Сповідь і відчуття провини

Спочатку – замальовки з власного життя.

Мені років 18, я приходжу на одну з перших у житті сповідей. Усе дуже серйозно та урочисто, я зачитую по пам’яті список (дуже короткий) своїх гріхів, від яких, звичайно ж, я обов’язково через рік-два позбавлюся і стану святим.

Максимум через три.

Священик слухає з почуттям і так же реагує: “Гріх, гріх! Не смій! От якби не дійшов сюди, якби дорогою під машину потрапив – прямо б у пекло! Прямо в пекло!”

І я раптом замислююся, чи так це все механістично, і які мої перспективи, якщо я поки що іноді грішу, а на сповідь вибираюся в кращому випадку раз на тиждень.

Мені років 30, я зачитую по пам’яті список, який відтоді навряд чи скоротився, – швидше виріс завдяки зовсім іншим речам, яким я тоді не надавав значення чи не помічав за собою. Священик уважно вислухав його і запитав: “Скажи, який свій гріх ти вважаєш найголовнішим?” Я відповів, адже “градація” була мені прекрасно відома. “Ні, – посміхнувся він, – відсутність любові – от набагато гірший гріх”. А в моєму списку такого навіть не було.

І в ці ж приблизно роки стою перед аналоєм і сумніваюся: чи почує мене ось цей, уперше побачений мною священик? Чи зрозуміє? Чи готовий я йому довіритися? І, підійшовши, замість звичного “отче, я згрішив…” кажу: “Господи, грішний перед Тобою”. Відтоді так і починаю.

Про сповідь говорити неймовірно важко, це занадто особисте, і не можна, напевно, розкривати навіть таємницю власного покаяння, тим більше чужого. Але говорити доводиться, тому що значущо, актуально, часто незрозуміло.

Тільки ледачий останнім часом не зауважив: сповідь часто перетворюється на допуск до причастя, вона формальна, та й не виходить серйозно каятися раз на тиждень або навіть раз на місяць, якщо все одно одне й те саме от вже який рік. Немов би нагадуєш Богові: так, людина я недосконала і сам про себе це знаю. А Він ніби не в курсі?

Але я хотів би сказати трохи от про що: про сповідь і відчуття провини. І спершу – ще одна історія чи навіть дві. Сільський храм у середині дев’яностих, недільна літургія, перед її початком – загальна сповідь з детальним перерахуванням гріхів. Священик довго і з почуттям говорить про аборти, парафіянки хрестяться: “грішна, прости Господи”. Тільки вони за рідкісним виключенням – пенсіонерки, цей гріх вони могли скоїти десятиліття тому і відтоді згадують його перед кожною літургією. Не вірять, що простили?

Чи в ті ж роки літургія в московському храмі, паралельно народ сповідується в бічних приділах. Виходить проповідувати священик і каже… про те, як це жахливо! Ось, каже він, приноситься жертва за гріхи світу, ангели невидимо нам співслужать, а ми стоїмо тут і бубонимо: “Я дратуюся, я образливий, я необов’язковий, я розпускати плітки люблю”. От і залишаємося дратівливими, образливими і далі по списку, бо нічого іншого не бачимо! Та відірвися ти від своїх гріхів, поглянь на Спасителя, припади до Нього! І відтоді – не сповідував цей священик після початку літургії вірних, принципово. А тепер він вже не в цьому світі.

Але повернімося на землю. Антропологи взагалі кажуть, що у світі є два види культур: культура провини і культура сорому, залежно від того, що рухає людиною, чого вона прагне уникати. Наприклад, на Далекому Сході – класичні культури сорому. Самурая незаслужено образив його пан, і самураєві нічого не залишається, як публічно врізати собі живіт і померти. Змити непереносну ганьбу може тільки кров, пролита власною рукою. Сором – це становище, в яке ти поставлений, навіть якщо в тому немає жодної провини.

А провина – відповідальність за твої власні вчинки, навіть якщо ніхто про них нічого не знає. Наша культура, як і будь-яка культура з християнським корінням, рухома відчуттям провини. У церкву людину часто приводить саме це почуття і бажання щось з ним зробити. І це абсолютно справедливо, у тому ж Новому Завіті ми знайдемо, особливо в Павла, безліч міркувань про те, що всяка людина грішна, що заслуговує на погибель, і всі ми потребуємо прощення, якого набуваємо тільки в Христі.

Але що далі з цим почуттям робити? Здавалося б, церква взагалі вчить про те, як людині винній і грішній стати праведною, не за заслугами, але за благодаттю. А на практиці – ось ці бабусі, які досі сповідують гріхи молодості. Не вірять, що простили? А можливо, не готові розбиратися у своїх нинішніх гріхах і тому приносять Богові давнішні, давно вже неактуальні? Так якось звичніше…

Відчуття провини якимсь парадоксальним чином поєднується з почуттям непогрішності: я ж був на сповіді, я тепер чистий! Не раз спостерігав сцену: людина, яка образила другу людину, потім з якоюсь гідністю повідомляє, хоч ніхто і не запитував, що принесла в цьому покаяння на сповіді. Здавалося б, якщо ти особисто Васю образив, то перед Васею і вибачся. Але це занадто просто: за Васю тебе вже нібито вибачив Бог і тепер рахунок обнулений, можна Васі наново висловити все, що про нього думаєш.

Схоже, православні люди бувають грубі, необов’язкові, образливі і далі по вже знайомому списку, частково і тому, що ним є куди дівати своє відчуття провини. От пропустив ти термін здачі роботи, підвів партнера, нагрубив сусідові. Невіруючий просто вибачиться, якщо, звичайно, порядна людина, і постарається не повторювати.

А в людини церковної є спокуса (інакше і не скажеш) усю цю “дрібницю” заховати в глобальному “перший серед грішників це я”. Ну якщо я перший з грішників, чого ви від мене хочете? Не до них мені нині.

Якщо до відчуття провини звикнути, воно перестає працювати. Чи починає працювати вибірково, “загострюється” під певні інтонації і ситуації. Хто ж не знає цієї жахливої манери сімейного спілкування, коли все, буквально все зводиться до теми “хто тут винен перед ким”. Є навіть такий анекдот: “наша сім’я тримається на хорошому апетиті і відчутті провини”. Якщо любові немає, то, звичайно, і це підійде, але… це тоді не зовсім сім’я. І не зовсім церква.

З другого боку, іноді замислишся: ну що, Богові дуже цікаво, що кожен з нас образливий, заздрісний, злопам’ятний і т. ін., це для Нього щось нове і дивне? І що з’їдена була в середу сосиска, і що молитовне правило не прочитане в котрий раз. Залежно від цього – у пекло, якщо не встиг на сповідь, або не в пекло, якщо встиг. Це точно про Бога? Здається, це проекція образу недалекої і злісної виховательки з дитсадку, яка в кут ставить і солодкого позбавляє за всяку дрібницю.

А от відсутність любові, та ще коли про неї не замислюєшся, коли це звичайний фон твого життя… Так, у такому стані в Царство потрапити буде важко. А якщо це стає “нормою” у самій церкві? Якщо громада грішників, що каються, – це натовп індивідуалістів, які зайняли чергу за відпущенням гріхів? Хто ж не бачив цих благочестивих скандалів у черзі до сповіді: “Вас тут не стояло, простигосссподи”. Чи точно Він простить? І чи Йому за це прощати, адже не Його образили – або швидше всьому оточенню, якому з цим доводиться уживатися?

Адже ми так часто говоримо, що сповідь – таїнство примирення з церквою. Нове входження в громаду. Якщо так, це точно не про сосиску в середу, а про щось таке, після чого ти дійсно не можеш назватися християнином.

Нещодавно довелося читати розповідь про священика, якому напередодні сповіді якийсь чоловік повідомив, що вирушає воювати на чужу війну за високі ідеї. Отець йому відповів приблизно так: “Ти збираєшся воювати з тими, хто тобі не заподіяв зла і на тебе не напав, не будучи при цьому воїном, зв’язаним присягою. Це виходить вбивство, і я не можу відпустити тобі гріхів, поки ти не відмовишся перед Богом від свого задуму”.

Як? Воювати за праве діло – гріх? А не сосиска, не дратівливість, необов’язковість? Переворот свідомості. А для священика все за канонами в кращому розумінні цього слова.

Можливо, корінь проблеми в тому, що величезне число людей у нас перебувають як би на порозі церкви: чи то християни, чи то ні. Сповідь стає своєрідною реєстрацією, способом упевнитися, що людина дійсно церковна хоч би на цей час і тому може приступати до Чаші. Але це вже окрема тема: хто в нас тут православний і що взагалі це означає. І ми, мабуть, тільки-но приступили до її обговорення.

2 жовтня 2014 року

Автор: Андрій Десницький