Покайтесь, бо не було дощу?

Закликом до покаяння відкривається проповідь Євангелія: ще до початку Христового служіння так звертався до своїх сучасників Іоанн Хреститель. “Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне“, – так пояснював він необхідність покаяння. Але міг, напевно, сказати: “…бо самі бачите, яка тепер посуха / які холоди / яке нашестя сарани”. У ті часи люди куди більше страждали від капризів погоди, і не лише тому, що не було в них кондиціонерів і синоптичних прогнозів – усе їхнє життя залежало від урожаю, сільськогосподарська техніка була примітивною, і тому голод залишався постійною загрозою. В історичних книгах Біблії ми часто читаємо про голод, викликаний посухою: наприклад, так було за пророка Іллі. Сама Біблія, поза сумнівом, зв’язує це лихо з гріхами царя і всього народу.

Але от що дивне: навіть у цій ситуації Ілля не проповідує “покайтеся, бо настала посуха”. Він говорить про те, що Господь є істинний Бог, він після змагального жертвопринесення винищує пророків Ваала (так, з віротерпимістю в ті часи було погано) – і тільки тоді на землю, що настраждалася, приходить дощ. Він приходить як природний наслідок народного покаяння – але зовсім не як його мета.

Коли сьогодні християни говорять своїм співгромадянам про посуху як про привід для покаяння, це може викликати усмішки. Яким же це чином пов’язані стихійні лиха і людські гріхи? – відповідають нам. Що, цього літа, на відміну від попереднього, кількість гріхів перевищила якесь межове значення? А коли, нарешті, похолоднішає, це буде вірною ознакою прощення? У такому розумінні людям бачиться щось шаманське: нібито, як первісні люди приписували причину погодних явищ власним ритуальним танцям або, навпаки, порушенням усіляких табу, так і християни недалеко від них пішли.

Звичайно, будь-який привід годиться для проповіді, але не будь-яка проповідь сама по собі хороша, і нам варто замислитися, в якому сенсі ми пов’язуємо лиха (такі, як ця посуха) з нашими гріхами. Зрозуміло, будь-які арифметичні рівняння нам не підходять, від них раз і назавжди відучив нас Христос, сказавши про загиблих при падінні якоїсь споруди (ми достеменно навіть про неї нічого не знаємо): “Або думаєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете” (Лк. 13:4,5). Іншими словами, безглуздо вважати, що лиха відбуваються тільки з тими людьми, хто особисто згрішив в особливо великих розмірах. Зв’язок між гріхом і лихом є, але не такий прямолінійний.

А який саме? Можна сказати, що це світ недосконалий, і тому в ньому є страждання, і будь ми безгрішними, то і він, можливо, був би зовсім іншим. Тільки в цьому міркуванні не буде нічого християнського, швидше навіть буддійські нотки в ньому будуть чутні. Так чому посуха чи падіння вежі мають ставати приводом для покаяння?

За старих часів про лихо казали: “Господь відвідав”. Так само казали і про радісні події, які примушували дякувати і прославляти Бога. Це якраз зрозуміло, а яке ж відвідування можна углядіти в посусі і пожежі?

Людина занадто легко забуває про власну слабкість і кінець свого земного існування. Ми запускаємо космічні кораблі і миттєво передаємо інформацію на другий кінець світу, ми забезпечили свій побут за допомогою складних машин і синтетичних матеріалів, і не видно краю, здавалося б, цьому прогресу. І раптом температура підвищується лише на десяток градусів – і життя стає нестерпним. От і край, адже ми майже нічого не можемо тут змінити, і навіть передбачити таке в черговий раз не зуміли. Кондиціонери роблять приємним перебування в окремому приміщенні, але вони не можуть зупинити лісову пожежу, не можуть розсіяти дим, що завіс над великим містом.

Більше того, пожежі частково викликані нашим власним ставленням до природи: користуватися тим, що зараз треба, а потім кидати абияк. Горять торфовища, з яких добували свого часу паливо для електростанцій, та так і залишили їх осушеними. Звичайно, у таку погоду пожежі виникають і від природних причин, але скільки їх почалося саме там, де пройшла людина! Мій власний дядько розповідав, як одного разу з приятелями загасив пожежу, що починалася. Хтось кинув у лісі скляну пляшку, і в сонячний день вона спрацювала, як лінза: сонячні промені сконцентрувалися і підпалили сухий мох. Дрібний, нікчемний приклад… але до чого ж він показовий!

Та й взагалі, якими ілюзорними раптом стають наші плани, наприклад, надії на тихий дачний відпочинок у сонячному серпні, на поїздку дитини в дитячий табір. Ті ж розрахунки на врожай. А можливо, ми надто багато і занадто запекло сварили нашу зиму: і холодна вона, і довга? Ось і переконалися, що буває дещо гірше за зиму.

Але те був швидше жарт, а якщо серйозно – ми раптом починаємо замислюватися і про наше громадське життя. Коли кожен стоїть сам за себе, нам це навіть якось подобається… поки не приходить загальна біда. І виявляється, що одні знімають на мобільний ліси та села, що горять, щоб викласти потім вражаючі фотографії в Інтернеті – а другі в тому самому Інтернеті організовують посильну допомогу погорільцям. Виявляється, що і влада в черговий раз ні до чого не готова, і народ у черговий раз хреститься, лише коли грянув грім. І то не весь.

Хреститься, згадує про вищу силу – бо ясно бачить обмеженість своїх власних сил. Це, можливо, ще не покаяння, не навернення до Бога, але це важливий крок до Нього. Помітимо, щоб говорити про всі ці речі, нам абсолютно не треба прибігати до специфічно церковної мови, яка багатьох з наших сучасників лякає: ну от, знову почнуть свої нудні проповіді, а в нас до речі світська держава.

Світська, без сумніву. Але в той же час і перегріта. А коли перегрівається мотор, або, тим більше, голова, дуже корисним буває охолодитися в тіні, оглядітися і замислитися про все те, що відбувається. Цінності, які може запропонувати сучасній світській громадськості Церква як співтовариство віруючих, самі по собі не викличуть дощу, не піднімуть курс акцій на біржовому ринку. Але вони можуть допомогти людям згадати про головне, зробити своє існування більш осмисленим – і на особистому, і на громадському рівні.

Покаяння – адже воно не обов’язково полягає тільки в тому, щоб вимовити якісь потрібні слова у відповідному місці (хоча і це варто зробити). Воно полягає, передусім, у зміні своїх вчинків, свого ставлення до життя. І в цьому сенсі посуха і все, що нею викликане, може сприяти такій зміні.

А дощ – дощ обов’язково буде. І тоді ми всі відчуємо, яка це непідробна, загальна, справжня радість (на відміну від того, що ми самі собі понавигадували) – йти вулицею під його прохолодними струменями, відкинувши непотрібні парасольки, та йти калюжами босоніж, як у дитинстві. Спека – це привід згадати про сьогодення.

Автор: Андрій Десницький