати! І замість того, щоб наблизитися до Бога, вона вийде з храму з тягарем на душі, відчуваючи себе великим грішником.

Ми віримо, що Бог сильно полюбив людину; ми віримо, що Ісус Христос, прийшовши в цей світ, простив нас, і тепер завжди дає нам можливість з’єднатися з Ним через Святе Причастя; ми віримо, що той, хто сповідує Богові гріх, прощається назавжди. Але звідки ж у такому разі беруться люди (а я бачу їх з того самого дня, як почав сповідувати) з постійним відчуттям провини, від якого вони ніяк не бажають звільнитися? Їх постійно терзають докори сумління. Така людина причаститься, наприклад, о десятій ранку, а о десятій двадцять я запитую її у дворі храму:

– Ну, як ти?

– Як я, отче? Та мені усе так само погано, як і раніше.

Ця людина щойно причастилася, вона ще відчуває смак Причастя, але усім своїм виглядом продовжує свідчити, що вона грішна, негідна, непотрібна, нездатна. Що Бог не любить її, бо вона така, яка є, і не виправляється.

Для деяких людей усе є гріхом. Коли я запитав одну людину, чому вона так думає, вона відповіла:

– Як чому? Церква мені це каже! Ти мені це сказав! Ну, гаразд, навіть не ти особисто, а інші священики. Вони кажуть, що в принципі усе в цьому світі – гріх, окрім їжі і питва. Це можна. А усе інше, якщо уважно подивитися, можна назвати гріхом.

Я запитав її:

– Ти правда так гадаєш?

–  Так, я так думаю. Я відчуваю, що більшість з того, про що я думаю і чого хочу, є гріхом.

Коли я викладав у школі, у мене був один учень, який після мого висвячування, зустрічаючи мене в коридорі, глузливо погрожував мені пальцем і казав:

– Гріх! Гріх!

Я запитав його:

– Чому ти це робиш?

– Бо Ви тепер – священик, і постійно говоритимете усім: «Це гріх!»

Мені стало неприємно, і я сказав цьому хлопчикові:

– Дитя моє, я став священиком не для того, щоб постійно казати людям, що усе їх життя – суцільний гріх. Гріх – це не те, що ти думаєш.

Я поговорив з цим учнем, а потім доклав ще немало зусиль для того, щоб інші діти це усвідомили – наскільки я сам міг тоді це усвідомити і звільнитися від такого роду думок. Бо і сам я не сильно відрізнявся від них – адже завдяки комусь я виріс з такими ж страхами, докорами і відчуттям провини. Усе це не минає швидко. Ми в цьому виросли, ми це ввібрали.

Як Бог дивиться на наші гріхи? Мені здається, Він дивиться на них, як на помилки першокласника в прописах. А можливо, навіть і дошкільника.

Багато хто з нас досі зберігає свої перші зошити на пам’ять – забруднені, з величезними заголовними буквами, з дірками від гумки. І ніхто з батьків ніколи не сваритиме свою дитину за таке, не скаже їй: «Це нікуди не годиться! Ти нічого не можеш!» Навпаки, батьки подумають: «Він ще маленький. Зараз пише з помилками, а коли підросте, вже не помилятиметься». І я вірю, що Господь дивиться на нас такими ж очима. На усі наші гріхи, пристрасті і помилки Він дивиться з великою поблажливістю і розумінням – у тому числі і на те, що доставляє нам масу страждань. Особливо це стосується молодих людей. І головне тут – покаяння на сповіді. Якщо ти озвучив усе на сповіді – ти зробив те, що треба. Чотири-п’ять речей – кожен сам знає про себе, що це за речі.

І іноді священик каже у відповідь:

– Гаразд. Більше так не роби.

А ми:

– Ні, отче, я маю Вам розповісти про це детальніше, щоб пояснити. Я знову і знову це роблю. Я знову подумав те, зробив це.

Постараємося дізнатися у святих, Хто такий, по суті, Бог. І якщо ми зрозуміємо, Хто Він, якщо наблизимося до Нього, наскільки це можливо, то побачимо, що Бог не може займатися такими посередніми, звичайними речами, на яких ми так звикли сконцентровуватися, що іноді навіть захворюємо.

Зверни увагу – я не закликаю тебе перестати думати про свої гріхи. Просто не перебільшуй, не акцентуй на них увагу так сильно і не вважай, що усе настільки сумно. Те, що нам здається трагічним, насправді не трагічне, і навпаки: те, що ми сприймаємо як дріб’язкове і безневинне, часто виявляється набагато сумнішим. Господь легко і спокійно розмовляв з грішними жінками, але жодній з них не сказав при цьому: «Ти добре чиниш!» Як не сказав жодній з них – «За свої гріхи ти потрапиш у пекло!» Проте з фарисеями Він розмовляв по-іншому, кажучи: «Своїм лицемірством і брехнею ти можеш погубити душу. Засуджуючи інших, ти можеш загинути від ненависті і заздрості!»

Є такі гріхи, які душать нас, але вони не є основними. Це не ті гріхи, на які Бог постійно звертає увагу, бачачи наше духовне життя. І незважаючи на це, ми, християни, так і зростаємо – з відчуттям провини і докорами сумління, яке, замість того, щоб сприяти нашому пробудженню в певний момент, залишається з нами назавжди.

Що таке докори сумління? У старогрецькій мові слово «докори» походить від дієслова τύπτω – бити, ударяти. Наприклад, ударити коня, щоб він пішов вперед. А після того, як кінь пішов, його вже не б’ють – інакше можна травмувати тварину. Так само і докори сумління покликані діяти на нас – пробуджувати. Це – нагадування. Вони підштовхують нас до думки про те, що десь ми вчиняємо неправильно. Немов хтось каже тобі: «Тут ти неправий. Виправляйся!» І ми стараємося. Ми намагаємося змінитися, ми боремося зі своїми гріхами, падаємо і знову встаємо. Але при цьому в нас не має бути постійного відчуття власної нікчемності. Ми не повинні перебувати в депресії і смутку, думаючи про свої гріхи.

Мені здається, що коли людина постійно думає про те, яка вона погана, брудна, це не допомагає їй стати хорошою і чистою. Якщо я сам брудний, то спокійно торкатимуся до усього брудного. Але якщо я чистий, то вже не стану чіпати бруд, а скажу: «Знаєте, я щойно вмився, переодягнувся, і тепер я чистий. Тому не пропонуйте мені нічого брудного».

Гадаю, що це чудовий спосіб позбутися гріха – коли в людини з’являється відчуття чистоти, коли ми перестаємо постійно перебирати і перебільшувати до знемоги свої помилки.

Один літній священик сказав мені:

– Коли читаєш старця Паїсія і старця Порфирія, то очевидно: обидва вони – чудові святі. Але при цьому, читаючи старця Паїсія, я якось швидше починаю відчувати докори сумління. А в старця Порфирія я бачу Господа зовсім Іншим.

Я запитав його:

– Яким Ви бачите Його, отче?

– Я бачу багато любові, багато доброти і світла.

Що ж каже нам старець Порфирій? Для того, щоб з душі зникли морок і відчуття провини, треба не думати постійно про свої гріхи, а відкрити душу для світла. Просто ось так – натиснути вимикач і впустити у свою душу світло. Гріхи не зникають від того, що ми постійно думаємо про них з тугою і стражданням. Породжуючи відчуття провини, цей біль руйнує нас. Краще роби те, що можеш. Почни боротьбу – яка тобі під силу. Можеш подати милостиню – подай. Можеш помолитися трохи – молися. Трохи попостити – попости.

Чого ти не можеш? «Отче, я не можу здолати три конкретні речі – це, це і те. Ось ці пристрасті». Не думай про ці пристрасті. Чим більше ти про них думаєш, тим вони стають сильнішими. Скільки б ти не казав: «Я більше не буду!» – ти це робитимеш. Скільки б ти не казав: «У найближчі декілька днів я цього не робитиму, не буду цього казати» – будеш. Краще сказати по-іншому: «Я зроблю усе для того, щоб розвинути мої хороші риси. Їх я можу посилити, удосконалити. Молитимуся, і зможу це зробити». А інше, чого я не можу? Роби, що можеш, дитя моє. І що ж тоді станеться? Усередині нас засяє світло, і тоді усе інше помалу вщухне і зникне. Я бачив це в багатьох людей. Про це говорив і старець Паїсій. Одному юнакові, якого долали тілесні пристрасті, він сказав:

– Чадо, людина не складається з одних гріхів! У житті кожного відбуваються тисячі речей. І ти – це не лише твої пристрасті. Просто в даний момент твого життя вони в тебе є. А усе інше ти робиш як слід?

– Ні! Мене так хвилює ця проблема, я так занурений у неї, що немає жодних сил, щоб робити щось ще!

– Роби усе інше. Ходи помалу в церкву.

– Не можу!

– Ходи раз на дві неділі!

– Ну гаразд, спробую. А як же мій гріх?

– Перестань думати про свій гріх!

Фіксація на своїх гріхах нам не допомагає. Але ми чомусь упевнені, що Бог – Він такий: строго карає і тисне.

Ми так багато говоримо про любов, а насправді її не відчуваємо. Не знаю, чи відчуваєш ти себе внутрішньо вільним перед Богом? Що Бог не збирається тебе карати, кривдити, відштовхувати?.. Я постійно бачу це в людях і намагаюся звільнити їх від такого почуття, від відчуття провини. Але деякі так і не бажають звільнятися.

– Отче, скажіть мені щось!

– Люби Бога.

– Ні, отче! Посваріть мене!

– Навіщо? Ти дуже хороша людина, раз прийшов сюди і покаявся.

– Отче, але мені погано, коли Ви мене не сварите!

Так, але я не хочу брати участь у цьому процесі. Дати тобі батіг для самобичування і потім відправитися за це в пекло? Ні.

Я ж кажу тобі, що ти хороша людина, що Бог любить тебе. А ти у відповідь – «Не можу, хочу, щоб Ви мене посварили!» Тут вже потрібний інший фахівець, не я. Чого тобі бракує, що ти так хочеш лайки? Чому ти цього хочеш? Бо нам подобається сварити самих себе. Адже займаючись самобичуванням (а під цим я розумію докори сумління і постійне відчуття провини), ми фактично виправдовуємо самих себе. Адже тоді ми міркуємо так: «Бог – дуже строгий. І якщо Він побачить, як я засмучуюся, Він заспокоїться. Він мене не каратиме, тому що побачить, що я сам себе караю».

Так ми заспокоюємо себе, самі собі «створюючи» докори сумління. А Господь бачить це і каже нам: «Хто вимагає від вас усього цього, діти Мої? Я дав вам свободу, а ви не можете насолоджуватися нею! Я дав вам відпущення гріхів, а ви цього не розумієте!»

Врешті-решт, що означають ці слова, які ми так часто чуємо, – «і відпущення гріхів?»

Хтось навіть запитав мене:

– Як у такому разі розуміти слова: «Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною» (Пс. 50)?

Дійсно, як поєднати ці слова з Псалтирі і те, що я намагаюся пояснити зараз?

По-перше, треба пам’ятати про те, що пророк Давид жив за законами Старого Завіту. А по-друге, ці слова не означають, що ми повинні знову і знову думати про свій гріх і мучитися докорами сумління. Навпаки, ми як би кажемо Господові: «Боже мій, я постійно пам’ятаю про свій гріх, щоб, у свою чергу, постійно пам’ятати і про те, скільки усього Ти мені прощаєш, скільки разів рятуєш мене і як Ти мене любиш!»

Не згадуй гріхи для того, щоб зануритися у відчай. Адже він не надає сміливості і сил для боротьби і подвигу. І не приводить до життя вічного.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)