Вознесіння. І ти тепер не лише син, але співпрацівник, соратник і друг

У Воскресінні і Вознесінні Своєму, про які ми читаємо в Євангеліях, Христос ставиться до учнів вже не лише як до учнів, але і як до братів по плоті, і як до дітей, усиновлених їх Отцю.

Якщо говорити про ознаки, за якими можна зрозуміти християнське влаштування людини, зрозуміти в ближньому те, наскільки віра в Бога і розуміння Бога органічні в її житті (звичайно, не зловживаючи таким «визначенням», не міряючи усіх навколо певним «харизмометром», адже наше міркування завжди так відгукнеться можливістю зісковзнути в засудження), то для мене серед цих ознак є і така: як саме людина ставиться до власних дітей, наскільки вона розуміє, що дитина – не «моє продовження», не «моя власність», але людина, послана Богом у світ, особа, окрема від батьків і пов’язана з ним не обумовленістю і вимушеним підпорядкуванням, але любов’ю і свободою.

Уміння бути зі своєю дитиною в стосунках свободи – надзвичайно важлива річ; навчившись цьому, можна навчитися і бути в стосунках послуху (від «слухати»), любові і свободи з Богом, одне без другого не буває.

Ти повинен – прийняти

– Ти йдеш? Ти маєш бути там, де маєш бути?..

– Звичайно.

– А я як?

– Але ж Я маю бути і з тобою, тому йду – але і залишаюся з тобою теж.

– Не розумію, як це, розум не вміщує. Але вірю Тобі в усьому. Раз так кажеш – значить, так і є.

– Ти не повинен вірити Мені – сліпо, синку. Ти повинен – прийняти.

– Що прийняти?

– Якщо Я люблю тебе – то не можу не відсунутися, не дати тобі свободу. Адже ти повинен рости, жити і діяти сам.

Любов ніколи не в’яже свободу того, кого любить, по руках і ногах.

– Діяти?

– Так. Я зробив щось дуже важливе тут, у цьому світі. А щось теж дуже важливе – ще належить робити тобі. Інакше – без твоєї участі – ніякого преображення цього світу не вийде. Я залишаюся назавжди РАЗОМ з тобою – але не ЗАМІСТЬ тебе. Розумієш?

– Здається, так. Скажи, от ще Ти говорив про Дух…

– Так, Я дам тобі Його. Це Дух життя, прийми Його. Він дасть тобі сили на усе. Якщо…

– Якщо?

– Якщо, звичайно, ти погодишся. Це Мій Дух, і Я хочу, щоб Він був і твоїм – спільним для нас. Але не можу просто узяти і нав’язати Його тобі: те, що Я хочу, щоб ти робив у цьому Дусі – справа творча, а творчість не буває по указці чи насильно, не буває і автоматично, «у спадок». Мені важливо, чого хочеш, що любиш, що вибереш – ти сам. Адже тепер ти Мені не лише син, але і співпрацівник, соратник і друг.

Але ж Він же зі мною до кінця віку

…У день Вознесіння Господнього мені іноді здається, що я, як і Його учні, мужі галилейські, досі стою на Елеонській горі, розгублено роззявивши рот, і дивлюся услід Йому в небо. Я згадую слова, сказані колись митрополитом Антонієм Сурожським у проповіді на свято Вознесіння: «Із століття в століття Церква покликана бути тілом Христовим, що ламається заради спасіння людства». Так означає, це ми покликані, це я – покликаний, і подумати тільки – до чого!.. Але хіба я зможу?! За ці дві тисячі років я не став ні сильніше, ні розумніше, ні праведніше, куди там! І нікому не допоможу, і сам згину!.. І ось вже чорний відчай, як хвиля пітьми з моря життєвого, готовий накрити мене з головою.

Але я вчасно згадую: але ж Він же зі мною до кінця віку – це раз. Він поруч, Він допоможе. Врешті-решт, не даремно Він, Воскреслий, поніс на Собі в Царство до Отця знаки нашої тлінної слабкості і нашої людської гідності – ганебні рани, отримані на хресті; про них говорив один зі святих: «Антихрист в усьому матиме вигляд Христовий, окрім одного – не зможе нести на собі рани хресні, бо вони зневажають гордість його».

А два. Це просте життєве правило, якому ще в дитинстві мене учила бабуся: «Очі бояться, а руки роблять».

Поки розум мучиться тяжкою спокусою – відчуттям власної (і не лише) немочі, гріховності і негідності, роби щось прямо зараз, не звертай уваги на демонів смутку, на їх скарги, що, мовляв, «усе марно»!

Так, у тому самому океані світу цього твій човник, частка флоту Церкви-рятівниці, дуже убогий, утлий і нестійкий – але роби що можеш, щоденно і посильно, візьми хоч би голку і якось латай своє особисте вітрило, щоб було більш-менш цілим. І вір: коли гряне буря – човник твій не потоне і ще послужить спасінням для когось потопаючого, бо Сам Господь наповнить твоє залатане вітрило новим, свіжим вітром Духа Святого.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Вознесіння Господнє