Чоловік дружині – слово, вона йому – десять. А у сварці завжди винен хтось інший

Мені завжди згадується історія з одним ченцем, який прийшов до свого духівника і сказав:

– Отче, я згрішив тайним куштуванням у келії. З’їв шматок бринзи і яйце. Простіть мене!

– Чадо, та як ти примудрився з’їсти яйце в келії? – здивувався духівник. – Адже тобі навіть ні на чому там його зварити!

– Розумієте, отче, я знайшов спосіб. Узяв великий ключ, поклав зверху яйце і став нагрівати знизу свічкою. П’ятнадцять хвилин вертів ключем туди-сюди – яйце і зварилося.

– Ну, чадо…

– Отче, що б ви зараз не сказали – я усе покірливо вислухаю. Висваріть мене! Але я не винен. Це диявол мене підбив на таке!

І тут раптом духівник побачив перед собою самого диявола, який сказав йому:

– Вибач, отче, але те, що він зробив, навіть мені б на думку не спало! Я так не умію!

Ця історія – про те, як легко ми знімаємо із себе відповідальність, не бажаючи визнавати за собою нічого поганого. Чому так виходить? Чому не звинуватити у своїх проблемах самого себе?

Річ у тім, що людям з дитинства вселяють – зокрема і ми, священики – що будь-яка помилка, промах або гріх неодмінно спричиняють за собою Божий гнів і покарання. А щоб сказати: «Я згрішив і, визнаючи це, сам відповідаю за свій вчинок», – людина не повинна боятися. Якщо ж ми упевнені в тому, що в нас неодмінно кинуть тапкою, обрушать грім і блискавки і відправлять до пекла – то в такому разі доводиться говорити абсолютно інше: «Отче, це не я, це інші винні!»

Ми просто не можемо усвідомити, що Бог є любов, що насправді Він нікого не карає, а усі «перешкоди», які Він нібито влаштовує в нас на шляху, – плід виключно нашої уяви.

Так-так, саме так ми і звикли думати із самого дитинства – ніби Бог тільки і робить, що створює для нас якісь перешкоди, проблеми і труднощі. Тобто з дитинства ми перебуваємо в упевненості, що Господь – завжди проти нас. Чому? Бо, углядівши проблему, відразу починаємо стогнати: «Звідки це на мою голову! Від Бога?! Так, Бог – Такий. Не любить мене».

Це докорінно неправильні думки, з яких одна, проте, може вважатися здоровою, а саме – що проблем у нас дійсно багато. Але для чого вони з’являються? Для того, щоб нас покарати? Ні. Щоб навчити.

Бог хоче, щоб ми отримали урок з того, через що проходимо. Він зовсім не збирається нас за щось карати. Він просто хоче, щоб ми духовно зростали.

«За що Ти мене покарав?» – «Ні за що, дитя Моє. Хіба тебе неодмінно треба покарати?» Так, іноді Господь напоумляє нас, але і це – не покарання. Це напоумлення, урок.

Пригадую, у дитинстві ми з хлопченятами багато сміялися над однією бабусею в нашому дворі. Сміялися над тим, як вона ходить, як одягається, яка в неї зачіска. Мине трохи часу, і я сам стану таким же старим, і наді мною теж почнуть сміятися діти. Чи буду я ображатися? «Дитя Моє, – скаже мені Господь, – бачиш, як образливе те, що ти робив? Тепер от і над тобою сміються».

Учора, коли я йшов вулицею, ззаду мене промчав автомобіль. Я не бачив, хто там сидів, але прекрасно чув крик: «Попи – злодії!» «Пресвята Богородице! – подумав я. – Я ж нічого не зробив, а мене облаяли». І в ту ж хвилину мені пригадалися випадки з власного життя, коли я сам кривдив людей, що не зробили мені нічого поганого. Отже ніхто мене не карав. Бог просто дав мені зрозуміти: «Бачиш, усе в житті повертається. Але Я не збирався тебе карати. Прийми це просто як урок, як духовне виховання».

Бог не хоче нас карати, і тому не треба боятися брати відповідальність за свої вчинки. «Я сам в усьому винен, Господи! Сам! Якби я був спокійніший, ніщо б мене не бентежило».

Хочете простий приклад? Багато жінок, коли почувають себе добре, тобто без особистих або гормональних проблем, спокійні і веселі за будь-яких обставин. Їм добре – і нехай навколо твориться що завгодно, жодних проблем. Але бувають дні, коли дитина просто запитує: «Мамо, а о котрій ми сьогодні йдемо до зубного?», а у відповідь – крик: «Перестань зараз же! Припини ставити питання!» і так далі. Будь-яка дрібниця цього дня може довести жінку до крайнього роздратування.

І так буває з кожним, у кого немає справжнього зв’язку з Богом і власною душею. Навколишні люди в цьому не винні. Ніхто не винен у тому, що ми не живемо духовним життям.

Якось я розмовляв з чоловіком, що втратив усе своє майно.

– Раніше в нас було усе, – розповідав він, – гроші, нерухомість. Але ми усе втратили!

– Чому так сталося? – запитав я.

І він тут же відповів:

– Нас зурочили! Відтоді і пішло усе криво і навскіс.

Але тут його дружина, що стояла тут же, висловила куди розумніше припущення:

– Чому ти не скажеш священикові усю правду? Зовсім не в пристріті справа! Якби ти вчасно перестав грати на гроші, у нас залишився б принаймні будинок! Не треба звинувачувати в усьому якихось чаклунів – ми теж відповідаємо за своє життя.

Пора і нам перестати постійно перекидати м’ячик – вчитимемося самостійно відповідати за свій вибір. Як формується дійсність, що оточує нас? Те, що відбувається навколо, – хто це допускає? Бог? Обставини, що виникають у нашому житті і роблять його нестерпним, – вони від Бога?

Так, Бог дійсно попускає щось, але те, як ми це сприймемо, залежить не від Бога, а від нас самих. Ти сам приймаєш рішення і сам вибираєш.

Саме тому на Афоні можна зустріти справжніх подвижників, які, навіть будучи скривджені, хворі і т. ін., не піддаються цій спокусі. Буває, звичайно, що і піддаються – але через певний час, нікого не звинувачуючи, спокійно міркують: «Чому Бог це допустив? Чому Він хоче навчити мене? Про що хоче мені нагадати?» І відчувши твердий ґрунт під ногами, ці люди знову набувають душевної рівноваги.

Це те, чому учить авва Дорофій: «Коли приходить велика спокуса, ти, щоб знову ступити твердо, раніше занурся на глибину, бо де глибоко – там завжди тиша і спокій». Що означає «занурся на глибину»? Це означає, що під час випробувань треба згадати, чому учить нас Господь.

Один святий так і казав: якщо нас обтяжує занепокоєння – значить, ми забули якісь слова Христові. Наприклад, хтось починає діяти нам на нерви – і ми вмить потрапляємо на гачок, починаємо сварку, перестрілку, впадаємо в істерику. Чоловік дружині – слово, вона йому – десять, тут і діти підключаються.

Про що ми забуваємо в такі хвилини? Про те, що один одному ми усі – брати і сестри. Що разом ми не випадково. Це – мій чоловік, моя дружина, мої діти. Бог дарував тобі дружину не для того, щоб зробити твоє життя нестерпним, а для того, щоб навчити тебе певним речам. Ти можеш стати святим у шлюбі з нею, і коли прийде твоя смертна година, з вдячністю поцілуєш їй руку.

Так один чернець перед смертю цілував руки тому, через кого зазнав багато прикрощів у монастирі. Він так і сказав тому братові: «Отче, дай сюди твою руку». І цілував її. Його кривдникові стало соромно, і він запитав: «Навіщо ти цілуєш мені руку? Я ж зробив твоє життя нестерпним!» – «Отче, – відповідав йому вмираючий, – ніхто переді мною не винен у цьому житті. Що довелося мені зазнати, я терпів із власної волі. І тобі я вдячний особливо». – «Мені? Чому?» – «Тому що через тебе я навчився терпінню, любові і прощенню. Отже я багато чим тобі зобов’язаний».

Бачите, як буває, коли людина не перекладає відповідальність за своє життя на інших людей.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)