Любити себе?

Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39) – так закликав ще Старий Завіт, і ці ж слова повторив Христос, коли Його запитали про головне в Законі. Так, на перше місце Він поставив заповідь “полюби Господа”, але цю – на друге після неї. І що потрібно любити ближнього, з цим, напевно, ніхто не стане сперечатися. Але причому ж тут любов до себе? Я ставив собі це питання багато разів, і тому хотів би запропонувати свої роздуми, з якими напевно не кожен погодиться. Та я і сам років десять тому з ними б, мабуть, посперечався, і як поставлюся до них ще через десять років, теж ще не знаю… Але висловити їх зараз здається мені важливою справою.

Господь міг би сказати нам: “Полюби ближнього, як Я полюбив тебе”, вказавши нам на приклад найчистішої і найдосконалішої любові. Але така заповідь була б нездійсненною: міра Божественної любові людині просто недоступна. Так що заповідь закликає кожного з нас до того, що він у змозі зробити: проявити вищу любов, на яку тільки здатен. І міра цієї любові – наше ставлення до самих себе. Значить, любити себе теж в якомусь сенсі не просто допустимо, але навіть необхідно. Якщо людина себе не любить, вона не полюбить і ближнього, вона просто не здатна до цього, як не здатен кульгавий бігати.

Але ж “любить себе” – ми кажемо про таку людину, яка піклується лише про себе, а до інших ставиться зі зневагою. Хіба це не вада? Зрозуміло, вада, але саме тому вада, що така людина відмовляє в мінімальній симпатії ближньому. Та й любов до себе в неї зазвичай буває збочена, болюча, сліпа. Втім, можна відчувати таку “любов” і до другої людини: наприклад, до дитини, якщо її тільки жаліти, все їй дозволяти і ні в чому не обмежувати. З такої дитини виросте дуже жорстока і дуже нещасна людина, бо світ не надасть їй того комфорту, до якого її привчили. І себелюбний вирощує такого вередливого деспота із себе самого.

Проте якщо є підробка, значить, є і оригінал. Раз є пияцтво – значить, є і радість дружнього застілля, раз є розпуста – значить, є і таїнство шлюбного союзу. І якщо існує збочене себелюбство, то є і чиста любов до себе самого, яка робить людину кращою і щасливішою.

А як же упокорювання? Хіба не прийнято в християн говорити про себе з якоюсь гидливістю: ніби, гірше за мене немає нікого. Здається, і Церква тому самому вчить… Та от не зовсім тому! От один з найяскравіших образів покаяного канону: “Як свиня лежить у бруді, так і я гріху служу”. Звернемо увагу: не я – свиня, але мої вчинки суть свинство. Якщо сама по собі я людина, яка володіє безліччю прекрасних рис, якщо я ношу в собі образ Божий, тоді кожен мій проступок, що плямує цей образ, дійсно ображає Бога. Кинути в гній брудну ганчірку природно, але кинути туди коштовний камінь – справжня біда.

Православні часто ставлять питання, як розуміти слова, які вимовляються перед Причастям: “Між якими перший – це я”. Це, в якому сенсі я перший з грішників? Невже мої повсякденні гріхи переважать те, що накоїли, приміром, Гітлер і Сталін? Звичайно ж, ні. Але тирани минулого мені, чесно кажучи, байдужі, а от як я пошкодив власній душі, прекрасній і неповторній, – це я бачу прекрасно. І немає нікого, хто образив би її сильніше, хто приніс би їй більше болю, ніж я сам. Нікого мені пропускати вперед у цій черзі. І все це я можу сказати, якщо я вважаю свою душу дійсно прекрасною.

Але я можу зрозуміти ці слова молитви по-іншому: я останній негідник і нікчема, гірше за мене немає нікого на світі. А якщо так, що тоді з мене запитувати зі всякого приводу? Засудженого до вічної каторги не штрафують вже за такі дрібниці, як перехід дороги в недозволеному місці.

І якщо я визнаю себе мерзотником, то і чинити буду відповідно до цих характеристик. Слова “я – останній грішник” стануть свого роду вибаченням для нехлюйства і хамства, для безлічі дрібних повсякденних проступків. Ах, залиште, що ви про цю нісенітницю, я грішний усіма гріхами, винен в усіх злочинах. Іноді ми дивуємося: чому саме в християнських організаціях доводиться стикатися з особливою необов’язковістю, грубістю, непрофесіоналізмом? Хіба не має бути навпаки? Але якщо кожен думає про себе як про останнього негідника, то вже який там професіоналізм! Усі будуть тільки самобичуванням займатися.

І от приходить на сповідь людина і починає перераховувати не стільки свої гріхи, від яких вона хоче позбутися, скільки свої риси… Пригадую, як один священик перед сповіддю з щирим обуренням казав: “От вже йде літургія, вже співають херувимську, вже ми повинні зустрічати Царя, а ми всі стоїмо і повторюємо: я часто дратуюся, я ображаюся, я ледачий, я такий-сякий… От ми такими і залишаємося, і приходимо кожного разу з одним й тим самим!”

Він, звичайно, зовсім не мав на увазі, що сповідуватися не потрібно, хоча він ясно натякав: це варто робити не під час літургії, а окремо. Але ще він, гадаю, закликав нас не вважати свої гріхи частиною себе, не вважати їх своєю невід’ємною приналежністю. Очищаючи діамант від бруду, милуватися діамантом, а не брудом. І ще одне… ми всі якось дуже легко звинувачуємо себе в дратівливості, приміром, але, з іншого боку, чи є на світі людина, яка ніколи ні на що не дратується? Можливо, серед індійських йогів чи афонських ченців такий є… чи, можливо, це нам тільки здається, і вони насправді прекрасно навчилися володіти собою? Іншими словами, сказати: “Деякі речі, іноді сущі дурниці, мене дратують, кривдять, засмучують” – це ще не покаяння. Це констатація факту: так, я людина недосконала, і світ цей теж недосконалий, і я не розраховую, що колись у цьому житті буде інакше.

Але от що я роблю з цим своїм роздратуванням, як я чиню з кривдником – от це вже сфера моєї відповідальності, тобто тут цілком використане поняття гріха. І щоб розгледіти плями цього гріха, щоб почати їх позбуватися, треба все ж бачити те світле, що в мені є, не за моїми заслугами, звичайно. А сіре, бездумне повторення “я гірший за всіх” позбавляє мене можливості це світле бачити.

Ми всі, напевно, недолюблені; часто і до Бога ми звертаємося в пошуках того, чого не знайшли в людях. Нам дуже важливо, щоб нас приймали, цінували, прощали. Ми, християни, віримо, що Господь дійсно готовий нам усе це дати. Але чи готовий я прийняти – ось це головне питання. Чи готовий я полюбити те, що так дбайливо і в той же час вимогливо любить Він – душу мою?

Це, здається мені, неодмінна умова зустрічі із самим собою.

Автор: Андрій Десницький