Місія сенсу

Саме на Пасху ми відчуваємо, що живемо в православній країні. У Західній Європі це просто ще одне свято, яких багато. Кажуть, що для європейців важливіше Різдво, але й воно вже давно перетворилося на якесь зимове свято ялинок і подарунків, невідмітне від нового року, і Немовля загубилося за метушнею магазинних розпродажів. А в нас на Пасху радісне “Христос воскрес” звучить звідусіль.

Але це загальне тріумфування, ці різноколірні яйця і паски всюди – привід не лише для радості, але й для того, щоб замислитися: а що насправді святкують люди, чому радіють цього дня? Людям властиво тягнутися туди, де свято. Для храмів у спальних районах давно звична картина: на службах Страсного тижня присутніми є лише кілька десятків людей, але у Велику суботу несуть освячувати святкові страви багато тисяч. І це свідчить про багато що.

От дані недавнього соціологічного опитування про релігійність росіян. Нічого сенсаційного, до речі: цифри дещо змінюються від року рік. У 2010 році православними себе назвали 75% від загальної кількості населення, це рекорд. Але вчитаємося далі. З них хрещені – 94%, “слідують традиції” (хоча б якийсь) – 73%; знайомі з Біблією, нехай навіть дуже поверхнево – 52%.

Ці факти показують нам речі дивовижні, неможливі з погляду буденної логіки. Лише один із шести православних має вдома Євангеліє чи молитвослов (не читає регулярно, а просто тримає вдома); “Отче наш” напам’ять знає половина, а ось Символ віри – тільки один із п’ятнадцяти. Нарешті, лише біля третини православних твердо впевнені в існуванні Бога і не сумніваються в цьому.

Найперший висновок очевидний: далеко не всякий, хто називає себе православним, хоч би в мінімальній мірі розділяє віру Церкви. Цілком можливо, що так людина визначає свою національно-культурну приналежність, не залежну від особистої віри: будь він татарином, назвався б мусульманином, будь калмиком – буддистом. Приблизно за такою ж ознакою визначали віросповідання в Російській імперії до революції, де офіційно не було жодного атеїста.

Але сьогодні вони існують, і ніхто не стане насильно записувати людину у віруючі, якщо вона того не побажає. Під час опитування кожен сам визначав віросповідання, і серед тих, хто назвався православним, ймовірно, багато хто не просто бачить у Пасці чи Різдві зайвий привід випити, а зустрічають це свято хай і не церковно, але цілком усвідомлено. Вони бачать у Православ’ї певну значну духовну силу, до якої вони готові в певних умовах і до певної міри прибігати, нехай саме “православ’я” в їхньому розумінні носить фольклорний, а то й відверто магічний характер. Так, водохресну воду бере до себе додому 60% православних, а от причащаються хоча би раз на рік тільки близько 15% – зрозуміло, що набагато простіше окропити квартиру святою водою чи пити її вранці натщесерце, ніж взяти особисту і усвідомлену участь у таїнствах покаяння та Євхаристії.

Так що потрібно усвідомлювати: переважна більшість наших громадян православними, строго кажучи, не є. Вони симпатизують Православ’ю, прибігають до нього для “задоволення релігійних потреб”, що виникають час від часу, але не більше того. Це визнання розчаровує? Так, якщо ми хочемо себе переконати, як у нас все чудово. Але воно має надихати нас, якщо ми шукаємо для себе можливості потрудитися на церковній ниві.

Не православні, проте симпатизують Церкви? Так це ж найблагодатніша аудиторія для місіонерства! Важко проповідувати тим, хто не хоче тебе слухати, та, мабуть, і безглуздо. А ось тим, хто слухати готовий, але не готовий доки взяти особистої участі в церковному житті, проповідувати і можна, і треба.

Тут потрібно зробити одну важливу обмовку. У нас нерідко плутають місіонерство з катехізацією. Сенс місіонерства в тому, щоб привести людину, яка коливається, до віри, а катехізації – у тому, щоб навчити основним навичкам церковного життя того, хто вже увірував. У них абсолютно різні аудиторії: місіонер працює із зовнішніми, катехізатор – з тими, хто вже усвідомлено переступив церковний поріг. Відповідно, катехізатор може дозволити собі залишатися в затишному підсобному приміщенні при храмі і чекати, коли до нього звернуться. Він може працювати за досить стандартними методиками, адже і результат потрібен стандартний: навчити людину молитвам, правилам поведінки, церковному етикету і т. ін. Так само в армії існує “курс молодого бійця”, на серйозній роботі – період стажування і т. д. Жоден сержант не стане бігати вулицями і приставати до цивільних з онучами і стройовим кроком – їм це просто не потрібно, вони його про таке не просили.

Місіонер, навпаки, сам йде до тих, хто ще ні в чому не впевнений. Тут не може бути жодних стандартів, і ніхто не сказав про це краще за апостола Павла: “Для всіх я став усім, щоб спасти хоч деяких” (1Кор. 9:22). І тому немає сенсу докоряти місіонерові для інтелігентів, наприклад, що він був занадто інтелігентним, або військового священика – що був солдафоном. Покликання в них таке, навіть, краще сказати, дар. Це катехізатору достатньо бути просто грамотною і ввічливою людиною.

У нас часто місіонерством називають звичайну катехізацію: от якщо люди прийдуть у храм, ми їм покажемо, як свічки ставити і записки подавати. Тим більше, що дійсно приходять і запитують, нескінченним потоком. Так виникає ілюзія загального навернення людей до церкви. На питання, звичайно, теж варто відповідати. Але це ще ніяке не місіонерство.

На мій погляд, основні місіонерські зусилля для такої біляцерковної аудиторії, яка до таїнств не приступає, Біблію не відкриває, але охоче називається православною, полягає в тому, щоб передусім показати їм деякі головні сенси християнського життя. Як ставити свічки, врешті-решт, не так вже і важливо, і ми нерідко бачимо, на жаль, що людина, яка досконало навчилася цьому нехитрому мистецтву, здатна при цьому жити так, як ніби Євангеліє не існує чи, щонайменше, не має до неї жодного відношення. Другий раз думаєш, що краще б такій людині і свічок поки що не ставити взагалі ніяк і ніяких, поки з головним не почне розбиратися.

Більше того, місіонерство не має зосереджуватися на вузькій меті “привести людину в храм”. Є в цьому гонитва за видимим результатом, але ж Христос порівнював віру з сім’ям, яке проростає незримо в людському серці. Можна заронити сім’я в добрий ґрунт, можна удобрити і полити, але не можна взяти та і витягнути з нього паросток на власний розсуд – він або проросте сам, або… проросте інше сім’я, в іншому місці. Місіонер сіє, а от катехізатор якраз жне стиглу пшеницю, в’яже снопи і відносить їх на тік.

Сіяти в даному випадку, передусім – говорити людям про Бога, про Євангеліє, про Церкву так, щоб вони побачили якісь вищі цінності, яких їм дійсно бракує. Щоб вони відкрили це саме Євангеліє в пошуках відповідей на свої сутнісні питання, замислилися над ними. Щоб почали змінювати щось у власному житті, пробувати, помилятися, шукати. Вони з часом прийдуть у Церкву, хоча, звичайно ж, не всі. Когось відштовхне грубість або байдужість тих, хто потрапить їм на шляху, когось подолає лінь або життєва метушня, хтось піддасться на спокусу. У притчі про сіяча про це нас попереджали.

Тягнути їх чим скоріше в храм абсолютно не треба, це нічого не дасть. Давати набір правильних відповідей на всі питання – теж не завжди і не всім підходить. Швидше, варто допомагати людям замислитися над самими питаннями, підказати, де і як вони можуть знайти свою відповідь…

Автор: Андрій Десницький