Легіонер, який здивував Бога

Виявляється, Бога можна здивувати. Ісуса здивував римський центуріон. Христос сказав: “Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри” (Мф. 8:10).

Ще раз Він здивувався невірі жителів Назарету.

Навіщо Богу дивуватися красі квітів, землі, неба і моря? Вони – творіння Його рук. А ось з віри людини і її любові Христос дивується. Бо це рідкість. Бог створив людину вільною. Господь залишив у людській душі місце, в яке ніхто не може проникнути, як у чужі листи чи щоденник. Бог делікатно залишив свободу людини недоторканною. Свободу любити Бога чи відштовхнути Його. Для того, щоб любити Бога, треба знати Його. Як же виявилося, що капітан римської армії узнав Його краще, ніж увесь, разом узятий, Ізраїль?

Бог пізнається зусиллями розуму, душі чи через досвід життя. Якщо людина чесна, і в неї добре серце, і вона вміє думати, то рано чи пізно вона пізнає Бога. Як фотографія, що поступово проявляється під дією реактивів, і раптом незв’язані плями на фотопапері збираються в картину. І хоча ще не ясні деталі, але вже зрозумілий задум фотографа. Так і з вірою. Чесна і розумна людина рано чи пізно приходить до неї. Розуміє головне, і її не турбують непроявлені дрібниці зображення.

В особливих випадках Бог Сам відкривається людині. Як Він сказав Петру: “Блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах” (Мф. 16:17).

Античність прийшла до Бога трудами. Рим знав слова Платона: “Як же ти можеш уявляти, що весь Всесвіт позбавлений сенсу і розуму, якщо він обіймає все, включаючи людські винаходи і самих винахідників?”

Ці думки, проростаючи в практику життя, дозволили Цицерону сказати: “У світі немає нічого кращого і приємнішого за дружбу; виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла”.

Апостол Павло, прийшовши в Афіни знайшов там вівтар Невідомому Богу. Таким чином, греки відводили олімпійцям роль тільки якоїсь тимчасової команди, посланої стежити за порядком в Елладі. Нікого з них вони не бачили як таємничого і єдиного Творця.

Ми бачимо, що античний світ європейців підійшов до пізнання Бога знизу, піднімаючись від землі. А Ізраїлю дароване знання згори Самим Богом.

Римлянам і грекам було добре відомо, що тонкий духовний світ поруч. Їм було легше, ніж іншим народам, узнати Бога, Який здолав границю світів. В їхній культурі такий перехід здійснювався дуже просто. Побутова здорова містика була звичайною справою. Їм бракувало тільки дізнатися, що вершина піраміди цієї містики – Єдиний, Благий, і те, що Він є Особа. Те, що очікувалося, сталося з римським легіонером у Капернаумі. У його голові з’єдналися два пласти цивілізації так, що цей римлянин краще за всіх побачив Бога.

Бог відкрив Ізраїлю Свої стратегічні характеристики, які полягають у тому, що Він Єдиний, Сущий і Особа. Еллінам було дозволено дізнатися про тактичні властивості. А Риму, як практику, усе це належало з’єднати і реалізувати на ділі. Першою такою людиною майбутнього християнського світу став Римський сотник. Він почав з того, що йому було близьке, як солдату – з товариства, що виросло в любов. І влучив у ціль, “бо в цьому є Закон і Пророки” (Мф. 7:12). У цій маленькій точці як у краплі відбився світ, задуманий Богом.

Про сотника свідчили ізраїльтяни, що він любить їх народ і допоміг звести синагогу. Це свідчить про те, що його повага до невідомого Бога вилилася в любов до Ізраїлю. Він звів не акведук, не цистерни, не кріпосні стіни, а синагогу, бо вона була тим дорогим місцем для сотника, де відбуваються бесіди з Богом. Значить, спілкування з Богом Ізраїлю він вважав важливим і для себе. Але ж і до римського сотника благодійники зводили синагоги. І до римського сотника люди трималися праведності і свято шанували узи дружби. Що ж відрізняло Його?

Усе було до нього, окрім любові до ближнього, оголошеної як фундамент віри, як привід для розмови з Христом. Любов ця як дерево прижилася на ґрунті братської любові і товариства, властивого римським воїнам.

Братерство удобрене духом віри, дало новий плід – нову любов. Це було те, найважливіше, що поспішав сказати офіцер Богу при їх першій зустрічі. Це стало новиною. А що б сказали ми, станься нам, побачити Христа лицем до лиця? Про кого чи про що попросили б самі? Про себе, про друга, про любов?

Насправді, жоден персонаж Євангелія не просив Христа про ближнього. Просили про зцілення себе, дочки, сина. Але це все не те. Тільки сотник і Христос. Сотник – про друга, Христос – про учнів.

Гефсиманська молитва, Джузеппе Чезаре

Кульмінація уривка припадає на слова сотника: “Сотник же у відповідь сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я – людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить” (Мф. 8:8,9).

Латинянин сміливо увійшов до натовпу збуджених юдеїв і, як про щось саме собою зрозуміле, попросив про диво. У ньому була не лише абсолютна упевненість у добрості і всемогутності Бога, але і спроба римського офіцера повернути гідність і самостійність Адама. Це як син, який одного дня подорослішав, каже батькові: “Тато, не треба. Я сам. Я вже дорослий для того, щоб зробити частину твоєї роботи”.

Це було продовженням їх внутрішнього монологу, що тривав багато років. Про цю бесіду знали тільки воїн і Бог. Сотник пошкодував Христа: “Господи, ми з Тобою знаємо, що і як. Навіщо Тобі працювати заради спектаклю запевнення цього здивованого натовпу? Ти – Бог, всюдисущий і всемогутній. Не витрачай Свій дорогоцінний час на мене, мій дім і натовп. Робитимемо тільки те, що є головним”. Він, як хороший син, привніс розумність до стосунків з Богом.

Римлянин вирішив побудувати свої стосунки з Христом на основі взаємної пошани. Не рабства, а саме батьківської пошани і синівської поваги. Це, звичайно, було несподіваним для Ізраїлю, який забув про своє синівство і загрузнув у рабстві Закону. Ці стосунки – новий рівень, заснований на довірі і усвідомленій взаємній участі в справах Один одного, – людини і Бога.

Людина (!) запропонувала Богу бути друзями, які не турбують один одного даремно. Рим оформив заявку стати Новим Ізраїлем з вищим рівнем стосунків. Насправді, дивно і не лише для Бога, але і для нас.

І раптом, виявилось, що Капернаум став точкою входу в нову еру людства. Наступним римлянином, який прийняв Христа, став сотник Лонгін, який стояв біля Хреста. Наступний сотник – Корнилій, який прийняв апостола Петра у свій дім. І тепер, таких людей, як ці легіонери, ставатиме все більше і більше.

Рим пішов до Христа, а Христос – увійшов до Риму. Услід за ними святі Заходу і Сходу незабаром знайдуть віру, яку свого часу втратив Ізраїль. Весь світ наповниться людьми, які не перестають дивувати Бога.

Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному – І можна було б закінчити на цій радісній ноті про те, що піднялася зоря нового світу, коли б не Христові слова, які як щеплення, закінчують цей уривок – А сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 8:11,12).

Ми якось звикли до мажорного християнства. Ось я, ось Бог, ось мої брати, і всі ми торгуємося між собою про те кому сісти на перше місце за Христовою трапезою. Чекаємо від Христа не хреста, а динарія. У християнських медіа десерт заповнив майже весь об’єм, а розмови про морок загробного життя і присутність у нашому житті сатани вже вважається неввічливістю. Люди забувають, що великі права несуть із собою велику відповідальність. А ця відповідальність починається з тверезішого розуміння реалій духовного життя.

А нам це не подобається. Ми звиклися з духовною безтурботністю. Реальність розуміння світу злості часто відносять до харизми простакуватих проповідників, які лякають кінцем світу місцевих бабусь, а даремно. Лякати не можна, але і жити безтурботно – безумство.

Зі споживанням плоду Дерева пізнання добра і зла Адаму і нам відкрилася безодня того і другого. Ціна бачення Раю – бачення пекла. Очевидно, що тільки після смерті, у Небесному Єрусалимі, його стіни прикриють від нас сморід і пітьму Пекла. А доки якщо я бачу Рай і не бачу Пітьми зовнішньої – це підозріло. А якщо я бачу тільки Пекло, і не бачу Раю – це неправильно і згубно.

Не хотілося б мені, як жителям Назарету, здивувати Тебе тим, що я звик до Твоєї відсутності у своєму житті.

Господи, дай мені бачити Тебе, скрізь і завжди. Дай і мені можливість, як римському сотнику, здивувати Тебе любов’ю до людей – дару, принесеному до Твоїх ніг.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці