Парадокси нашого посту

“Обід увесь пісний! Спочатку ріденька вівсянка з цибулею, юшка грибна з крупою та цибулева юшка. На друге: грузді смажені, бруква печена, каша з морквою і шість інших різних каш з різним варенням і три киселі: кисіль квасний, кисіль гороховий, кисіль малиновий. А час йде та йде. За пообіднім чаєм з журавлиною та з пастилою і до пізнього обіду черга прийшла. Зітхнула купчиха, та нічого не зробиш – постувати потрібно! Поїла гороху моченого з хроном, брусниці з толокном та брукви пареної. Неблагочестивій людині такого посту не витримати – лопне”.

Так письменник С. Пісахов описував піст якоїсь купчихи. Ми, звичайно, цю карикатурну купчиху щиро розкритикуємо: скажімо, що піст полягає не лише в зміні страв, але і в скороченні їхньої кількості. І що кулінарні досягнення тут недоречні. І взагалі, справа не в груздях і брукві, а потрібно нагодувати голодного і самому не їсти людей. І головне тут настрій духу, а не їжа, і…

І все одно щороку в усіх православних ЗМІ детальним чином після всіх цих правильних слів обговорюється пісне меню, і згадується монастирський устав, і окремо роз’яснюється, що не потрібно всім підряд його наслідувати. Розмова в піст все одно в православних зводиться до нескінченного перебору “це собі дозволю” і “від цього утримаюся”, передусім відносно їжі, хоча, звичайно, мова заходить і про розваги, і про подружнє життя, і про багато що інше.

Взагалі це добре нам усім нагадування, наскільки ми залежимо від цієї самої їжі. Якими б духовними ми себе не вважали, а шлунок визначає нашу поведінку і самопочуття куди сильніше, ніж нам здається – ось одна з простих істин, яким учить нас піст.

Але купчиха разом з усіма нами, схоже, забула ще про дещо важливе. Пости існували ще задовго до християнства, і християни із самого початку до них прибігали, наслідуючи слова Спасителя “Настануть дні, коли відберуть у них жениха, і тоді поститимуть” (Мф. 9:15). Але ось ця ідея пісного столу з бруквою і груздями – вона якраз з’явилася пізніше. Про це близько ста років тому розповів священно-мученик Іларіон (Троїцький), і потім, вже ближче до нашого часу, нагадав о. Олександр Шмеман. Але їхні голоси, що дивно, залишилися практично не почутими: ми з усіма своїми міркуваннями частенько виявляємося ближче до тієї купчихи, ніж до них.

Церква перших віків знала той же піст, що ми зустрічаємо і в Старому Завіті: повне утримання від їжі впродовж нетривалого терміну. У цьому сенсі піст у мусульман, коли вірні взагалі нічого не їдять і не п’ють впродовж усього світлого часу доби, за формою набагато ближчий до того древнього посту. Крім того, християнський піст був за своєю природою євхаристією, тобто віруючі утримувалися від їжі і питва під час тієї самої розлуки з Женихом, про яку говорив Христос. Зустріч з ним, яка відбувалася на Євхаристії, і була завершенням пісного дня.

Якщо устав пропонує звершувати під час Великого посту літургію Ранішеосвячених дарів увечері (чого сьогодні практично ніде не роблять), це і означає піст із самого ранку і до літургії, але вже ніяк не після неї. Тому у великі свята літургію в давнину звершували рано вранці, після всенічної (яка дійсно звершувалася вночі), а в менші свята – пізнім ранком, створюючи тим самим більш тривалий час для “передчуття бенкету”, тобто посту. А в пісні дні, відповідно, богослужіння звершується увечері, і передчуття виходить найдовшим.

Саме з цієї причини служба в недільні дні Великого посту така схожа на звичайні неділі: недільний день просто не був у давнину пісним. А ось у Велику Суботу літургія звершується за уставом після вечірньої, тобто ввечері – на жаль, у нашій практиці вже давно все змістилося.

Проте ніхто з нас не ходить на літургію щодня, і навіть щотижня ходять далеко не всі. Тому немає нічого дивовижного в тому, що тісний зв’язок між постом і євхаристією виявився порушеним: християнам потрібно було якось постити, значить, довелося винаходити правила посту, що не залежні від Євхаристії безпосередньо. Піст ставав підготовкою не до вечірнього богослужіння, а до свята, яке наставало ще через кілька тижнів…

Так виникли правила багатоденних постів. У давнину устави були куди різноманітніші, ніж тепер, але загальний принцип був зрозумілий: люди відмовлялися від їжі найдорожчої, найсмачнішої і найситнішої – передусім, звичайно, від м’яса. У результаті, як пише св. Іларіон, “з часом поняття про піст було, так би мовити, підмінене поняттям пісного”, причому, що вражає, першими здійснили цю заміну єретики – монтаністи, які ввели в себе багатоденні пости із сухоїдінням (відмовою від будь-якої приготованої їжі).

Це, звичайно, зовсім ніяк не означає, що нинішні правила посту з відмовою від м’ясного і молочного, а при строгому пості і від рибного, чимось погані і мають бути замінені на інші. Зовсім ні. Якщо навіть спочатку якась деталь церковного життя була винайдена зовсім не християнами, але вони її прийняли і зробили своєю, нас це не має бентежити. Але цей історичний екскурс показує, що правила ці зовсім не абсолютні, що вони залежать від конкретно-історичної ситуації і в принципі можуть бути і переглянуті.

Тому немає нічого дивовижного чи скандального в тому, що покійний Патріарх Сербський Павло, особисто людина святого і аскетичного життя, виступав за суттєве пом’якшення правил посту для мирян. Власне, у цьому немає жодного нововведення – він лише запропонував повернутися до того різноманіття пісних практик, яке ми зустрічаємо в історії Церкви.

Але найголовніше, що розмова на тему “що їсти, а що не їсти”, вона взагалі тут другорядна. І не тому тільки, що сенс посту зовсім не в гастрономії – це, звичайно, так, але ми занадто легко це повторюємо, занадто легко уявляємо себе отакими титанами духу, яким немає жодної різниці: що соковита котлета, що суха кірочка. Один-два дні, можливо, і ні, а за сорок днів дуже добре ця різниця відчувається, так що розмова про конкретне меню буде зовсім не зайвою.

І все-таки первинний сенс посту – молитовний, літургійний, євхаристійний. Сьогодні цілком звичайна ситуація, коли в піст людина вибирає собі особливе меню, ходить на певні церковні служби, молиться вдома – словом, створює собі сама чи за згодою з духівником певний індивідуальний ритм духовного життя. Але з такого посту повністю йде громадська, євхаристійна спрямованість. Адже піст – це не просто вправа в особистому благочесті, але дорога до Пасхи, головної для Церкви події року і всього нашого життя. А ми замість спроби пройти цей шлях, за словом о. Олександра Шмемана, “задовольняємося пісним символізмом”. І смаженими груздями з печеною бруквою, звичайно.

Справа, знову-таки, не в тому, щоб відходити на всі богослужіння, вичитати всі молитви. Така дія теж може бути формальною і безглуздою. І тоді слова Триоді[1] “постимо постом приємним, угодним Господу” перестають розумітися в тому дусі, що наш піст має бути угодний, приємний Господу – ні, приємності шукаємо для себе самих. Для кого грузді смачні, для кого молитви до душі, а кому і схуднути пора, оздоровитися, духовність, знову ж таки, “підкачати”.

Піст зовсім не про це. А про що він – я краще Шмемана все рівно не скажу. Тим більше, що тут нікого умовити не вдасться, справжній його сенс кожен може відкрити тільки для себе, у світлі прийдешньої радості Христового Воскресіння.


[1] Тріодь – богослужбова книга для перед- і після великоднього часу церковного календаря.

Автор: Андрій Десницький