«Благословіть, отче»

Невелика сценка з церковного побуту: недільна літургія закінчилася, люди підходять до хреста. Більшість просто прикладається, але хтось устигає сказати два-три слова священикові. І ось одна жінка запитує: «Отче, благословите у відпустку туди-то поїхати?» Священик на секунду замислюється, а потім відповідає, хитро примружившись: «А що буде, якщо не благословлю?» Жінка шокована: «Що ви, отче, у мене вже і квитки на завтра, і сім’я, і усе…» – «Ну а що тоді запитувати, коли усе вирішено?» – посміхається священик.

Інша сценка: мати дворічної дитини телефонує подрузі, в якої є «прямий доступ» до священика. Справа ось у чому: хлопчик хворіє, доктор радив годувати його молочною кашкою, адже зараз піст! Чи благословить священик? Подруга терміново телефонує священику, і той дійсно «благословляє»… насилу утримуючись від сильних виразів.

Що це, крайня міра упокорювання і благочестя? Здається, не зовсім. Це нагадало мені зовсім іншу подію, що сталася дуже давно, в одному музеї. Там був макет якогось екзотичного африканського будинку в натуральну величину, можна було навіть зайти всередину, дуже цікаво і пізнавально. Музеєм йшли троє дітей років п’яти-шести, і двоє хлопченят, ледве побачивши відкриті двері, радісно побігли всередину, а ось у дівчинки виникли сумніви. Вона обернулася до першого дорослого, що потрапив (ним виявився я), і запитала: «Можна?» Я сказав, що можна, і вона тут же приєдналася до приятелів.

Вона, я гадаю, розуміла, що насправді можна, раз туди заходять інші люди, раз немає жодних загороджень. Але все-таки було трішки лячно. А тепер, коли їй дозволив зайти дорослий, вона у випадку чого легко могла б виправдатися: вона не чинила на власний розсуд, їй дорослий дядько дозволив! Вона намагалася бути дуже хорошою, правильною дівчинкою, яку не буде за що сварити, а можна буде тільки похвалити за старанність. І не випадково, до речі, що це була саме дівчинка, а не хлопчик – їм таке спадає на думку набагато рідше.

Жінка, що цілувала хрест, теж насправді не мучилася питанням «їхати чи не їхати». Усе, звичайно, було вирішено заздалегідь, але треба було отримати певний штамп: вона не сама, вона з благословення. Та і мама дворічного малюка навряд чи підозрювала свого духівника в такому бузувірстві, щоб він заборонив йому, хворому, молоко в піст. Напевно вона сто разів чула і читала, що і хворим, і маленьким дітям дотримувати суворий піст просто не можна, і вже тим більше коли одне поєднується з другим. Але їй треба було, щоб це сказав ще раз духівник, щоб він узяв на себе цю відповідальність.

Це ж одвічне жіноче – нехай вирішує чоловік. Нехай все-все-все буде подано йому в готовому вигляді, так що рішення буде абсолютно очевидним, але нехай цю відповідальність він візьме на себе. Хіба не за це в тому числі ми їх і любимо, наших жінок? Втім, геть чоловічий шовінізм: серед церковних чоловіків теж можна побачити таке, хоча і рідше.

Але чи є це насправді послухом і упокорюванням? Перевірити це досить просто, причому кожен перевірить сам себе. Чи звернуся я до священика з дійсно важкою справою, не зовнішньою (куди їхати, що їсти або нехай навіть де працювати і які книги читати), а з духовним або моральним вибором, від якого багато що залежить? Як примиритися зі свекрухою, що робити з недолугим підлітком-сином, як взагалі вибудовувати стосунки з Богом і з ближніми? Ні-ні, я не про пісне меню або молитовне правило, а про речі внутрішні, глибокі, сутнісні. Якщо духівникові приноситься і таке, якщо його порада дійсно виконується, – тоді так, це справжній послух і відсікання власної волі.

Втім, не завжди воно на благо. Скільки усього вже було сказано, у тому числі і Синодом, про небезпеку молодостарчества. Я процитую синодальне визначення: «Деякі священнослужителі, що отримали від Бога в Таїнстві Священства право на духовне керівництво паствою, вважають, що таке право означає безроздільну владу над людськими душами. Не пам’ятаючи про те, що стосунки між духівником і духовними чадами мають розвиватися на основі взаємної поваги і довіри, такі пастирі переносять суто чернече поняття беззаперечного підпорядкування послушника старцеві на взаємини між мирянином і його духовним отцем, вторгаються у внутрішні питання особистого і сімейного життя парафіян, підпорядковують собі паству».

Чи в пастирях справа? Передусім – у нас самих, адже коли є попит, буде і пропозиція. Один священик відповість хитрою посмішкою, другий насварить, а третій, четвертий або п’ятий візьме на себе цю владу визначати, куди сім’я поїде у відпустку і яку кашу їстиме. Чи, точніше, не визначати, а ставити свій штамп «Благословляю!» на заздалегідь заготовленому рішенні. І людина знайде з таким священиком те, чого вона так довго і старанно шукала. Та і пастиреві так це сподобається, що він з часом почне цього вимагати від усіх парафіян. Спокуса владою – одна з найсильніших, не випадково сатана приберіг її наприкінці, коли спокушав Христа в пустелі.

Тільки це може бути втечею від справжнього життя. Всякого життя – тілесного, душевного, духовного одночасно. Адже нам так завжди бракує часу, сил, уваги; дуже часто і з духівником або якоюсь ще близькою людиною поспілкуватися не вдається, так, п’ять-десять хвилин раз на тиждень. І на що ми їх витратимо? Благословення на черговий набір життєвих дрібниць отримаємо? А чи залишаться після цього час і сили на щось важливе? Можливо, це насправді прагнення втекти від серйозніших проблем, заховати їх за оберемком дрібниць? Та і в духівника дійсно не залишиться часу, щоб дати духовну настанову із суттєвішого питання або хоч би практичну пораду, виходячи з власного досвіду. Тільки на молочну кашку вистачає.

Навіть якщо це зразок послуху, я б у будь-якому випадку назвав таку поведінку втечею від дорослої відповідальності. Ми усі відчуваємо цей тягар на власних плечах щодня, особливо ті, у кого є сім’я і діти: тисяча різних рішень, і потрібно приймати їх самостійно, іноді не лише за себе, але і за своїх близьких. Кожне рішення може обернутися то дрібною неприємністю, а то і справжньою бідою. Не тим нагодував малюка – животик болітиме, не туди поїхав у відпустку – усій сім’ї літо зіпсував. Хочеться на кожен такий випадок отримати гарантію, страховку, та таку, щоб найнадійнішою була! Скинути із себе цей тягар відповідальності і свободи!

Іншій людині буває простіше витерпіти щось дуже важке, гидке, болісне, ніж прийняти рішення. Від відповідальності, від дорослості такі люди тікають куди завгодно, як втікав у свою небувалу країну Пітер Пен. Іноді тікають і в Православ’я. Це, напевно, абсолютно нормально, адже Церква дуже широка, вона приймає всяких людей, не виганяючи нікого. Тільки не потрібно приймати цей інфантилізм за аскезу, це різні речі, не потрібно нав’язувати його іншим. Це швидше склад особи, особливість характеру, а іноді – інфантильність, яку доведеться поступово долати, особливо якщо від людини залежать інші люди.

І на завершення – ще одна реальна історія. Одна мама розповідала, як з маленькою дитиною за північ поверталася з тривалого соборування. У метро дитина розплакалася: «Хочу їсти!» Мама з жахом усвідомила, що їжі вдома взагалі немає, і грошей у кишені – на буханець хліба, і ту в таку пору не купиш. «Немає в мене їжі, молися», – відповіла вона малюкові. Тоді дитина запросто помолилася: «Боже, я хочу їсти». Щойно вони вийшли з метро – до них підійшов незнайомий чоловік, власник продуктового намету, і безкоштовно дав два кіло пельменів, що розморозилися: товарний вигляд вони втратили, але в їжу були цілком придатні.

Слава Богу, Який у буквальному розумінні слова живить тих, хто сподівається на Нього! Але я дуже сподіваюся, що мама з часом трохи подорослішала і зняла з Нього цей обов’язок, принаймні відносно своєї дитини.

Автор: Андрій Десницький