«Людина ще жива, а вони шукають телефон похоронного агентства»

Якщо хочеш видужати, але сам у зцілення не віриш, нічого не вийде, одужання не буде. Як була хвороба, так і залишиться. «Чи віруєш?» – запитував Христос. Пригадуєте, як сліпий благав Його повернути йому зір? «Чи віруєш, що Я можу зцілити тебе?» Що, по суті, означає таке питання? Приблизно наступне: чи може людина з усією упевненістю уявити собі, що бачить – ще до того, як прозріє. Ти, наприклад, можеш?

Навіщо ти віриш у провал?

Як одного разу сказала мені одна молода дівчина – втім, її уявлення були повною протилежністю тому, що мав на увазі Христос:

– Отче, я вже третій раз намагаюся скласти іспит з англійської – помоліться, щоб мені написати нарешті цей тест!

І додала:

– Я вже сама не вірю, що це станеться!

А ти навчися вірити! Навчися заздалегідь бачити те, чого хочеш! Уяви, неначе іспит вже складений, і зданий успішно – щоб дійсно добре його здати. Інакше тебе чекає провал. Бо Господь скаже: «Буде тобі по вірі твоїй. А ти, дитя Моє, віриш у провал».

Чи ось ще:

– Отче, помоліться! Сьогодні в мене побачення. Я стільки разів ходила на ці побачення, і кожного разу – даремно. Так хочеться, щоб сьогодні нарешті усе вийшло! Але боюся, що і цьому юнакові я не сподобаюся. Що він відштовхне мене, неодмінно відштовхне.

Ну, раз відштовхне, та ще і неодмінно – значить, так воно і буде! Чому? Ти так упевнено про це кажеш, з таким переконанням, що, боюся, результат буде приблизно як у випадку з євангельським містом, де Господь не зміг створити жодного дива через невірство жителів (Мк. 6:5). Він прийшов у це місто, де також була безліч хворих, які могли отримати зцілення, – але ніхто нічого не отримав, бо люди не вірили в те, що зможуть видужати.

Але є в Євангелії і ще один приклад, абсолютно приголомшливий. Пам’ятаєте зцілення прокажених? Христос велів цим людям піти і показатися священикам (Лк. 17:14). Будь я на їхньому місці – неодмінно б заперечив: «Господи, гаразд, я піду, але ж у мене проказа! Зціли мене, а потім вже я вирушу до священиків. Зараз це ніяк неможливо – з моєю хворобою!»

Але Господь наполягає саме на тому, щоб прокажені пішли як є – у проказі. Щоб повірили Йому і вирушили до священика, ще не будучи зціленими. І пам’ятаєте, що каже потім Євангеліє? «І коли вони йшли, очистилися» (Лк. 17:14). Тобто доки прокажені йшли, хвороба зникла, і тіло стало абсолютно чистим. Приголомшливо! «Повірте Мені, – каже Господь. – Довіртеся Мені і відчуєте себе здоровими ще до того, як видужаєте!»

Часто люди приходять на молебні або запрошують священика пособорувати хворого, чекаючи дива. Дива від єлею, від святої води. І це правильно, дива дійсно треба чекати. Чекати і сподіватися, що Господь подарує зцілення твоїм близьким. А то як буває? Приходиш соборувати, а на таїнстві є присутніми лише дехто з сім’ї – інші вже шукають телефон похоронного агентства. І кажуть священикові: «Ми вже ні на що не сподіваємося. Спробуйте тепер ви, отче. Можливо, і вийде. Але…». Ось раз є це «але», дива і не буде.

Пара молилася про сина, і він народився

Пригадую одну молоду жінку з Кіпру. Вони з чоловіком вісім років були одружені, а дітей все не було. Ця жінка прийшла до мене на бесіду, коли я туди приїхав, і, поговоривши з нею, я сказав: «Вірю: у тебе буде дитина!» І хоча священикові не пристало вдаватися в таких речах у подробиці, скажу вам чесно: у той момент я і сам змолився до Бога, щоб Він допоміг мені повірити в те, що я щойно сказав. Тобто щоб мої слова не були формальною відповіддю, а наповнилися справжньою вірою. І коли потім я помолився, щоб у цієї жінки народилася дитина, то відчув: Господь почув мене, Він дасть їй дитя.

А через якийсь час вона прислала мені лист з такими словами: «Отче, я вірю, що в нас народиться малюк! Я відчуваю в собі таку силу, коли молюся про це!» І ще через певний час: «Коли я молюся, то відчуваю, що в утробі в мене – немовля». – «Тобто ти вагітна?» – запитав я. – «Ні, – відповіла вона, – але я вірю в це!» – «Дуже добре, – написав я у відповідь. – Ось так і молися – ніби ти вже вагітна».

Через місяць приходить ще лист: «Отче, ми тут з чоловіком купуємо дитячий одяг». – «Ти вагітна?» – «Ні, отче, я просто роблю, як ви сказали – молюся так, ніби вже вагітна». – «Мати Божа! – змолився я тоді. – Створи диво! Бачиш, як вони моляться!» – «Так, отче, ми купуємо одяг для хлопчика». Ось це так! Виявляється, йдеться вже не просто про дитину, а про хлопчика!

Нарешті, через рік отримую лист: «Отче, у понеділок я йду до лікаря, щоб остаточно підтвердити вагітність». Ця жінка дійсно завагітніла. І дійсно народила хлопчика. Усе закінчилося чудесно, але важливо, що сама вона вірила в це, ще до того, як усе сталося.

Розлучитися з втомою, щоб воскреснути

Більшість же з нас втомлюється і розчаровується на самісінькому початку шляху до дива. Нам важко навіть зробити перший крок. Ми просто ні в що не віримо. Церква повна людей, що зневірилися, втомлених, розгублених, і мене це дуже турбує. Немає нічого поганого в самій втомі. Погано те, що людина не бажає з нею розлучитися і, як наслідок, – воскреснути для нового життя.

Буває, намагаєшся якось підбадьорити, обнадіяти, а у відповідь – одне ниття: «Ні-і, отче, усе погано, я така, я сяка». – «Та усе в тебе добре, він тебе любить». – «О-о, ні-і…». Ну що ж, тоді вибач: хочеш тонути – тони! Мене тільки не потрібно втягувати в цю гру, гаразд? Я намагаюся дати надію, якось підбадьорити, утішити, але якщо тобі більше до душі самобичування – будь ласка!

Тільки не закликай у такому разі Христа в співучасники. Це абсолютно не по-християнськи, та і саме християнство в такому випадку виглядає абсолютно непривабливо, прямо якась антиреклама. Як каже святий Іоанн Златоуст: якби ми були подібними до Христа, тобто якби жили так, ніби Він вже зцілив нашу душу і тіло від усіх недуг – це було б кращим аргументом, кращою «рекламою» нашої віри, і Ім’я Його прославилося б вже по всій землі. А так люди дивляться на нас і гадають: «Ці православні вічно невдоволені, вічно ниють, скаржаться, вічне усе в них погано – що в них може бути цікавого? Що там робити, до чого прагнути?»

Адже ми могли б надихати людей, бути їм прикладом прагнення до Бога – завдяки здоровому тілу, здоровій душі. Досить навіть простої радості – світ вже отримує Благу звістку, коли бачить радіючих християн.

Ні, я зовсім не маю на увазі якийсь безпричинний сміх. Важливо, щоб життя освітлювалося надією, щоб від людини виходило світло. Де ж це в нашому житті? Адже саме цього чекають від нас наші близькі – чоловіки, дружини, діти. Дай Бог нам зрозуміти це, навчитися радіти і стати щасливими.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)