Православний, церковний, обстріляний

На фронтах Великої Вітчизняної було таке поняття: «рядовий навчений, обстріляний». Тобто справжній боєць, який і онуча намотати зможе, і під свистом куль не запанікує. Адже бувають ще і призовники, які тільки за назвою солдати, а насправді – сопливі хлопчаки з цивілки.

От так приблизно вживається сьогодні вираз «церковна людина». Ніби, православних у нас переважна більшість, і з кожним роком вона тільки зростає, та тільки більшість від цієї більшості в церкві раз або два на рік з’являється: водохресної води набрати і паски освятити. Ну і, звичайно, коли хрестини, вінчання або похоронна відправа, це свята річ. Відкидати таких теж не годиться, але і розраховувати на них не доводиться. А то буває ще, що людина каже: «Я православна, але в Бога не вірю» – у сенсі, вона визнає своє коріння, але для неї ця ідентичність – як бабусин самовар на полиці. Милуватися, а не користуватися.

Не пам’ятаю, щоб про «церковність» говорили в радянські часи. Тоді теж були «номінальні православні», але от про тих, хто серйозно, казали: «Він у церкву ходить, вона віруюча, вони пости дотримують». І усе було зрозуміло. Звідки ж взялося, навіщо знадобилося це поняття – «церковний»? Сьогодні вже без нього ніяк, сьогодні, приймаючи поповнення, так і оцінять практично в будь-якій парафії: хто церковний і наскільки. І визначать найближчим завданням для недоцерковних – скоріше ставати церковними.

І паралель із солдатами тут не випадкова. Як від них командир і товариші чекають, що кожен займе місце в загальній шерензі і діятиме злагоджено, грамотно і з повним розумінням обстановки, так і церковність розуміється зазвичай як усвідомлене входження в ритм парафіяльного життя, передусім богослужебного. Регулярно буваєш на літургії (в ідеалі – щонеділі і кожне двунадесяте свято, плюс престольне свято та іменини), при цьому постійно сповідуєшся і причащаєшся – от перша, головна ознака входження в церковне життя.

Але, звичайно, поширюється воно і на приватне життя. Передбачається, що людина житиме по-православному і в себе удома, і на роботі, і в спілкуванні з друзями. А значить, і робота, і друзі підбираються відповідні, та і оселя має здобути належний вигляд. Підбирається відповідний одяг і зачіска, та і манери, і вираз обличчя, і мовні звороти.

Чи не пригадується усім знайома картина: входить в автобус юнак або дівчина, ні слова нікому не каже, ніякого «Добротолюбія» в руках не тримає – але усе настільки ясно про їх духовне життя, начебто на лобі в них світився напис: «православний, церковний, постить». І роботи такі бувають, і оселі, зрозуміло.

От тільки… як би це лагідніше виразити, щоб нікого не образити? Скажу от що: після зустрічі з такою людиною, після візиту в таку контору чомусь не завжди хочеться прославити Бога і порадіти разом з цими людьми. Навпаки, часто виникає дещо інше почуття: вони настільки заклопотані своєю церковністю, що ти їм просто заважаєш, відволікаєш від насущних духовних питань зі своїми життєвими дрібницями. А ще вони бувають ледачі, необов’язкові, грубі – адже вони самі щовечора перед іконами сповідують, каючись і в багатьох інших невідомих гріхах на кшталт мшелоїмства[1]. А що вимагати з найбільшого у світі грішника?

І виникає тоді відчуття, що «церковністю» в багатьох випадках називається приналежність до певної субкультури зі своїм кодексом поведінки. Ну от бувають, скажімо, хіпстери, бувають фанати Динамо – а бувають ще і православні. І кожна субкультура самодостатня, кожна бачить значну, якщо не вищу цінність у дотриманні норм і правил, прийнятих саме в цьому середовищі. Ми такі, бо ми такі, і крапка.

Зрозуміло, не завжди так, і слово «церковний» може бути синонімом слова «справжній християнин», тобто, по суті, «святий». І таких людей я теж знаю.

А також воно може бути просто соціологічним поняттям, що відрізняє тих, хто лише ідентифікує себе як православних, від тих, хто намагається жити відповідно до цього звання. Словом, це не обов’язково ярлик для субкультури… але все-таки нерідко саме він. І коли людина втомлюється в цій субкультурі жити, а нічого глибшого не знаходить – у неї починається зворотний процес відходу від церкви, про яке говорити стали тільки останнім часом, і то напівголоса. Виходить, сама по собі церковність ще не служить запорукою справжнього християнського життя.

А що ж служить? От один древній автор про це писав, хоча багато чим його слова сьогодні здадуться екстремістськими. Ну, судіть самі: «Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло, прихиляйтеся до добра; будьте братолюбні один до одного з ніжністю; випереджайте один одного шанобливістю; у старанності не лінуйтесь, духом палайте; Господеві служіть; утішайтесь надією; в скорботах будьте терплячі; в молитві постійні; у потребах святих беріть участь; будьте гостинні до подорожніх.

Благословляйте гонителів ваших; благословляйте, а не проклинайте. Радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче. Будьте однодумні між собою; не звеличуйте себе, а наслідуйте смиренних; не будьте зарозумілі; нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми.

Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми. Не мстіться за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: “Мені відомщення, Я віддам”, – говорить Господь. Отже, якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля. Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром». – Так колись писав християнам Риму апостол Павло (Рим. 12:9-21).


[1] Мшелоїмство – пристрасть до речей. У сучасній мові слово використовується в релігійному контексті, як порочна пристрасть до збирання непотрібних речей. Це може мати форму хабарів речами (хабарництво), пристрасті до подарунків, даремного колекціонування, навіть до збирання непотребу

Автор: Андрій Десницький