“За всіх і за все”

У Греції, кажуть, таких називають “християнами на колесах” – у церкві вони бувають три рази в житті, і всі три рази їх привозять: на хрестини, на вінчання і на похоронну відправу. Власне, коли ми стверджуємо, що в нашій країні більшість православних, ми саме таких людей і маємо на увазі. Ну, можливо, не три рази в житті, а три рази на рік вони зайдуть: за водохресною водою, за вербами, та й ще паски освятити. Плюс той самий стандартний набір: хрестини – вінчання – похоронна відправа.

Про те, що ці люди неправильно, споживацькі ставляться до Церкви, можна писати довго і детально. Але від цього картина не сильно зміниться: завжди і у всі часи були люди, які серйозно шукали духовного життя, і були люди, які прагнули прикрасити і освятити своє життя древніми обрядами, відчути таким чином єдність зі своїми предками, залучитися до традицій свого народу і поставити на цьому крапку. Чого вони хочуть, цілком зрозуміло, але не зовсім зрозуміле друге: а як Церкві чинити з ними?

Можна, звичайно, піти строгим канонічним шляхом: ці люди ніяк не можуть вважатися християнами, бо не приступають до таїнств, та й взагалі живуть, як заманеться. Так що не треба їх вінчати і відспівувати, а дітей їх – хрестити. Нехай у кожній парафії треби[1] звершують тільки для членів цієї конкретної парафії, а якщо хто прийде з нових людей – тому потрібно запропонувати спочатку детально сповідатися, потім причаститися і возз’єднатися таким чином з Церквою, від якої він вже давно відпав (а можливо, ніколи і не належав до неї).

Такий суворий шлях здається абсолютно нереальним, та й непотрібним. І зовсім не тільки тому, що так парафії втратять значну частину своїх прибутків, а Православна церква з церкви більшості стане релігійною громадою незначної меншості, адже доля людей, які регулярно приступають до таїнств, за будь-якими підрахунками складає в нашому суспільстві не більше 5-7 відсотків. Але, врешті-решт, заради чесності перед Богом і перед самими собою можна було б піти і на це…

Але тоді Церква, по суті, перестала б бути “сіллю землі” і “високо піднятим світильником”, чого взагалі вимагає від неї Євангеліє. Християнам, які дійсно задіяні в житті Церкви тоді довелося б сказати людям: нас не цікавлять ваші турботи; ви спочатку повинні стати в точності такими, як ми, і тоді ми, нарешті, звернемо на вас увагу. Цей підхід сектантський і бузувірський за своєю суттю. Та й можливості для проповіді були б багато в чому втрачені: насправді, як часто буває, саме на требах, передусім на похоронній відправі, далекі від християнства люди раптом бачать його в абсолютно новому світлі! Усе земне в житті цієї людини закінчилося, залишається сказати якісь дурниці “спи спокійно” і “нехай земля буде пухом” – і раптом виявляється, що тільки з погляду Церкви шлях людини далеко не закінчений, тільки вона дозволяє нам заглянути за цю межу, провести близьку людину і замислитися про сенс власного життя.

Хоча би заради однієї цієї можливості нагадати людям про Бога слідувало б людей нецерковних церковно поминати. А де похоронна відправа – там і хрестини, і вінчання… Вінчання невіруючих? Ну і що, заперечують на це, можливо, свого часу прийдуть нинішні жених з нареченою в церкву, і немовля невіруючих батьків прийде, і обряд буде для них нагадуванням, закликом. Авансом, врешті-решт – часто так і відбувається.

Втім, на практиці все більше виходить так, що обряд сприймається не як аванс, а, навпаки, як остаточний розрахунок з Богом. Я бачив це не раз: людина шукає Бога, ставить питання, роздумує, сумнівається. Нарешті, вона приймає рішення хреститися, як правило, під тиском абсолютно зовнішніх обставин: ну він же росіянин (українець, грузин, грек), значить – православний, і вінчатися прийнято, і родичі засмучуються, що він нехрещений. І ось приходить така людина в храм, її хрестять без підготовки, у кращому разі після однієї-двох бесід, і… на цьому вона заспокоюється. А що, адже вона хрестилася! Їй і на думку не спадає, що хреститися і більше ніколи не приходити в церкву – приблизно те ж саме, що купити квиток на потяг і не прийти до його відправлення на вокзал. Ну є в тебе хрестик на шиї, квиток у кишені, а толку?

І ось якраз у такому разі, здається мені, було б правильно сказати людині: не квапся. Ти хочеш дещо пообіцяти Богу і попросити Його про допомогу, ти хочеш стати членом величезної і древньої організації, в якій є свої звичаї, свої вимоги і свої обряди. Це прекрасне бажання, але варто спробувати розібратися, чого саме ти шукаєш і чи дійсно ти захочеш виконувати те, що обіцяєш Христу, назвавши Його своїм Царем і Богом. Ідеально все рівно не вийде, ні в кого в нас не виходить, але принаймні постарайся зробити все, що зможеш, а для цього спочатку подумай і виріши, чи треба тобі це. І якщо не треба – доки почекай.

Власне, у деяких храмах вже і не хрестять без обов’язкового оголошення (так називається ця підготовка), але завжди можна піти в сусідній храм і без проблем стати номінально православним. Те ж саме стосується і хрещення немовлят, хоча, звичайно, у цьому випадку певна міра свідомості і відповідальності потрібна не від них самих, а від їх батьків.

А от з похоронною відправою і вінчанням, здається мені, картина зовсім інша. Церква може і повинна просити благословення з небес на будь-які сторони людського життя, крім гріха – і, звичайно ж, вона може і повинна напучувати тих, хто одружується, якщо вони того побажають, і проводжати покійних, які самі не були проти церковних обрядів. Але при цьому потрібно все-таки залишатися чесними перед Богом і перед самими собою.

Адже багато хто скаже: це не вихід, адже для таких людей ці таїнства – лише благочестивий обряд, який не принесе їм тієї користі, яку може принести це церковне таїнство віруючим людям.

Ну, так все ж, як чинити Церкві з такими людьми? “Любов не може цього понести… Треба молитися за всіх” – казав преп. Силуан Афонський. Тільки давайте молитися чесно, не наводячи жодного глянцю, не “оправославлюючи” посмертно тих, хто насправді не був православним за життя. І благословляти шлюбний союз нецерковних людей так само: благословити їх жити у вірності і любові один до одного, виховувати потомство. Тільки не треба казати молодій парі: “Ви виконали обряд, все гаразд, йдіть тепер, їжте і пийте”, – а слід сказати: “Ви стоїте на церковному порозі, і ми будемо дуже раді, якщо ви ввійдете і приєднаєтеся до нас”.

Насправді, усе це окремі прояви одного великого питання: що є Церква у світі, як їй чинити з тими, хто живе “по сусідству”. Ми шарахаємося від суворого дотримання релігійних норм до лицемірної нерозбірливості, середній шлях знайти важко, але абсолютно необхідно. Адже Голгофська жертва була принесена, як кажуть слова літургії Св. Василія Великого, “за життя світу”, а не окремих категорій громадян, і тому кожна Євхаристія звершується в нас не лише заради нас самих, але “за всіх і за все”.


[1] Треби – священнодії, які звершуються за вимогою і особистими потребами окремих віруючих

Автор: Андрій Десницький