Священне Передання: багатовіковий досвід життя Церкви

Усі знають, що головна книга християн – Біблія, її ми називаємо Священним Писанням. Але очевидно, що життя християнських общин регулюється не лише Біблією. У вирішенні багатьох питань ми звертаємося до Священного Передання. Що ж це таке і який зв’язок між Писанням і Переданням?

Де це записано?

Спершу задамося питанням: а як дійшло до людей Писання? Чи принесли для них ангели певну книгу? Ні, усе було не зовсім так. У житті різних людей, починаючи з Авраама, відбувалися різні події, які вони сприймали як Боже Одкровення. Про ці події вони розповідали своїм дітям і онукам. Потім частина цих оповідань була записана, до них поступово додавалися інші. А те, що вже було записане, потребувало різних тлумачень. Дуже спрощено кажучи, головні із записаних книг були названі Священним Писанням. А книги, записані пізніше, або навіть просто традиційні тлумачення найголовніших книг отримали ім’я Священного Передання.

Питання про співвідношення Писання і Передання залишається вічно актуальним, воно по-різному трактується в різних християнських деномінаціях, до нього знову і знову доводиться звертатися при рішенні практичних проблем, що виникають у житті Церкви. Дебати на цю тему можна часто почути в діалогах між православними і протестантами: протестанти докоряють православним у тому, що вони замінили Писання безліччю якихось своїх власних вигадувань, які в Біблії не знайдеш, і назвали їх Переданням. Православні, навпаки, відповідають, що з прадавніх часів християни не спиралися на одне Писання, як свідчить, приміром, святий Василій Великий: «Зі збережених у Церкві догматів і тлумачень деякі ми маємо від письмових настанов, а деякі прийняли від апостольського передання. Наприклад, хто Писанням учив, щоб ті, хто сподіваються на ім’я Господа нашого Ісуса Христа, осіняли себе образом хреста? На схід звертатися в молитві яке Писання нас навчило? Слова заклику при переісточенні Хліба Євхаристії і Чаші благословення хто зі святих залишив нам у Писанні?.. Благословляємо також і воду хрещення, і єлей помазання… за яким Писанням? Чи не за Переданням, замовчуваним і таємним?»

І тоді протестанти зазвичай вигукують: «Та де ж воно, це ваше таємне Передання, покажіть нам список книг, які його містять?» Але от як відповідає на це питання наш сучасник ігумен Петро (Мещерінов): «Церква не має догматичного богословського визначення, певної точної формули, що є Св. Передання. Немає в Церкві книги, озаглавленої «Св. Передання». Православна Церква дуже вільна, на відміну, наприклад, від Церкви латинської. От вони усе визначають точно, усе формулюють, усе схоластично догматизують і записують у товстючі катехізиси. У нас цього немає; у Православній Церкві точно фіксовано лише дуже небагато найважливіших речей – тільки основи нашої релігії; дуже багато що залишене на свободу, на сам досвід життя Церкви. У цьому – якнайглибша повага до людини».

Чи означає це, що Передання – взагалі усе, що завгодно? Зрозуміло, ні. Для православних Передання – це, по суті, багатовіковий досвід життя Церкви. Але якщо Писанням ми називаємо книгу цілком певного змісту, то Передання просто неможливо визначити такими рамками, як неможливо ними визначити, скажімо, сімейні традиції. Якщо я скажу сторонній людині: «У нас у сім’ї прийнято чинити так і так», вона може мене запитати: «А де це записано?» І мені нічого буде їй відповісти. Ми просто живемо так.

Ієрархія текстів

Нам сьогодні це може здатися дивним, але перші десятиліття Церква жила навіть без письмового Євангелія. Як зауважує євангеліст Лука ще на початку своєї книги, він взявся за цю працю саме тому, що вже існувало немало усних оповідань, і своє Євангеліє він записав «старанно дослідивши все від початку» (1:3).

Мабуть, щось подібне відбувалося і зі Старим Завітом: не те щоб Мойсей, спустившись з гори Синайської, сів і написав відразу усе П’ятикнижжя або Ісая, отримавши одкровення, негайно створив свою книгу від першої до останньої сторінки. Такого ми ніде не знайдемо в самій Біблії. Навпаки, у ній зустрічаються ясні вказівки, що її книги складалися поступово. У Притчах Соломонових, наприклад, є такий підзаголовок: «І це притчі Соломона, які зібрали люди Єзекії, царя Юдейського» (25:1). Але між Соломоном і Єзекієм минуло більше двох століть! Тобто весь цей час Соломонові вислови існували або в усній формі, або у вигляді якихось окремих документів, але не входили в єдину книгу Притч.

Таким чином, можна сказати, що Писання поступово викристалізувалося в глибині Передання: найбільш важливі і цінні його частини були відібрані общиною вірних і включені до складу Біблії, і тільки потім цей вибір був остаточно обмежений рамками канону.

Перший Вселенський собор

Але це зовсім не означає, що між Писанням і Переданням не може бути жодної напруги. У тих же Євангеліях ми не раз читаємо про те, як Христос викривав книжників і фарисеїв, що підміняли Писання «переданнями старців» і що покладали на людей «важкі тягарі». Таке може відбуватися і в наші, і в будь-які інші часи: людські традиції стають самодостатніми, іноді вони просто затуляють собою усе інше.

Саме тому на зорі Реформації отці протестантизму відмовилися бачити в Переданні щось рівноцінне Писанню, проголосивши принцип Sola Scrіptura: тільки Писання може бути джерелом віровчення для християн. Їм заперечували католики: і Писання, і Передання мають бути джерелами віровчення. Православне бачення цього питання можна уявити як систему, що складається з концентричних кіл. У самісінькому центрі міститься Євангеліє, далі йдуть інші біблійні книги, від актуальних Павлових Послань до книг Хронік. Тут закінчується Писання, але зовсім не закінчується вчення Церкви. Наступне коло – визначення вселенських соборів і літургійні тексти, потім йдуть творіння святих, ікони, храмова архітектура та інші елементи Передання. У зовнішніх колах – традиції конкретних єпархій і навіть парафій, але вони вже явно лежать за межами Священного Передання.

Отже, можна сказати, що Писання – центральна і найважливіша частина Передання, невід’ємна від усього іншого. Втім, при цьому потрібно відрізняти ту його частину, яка дійсно стала надбанням усієї Церкви і яку сміливо можна назвати Священним Переданням, від різних звичаїв, хай і корисних, але таких, що не мають загальноцерковного значення.

Від периферії – до золотої середини

Люди, що приходять у Церкву, спочатку стикаються з найбільш зовнішніми його шарами: «а от наш батюшка каже», «а от мені в храмі сказали». Це цілком природно, але на цьому ніколи не треба зупинятися. Периферійні кола повинні узгоджуватися з центральними: що каже парафіяльний священик, зрозуміло, важливо, але ще важливіше постанова Вселенського собору, а найважливіше – Євангеліє. І якщо бачиш протиріччя між одним і другим, то… ні, не потрібно квапитися. Потрібно спочатку замислитися.

Ми прекрасно усвідомлюємо дистанцію між нами і святими Церкви, коли міркуємо про їх святість і про свою гріховність. Але при цьому багато людей говорять так, ніби немає взагалі жодної дистанції між їх розумінням і тим, що казали святі, немов будь-яке наше повторення сказаних ними слів автоматично створює духовну тотожність між нами і ними. Ми можемо повторювати слова Писання або його авторитетних тлумачів, але це ще не означає, що саме наше нинішнє розуміння цих слів є найправильнішим: треба проникнути в саму суть їх аргументів, зрозуміти їх позицію і розгледіти, наскільки вона застосована до нашої власної ситуації. Наслідування святих не є механічне повторення.

Навіть усередині однієї конфесії зустрічаються люди різних поглядів і напрямів. Тому не існує абсолютно об’єктивного, науково доведеного тлумачення Біблії, яке можна було б уподібнити таблиці Менделєєва або мапі зоряного неба. Якби воно існувало, його давно прийняли б усі розсудливі християни, відкинувши усе, що з ним не узгоджується. Але вони продовжують сперечатися, і кожен упевнений у своїй правоті. І кожна сторона посилається на своїх тлумачів: православні, приміром, на Іоанна Златоуста, католики – на Августина Гіппонського. Так було завжди: наприклад, у ІІІ столітті Кипріан Карфагенський і Папа римський Стефан сперечалися про те, чи дійсне хрещення, отримане в єретиків, – але обидва вони загинули мученицькою смертю, обидва прославлені як святі. До речі, єдиної думки, чиє саме хрещення буває недійсне, немає в християн і по цю пору.

Втім, з багатьох найважливіших питань усі християни мають однакову або дуже близьку точку зору, і навіть те, що здавалося спірним під час Реформації, сьогодні можуть так чи інакше визнавати практично всі християни. Наприклад, Мартін Лютер проголошував, що Писання зрозуміле всякій людині на зовнішньому, граматичному рівні, але глибинне розуміння духовних істин приходить тільки під дією Святого Духа. Це говорилося у відповідь на твердження католицьких богословів, що простій людині Біблія недоступна (у той час католики зовсім не заохочували її читання народними мовами, а тільки латиною). Але сьогодні, мабуть, мало хто з традиційних християн стане заперечувати Лютеру.

Святі дійсно допомагають нам знайти золоту середину, тому поняттю «Священне Передання» можна дати і таке визначення: це досвід прочитання Священного Писання найбільш досвідченими і духовно зрілими нашими попередниками. Передання – це досвід життя за Писанням.

Автор: Андрій Десницький