Мова Церкви

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк. 16:17,18).

Як і обіцяв Господь, прощаючись зі Своїми апостолами на Елеонській горе, Церква, собор учнів Його, об’єднаний Духом Святим, Тіло Його, існуюче в часі і разом у Вічності, ця Церква говорить новою мовою.

Церква говорить новою, тобто особливою, досі нечуваною мовою, яку не розуміють і не можуть зрозуміти люди зовнішні, сторонні спостерігачі. І відбувається так зовсім не тому, що ми, християни, спеціальним чином шифруємося, придумуємо якусь секретну мову, щоб говорити нею з присвяченими, гордовито відгороджуючись від профанів. Так відбувається тому, що світло Христове, яке «в темряві світить, і темрява не огорнула його» (Ін. 1:5), це світло Боже по-новому освітлює усе життя християнина, по-новому розкриває значення старовинних і звичних слів і понять, так, що слова ці починають сяяти та іскритися, подібно до розсипу алмазів серед золи і попелу.

Насправді, хіба одне і те ж мають на увазі християнин і гуманіст, коли вони вимовляють слово «любов», або слово «смерть», або слово «щастя»? Коли ми з вами вимовляємо з дитинства знайомі нам слова: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні», – про який «хліб» ми просимо? Чи про той, який мають на увазі люди, що сповідують простий принцип: «Будемо їсти й пити, бо завтра помремо» (1Кор. 15:32)? Хоча здається іноді, що усі ми, хто говорить українською, добре розуміємо один одного, насправді, вимовляючи одні і ті ж слова, ми занадто часто маємо на увазі речі абсолютно різні.

Так само як Церква Христова, день народження якої ми сьогодні святкуємо, подібно до Царства Небесного, «не від світу цього» (Ін. 18:36), так і слово церковне, слово про Царство, стає для «світу цього» іносказанням, яке «не чують, і не розуміють» (Мф. 13:13) «люди з необрізаним серцем та вухами» (Діян. 7:51), як назвав їх архідиякон Стефан, що першим пролив кров свою за Христа.

Побиття святого Стефана, Рембрандт ван Рейн

Це говоріння іншою мовою мало для Церкви тяжкі наслідки в усі віки і при усіх суспільно-економічних формаціях, бо усі «типові представники» цих формацій, починаючи від «Божої милістю імператора Римського народу» Нерона і закінчуючи непросвіченим сучасним журналістом, не бажаючи зрозуміти специфіки мови Церкви, завжди підозрювали її не лише в користі і двоєдушності, але взагалі в усіх смертних гріхах. Ще з часу проповіді Христової в Храмі Єрусалимському всякий, «хто має вухо чути» (Одкр. 2:11), міг переконатися, що до Христа «ніколи не говорила людина так, як Цей Чоловік» (Ін. 7:46). До виникнення у світі нової реальності, нового, небувалого раніше буття – Церкви Христової, не звучали людською мовою «невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2Кор. 12:4).

Недивно, що не просвічені Духом не розуміли цих «невимовних слів». Зрозуміло, що занадто часто, «слухаючи це, вони розлютилися в серцях своїх і скреготали… зубами» (Діян. 7:54), бо не міг вмістити застарілий у гріхах світ нової правди Христової, як не можуть «старі міхи» (Лк. 5:37) вмістити молоде вино. І досі для «синів непокірних» (Еф. 5:6) мова Церкви залишається не лише чужою, незрозумілою, але і небезпечною. І ще досі тих, хто говорить мовою Церкви, вони вважають у кращому разі божевільними або тими, хто напився солодкого вина (Діян. 2:13), але частіше, як те і було провіщено Христом, – просто ненавидять (Ін. 15:19).

Проте варто тихому віянню Духа Святого торкнутися душі людської, торкнутися серця «скорботного і смиренного» (Пс. 50:19), як все те, що раніше було дике і незрозуміле, стає ясним, прозорим і достовірним. Варто тільки людям, що говорять різними мовами, що навіть живуть у різні епохи, довірливо припасти до джерела води живої, про яке Сам Господь сказав, звертаючись до кожної людини: «Хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є» (Ін. 7:37), варто тільки зробити це, як мова Церкви, що раніше здавалася такою темною, стає радісно впізнаваною, добре відомою. І тоді – відбувається диво розуміння, як те сталося в Єрусалимі, коли увесь народ «схвилювався; бо кожний чув, що вони говорять його мовою. І всі були вражені і дивувалися, кажучи один до одного: “Чи не всі ці, які говорять, галілеяни? Як же ми чуємо кожен свою рідну мову, в якій народилися?» (Діян. 2:6-8). А ось так і чуємо, так і розуміємо – бо серця наші налаштовані не на правду світу цього, а на правду Царства Небесного, на правду Христову. А там, де Христос, там, де дихає Дух, – там диво, там любов, там Церква! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: День Святої Трійці