“Я поганий, а ми хороші”

Для християнина цілком природно говорити про себе як про грішника, який живе тільки милістю Божою. Можливо, навіть занадто часто ми вживаємо слова, перетворюючи їх на штампи: “Простіть мене, грішного”. І от вже, до речі, готове майже універсальне самовиправдання для ліні, необов’язковості і взагалі усілякого нехлюйства: “Я ж перший серед грішників”, – у мені видно такі бездонні вади, що всяка дрібниця вже просто не має великого значення на їхньому тлі. Яка тут ділова етика чи трудова дисципліна, якщо мова йде про спасіння душі? Відчепіться від мене, я тужу над своєю недосконалістю. Такий настрій помилково іноді навіть називають “покаянням”.

Але варто людині сказати “ми”, як ситуація різко змінюється. Про “нас”, тобто про майже будь-яку спільноту, можна вже говорити в найзахопленіших виразах: ми – народ-богоносець, тільки наша духовність справжня, ми – істинна Церква.

Я не сумніваюся в істинності Церкви. Це, зокрема, означає, що ті групи людей, які з нею розходяться в основних питаннях віровчення, помиляються. При бесіді з цими людьми я впевнений у своїй правоті. Але від віри в істинність самої Церкви, яка не залежить від наших чеснот, дуже легко перейти до інших моделей: ми – найкращий, найбільш віруючий і найнещасніший у світі народ, наша громада є єдиним носієм істинної духовності і т. ін. Тут начебто і не наша заслуга, а все рівно ми виходимо на білому коні попереду всіх. Ми найкращі.

І так людина може досить довго лавірувати між двома твердженнями: сама по собі, як особа, я дуже-дуже погана, але як представник певної групи – дуже навіть хороша. Я не просто є носієм цієї групової гідності, але маю нести її в маси і всіляко підкреслювати. Моя думка, яка, звичайно, може бути помилковою з приватних питань, у головних речах є істиною в останній інстанції, адже ця думка моєї групи.

Нехай навіть група називається прекрасним словом “Церква”, але така позиція для людини – небезпечна пастка. Вона втрачає почуття дистанції між своїми вищими цінностями і своїм нинішнім існуванням. Простіше кажучи, вона не бачить, що її улюблений вираз “так святі вчать” насправді в її вустах означає “от як я, дуже приблизно і неповно, розумію ті крихти, що вичитав з їхніх книжок”. Коли говориш від імені великих, самому слід бути скромнішим.

Але що каже про такі речі Біблія? Принижує вона чи прославляє окрему людину, і народ Божий? Одночасно і те, і друге. Це в буденній нашій свідомості ми всі сіренькі: і не погані, і не хороші. Для такого стану дуже підходить байдужість до себе і до інших (її ще іноді називають “толерантністю”, напевно, помилково): у нас немає цікавості ні до гріха, ні до праведності, ми всі залишаємося такими, які ми є, а від інших вимагаємо лише того, що нам належить згідно із законом.

У Біблії – зовсім не так, вона поєднує безмежне терпіння до окремої людини, якою б мерзотною вона нам не здавалася, і таке ж категоричне неприйняття гріха. Старозавітні пророки не втомлювалися викривати обраний народ, Ізраїль найсуворішими словами – і при цьому говорили про нього, як про улюблений Божий народ. У Новому Завіті ми бачимо цей контраст ще ясніше. “Відійди від Мене, сатано!” (Мф. 16:23) – такі слова звертає Христос не лише до диявола, але й апостола Петра, коли той проявив просте людське співчуття до свого Учителя і став відмовляти Його від прийдешніх страждань. Петро подібний до сатани, бо в даний момент спокушає Христа, нехай навіть несвідомо, намагається збити Його зі шляху. І тому ж самому Петру Христос – відразу після зречення! – наказує пасти Своїх овець, без жодного випробувального терміну, без всяких умов. Тільки тричі запитує Петра: “Чи любиш ти Мене?” (Ін. 21:15). Безмежна довіра!

Паси вівці Мої, Рафаель Санті

Так само і іншим людям Христос, з одного боку, нагадує про найсерйознішу відповідальність за їх поведінку: “Віднині більше не гріши”, і особливо “прощаються тобі твої гріхи” (слова, сказані важко хворій людині) – усе це ясно і недвозначно вказує на зв’язок страждання і гріха. Так, ти заслужив на все, що відбувається з тобою, каже людям Христос (втім, далеко не всім, так що не робитимемо універсальних висновків). І як легко Він звільняє людину від цієї відповідальності, на одне тільки прохання! Фактично, не потрібно нічого, окрім бажання зцілитися від гріха, позбутися його наслідків.

Але гучні звання, якими Він наділяє учнів, дивують найбільше. “Світло світу”, “сіль землі”… це не якимсь великим праведникам сказано, навіть не апостолам на певному етапі їх служіння, як нагорода за старання – з цього розпочинається Його проповідь. Більшість з тих, хто почув ці слова, не пішли з Христом до кінця. А в інших місцях Євангелія ми чуємо, як на початку Своєї проповіді Він повторює слова Іоанна Хрестителя: “Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне” (Мф. 4:17). Значить, є, у чому каятися, значить, Він каже це грішникам. Як же вони можуть бути світлом світу і сіллю землі?

Постараємося зрозуміти, що вкладає Христос у ці високі слова. Передусім, ясно, що Він не називає так людей у силу їх формальної приналежності до обраного народу. Більше того, коли деякі з юдеїв стали хвалитися своїм прабатьком Авраамом, Христос відповів їм різко до непристойності: “Ваш батько є диявол” (Ін. 8:44). Справа не в тому, пояснив Він, хто від кого фізично походить, а в тому, хто йде чиїм шляхом і чию творить волю. Тобто всі ці найменування – не членський квиток, не виданий кимсь і колись пропуск. Вони – покликання. Христос каже людям: ви покликані бути сіллю землі і світлом світу, якщо ви відмовитеся, ніхто вас у цьому не замінить.

Пригадаємо і притчу про блудного сина, який виявився абсолютно негідним звання сина і, втративши його, захотів перейти в положення наймита. Напевно, таке рішення було б більш ніж справедливим, навіть дуже милостивим відносно грішного сина, але… батько на нього не погодився. Його син у наймерзеннішому вигляді залишався для нього сином, і ніким іншим. Бог хоче бачити нас Своїми дітьми, і не чекає від нас у цьому жодних компромісів, нехай навіть ми і не можемо ніяк рішитися на це.

І тоді в євангельському розумінні немає вже жодних формальних звань і ступенів, які присуджуються людині на тих чи інших підставах і надають їй чітко обумовлені права. Ні, звичайно, такі звання можуть і обов’язково мають бути і в державі, і в Церкві, без них взагалі жодний громадський інститут існувати не може, це зрозуміло. Але ці звання самі по собі нічого ще не свідчать про міру близькості людини до Бога, міри її “хорошості”, міри правильності її суджень.

Та й саме слово “міра” втрачає тут сенс, бо воно припускає порівняння за об’єктивними критеріями: от у цього сто очок, а в цього тільки п’ятдесят. Тут же “очки” набираються чи втрачаються тільки таємно, і лише іноді за зовнішніми проявами ми можемо приблизно судити про того, хто чого досяг.

У християнстві, вже в момент хрещення, людина відразу отримує право носити найвище звання, вона відчуває себе сином чи дочкою Небесного Отця. Але все вирішується тут і зараз, людина може дійсно постаратися бути в міру своїх слабких сил світлом світу і сіллю землі, або вирушити в далеку країну в пошуках розваг, як це зробив на початку блудний син з відомої притчі.

Автор: Андрій Десницький