Апостол Павло – рупор Святого Духа

Проповідь апостола Павла в Афінах

Апостоли Петро і Павло по-різному любили Бога, і це їх відрізняло. Але вони однаково сильно любили Господа, і це їх ріднило. Вони обидва жили лише Богом і за це були улюблені Богом.

Що ж їх відрізняло?

У житті так часто буває, що прості і неписьменні люди дуже люблять церковний закон і обряд більше за богослов’я.

У житті так часто буває, що вчені люди, які дізналися все про закон, можуть собі дозволити поставитися до закону як до чогось необов’язкового в його дрібницях. Та проте вони дуже прагнуть триматися суті і сенсу цього закону. От що пише апостол Павло про піст: “Бо один вірить, що можна їсти все, а немічний їсть овочі. Хто їсть, не зневажай того, хто не їсть; і хто не їсть, не осуджуй того, хто їсть, тому що Бог прийняв його” (Рим. 14:2,3).

Як ні пиши духовний закон, завжди залишиться щось, що описати не можна. Суть закону в Богу, а Він є безмежність, яка не може вміститися в тісні рамки закону.

У Церкві між такими людьми бувають нерозуміння чи навіть сперечання. Але минуле гоніння на християн у СРСР показало, що і ті і другі однаково поклали душу за Христа. Разом сходили на хрест, вчені і неписьменні, натхненні і практичні.

Бо закон і любов є два крила віри.

Такою людиною Закону став апостол Петро. Такою людиною Духа став Павло. Петро – стовп закону Божого, а Павло – стовп любові.

Стежачи за життям апостолів, які ходили з Христом, можна було чекати, що кому як не їм залишити великі спогади про це спільне життя з Богом. Їм не обов’язково було самим писати. Поруч були грамотні люди. Але…

Євангелія – книги вражаюче маленькі і скупі на подробиці. Складається враження, що Христос усі три роки майже мовчав. Учні не визнали за потрібне записати всі Його слова, які нам дорожчі за золото. Тисяча днів Ісусової проповіді виразилася в тексті Його прямої мови, яку можна прочитати лише за півгодини.

Адже в кожен день з цієї тисячі днів місії щось відбувалося в общині учнів, що було гідне пера і пам’яті. І майже все це зникло.

Приголомшливо те, що замість дванадцяти товстих книг спогадів ми маємо лише чотири тонкі книги. Одна з них написана тим, хто не бачив Христа – Лукою.

Незрозуміло, чому апостоли не змогли чи не захотіли передати нам те, заради чого були покликані – зафіксувати кожне слово Господнє. Для порівняння варто згадати, що Мойсей записав на скрижалях кожну почуту ним букву Закону. А в нас у Писанні провали в дні і місяці.

На жаль.

Більше того, після зішесття Святого Духа на апостолів вони були покликані на проповідь. І майже весь текст їхньої проповіді розтанув у повітрі.

Всього два послання апостола Петра! Від того, що він говорив, подорожуючи країнами, залишилися лише обривки фраз і неперевірені фрагменти передання, як наприклад останні слова Петра, звернені до дружини в день їх страти в Римі.

Так само мізерні слова інших апостолів. А їх було вже не дванадцять, а на порядок більше.

Апостоли виявилися мовчазними для історії.

Петро і Яків – найсильніші з них, після основних проповідницьких трудів зібралися в Єрусалимі і зробили дві важливі драматичні речі: порвали з юдейською релігійною традицією і заклали фундамент нового релігійного утворення – Церкви. Коли їм стало очевидно, що синтез старої і нової систем неможливий, вони під впливом натхнення розробили і нову схему богослужіння, і нову структуру Церкви, і надали прогноз і вектор розвитку цієї нової Церкви.

Про це, власне, і написані два послання апостола Петра: про Церкву, що утворюється, і про Церкву майбутнього.

Петро та Яків стали архітекторами нової Церкви. Але храм мало звести. Його потрібно оживити духом, людьми, іконами, співом, світлом, фіміамом і проповіддю. Другу частину виконав апостол Павло.

Враховуючи мовчазність апостолів, їх некнижність і явний акцент на справах, можна зробити висновок, що Богові був потрібен той, хто вдихне в закон новий дух, той, хто вимовить слово не лише для сучасників, але і запалить серця тим, хто житиме після нього тисячі і тисячі років потому.

Без Павла Церква перебувала б у режимі мовчання. Без нього просто неможливо уявити собі нашу Церкву. Прибери ці його послання, і здається, що в церкві запанує дивна тиша і утвориться порожнеча, яку нічим буде заповнити.

Богу знадобився рупор або вуста Святого Духа. Богу знадобився хтось, хто зміг би в собі поєднати вчительське служіння з пророчим.

І Бог обрав Собі особливу людину для заповнення мовчання апостолів. Господь вибрав нового апостола зовсім не там, де можна було чекати – серед фарисеїв. Не серед обраних, а серед званих був знайдений юнак Савл (Саул).

Але Господові важлива не історія, а серце.

Що Богові снобізм апостолів? Що Йому ранжир важливості і першості єрусалимської общини, який вони самі собі придумали? Згадаємо, як вони просили собі сісти від Нього праворуч, а Господь дивувався з такого дивного бажання розділитися на ґатунки за якістю. Христос досі дивується з цієї боротьби за першість і особливі права єпископів, спостерігаючи, як Папа і Патріархи все ще з’ясовують, хто тут на землі найголовніший.

Не дивлячись ні на що, Господь несподівано вибрав собі людину поза церковними стінами. Не просто чужу, але і гонителя. Вибір був парадоксальний – фарисей. Господнім обранцем став маленький, палкий, освічений, багатий аристократ і громадянин Риму – Павло.

Мало того, Павло, обраний Господом, повівся так, немов у нього і не було нужди спілкуватися із “справжніми” апостолами. Його хрестив Ананія. І після цього Павло, цілком упевнений у собі і у своєму обранні, вирушив на проповідь, яку йому не доручала християнська община. Він не став презентувати себе старійшинам християнської общини Єрусалиму, а просто пішов туди, куди вів його Святий Дух.

І не без причини. У своєму з’явленні Павлу Христос каже йому: “Але встань і стань на ноги твої; бо для того Я і з’явився тобі, щоб зробити тебе служителем і свідком того, що ти бачив і що Я відкриваю тобі” (Діян. 26:16).

Апостоли з подивом виявили чергового “самозванця”, який віщає від імені Христового.

Павла це абсолютно не бентежило. Лише через три роки його розшукав апостол Варнава і повів представитися справжнім апостолам – Петру і Якову. Павло пішов, але, йдучи в Єрусалим, не комплексував і навіть був готовий сперечатися з Петром з приводу своєї місії серед язичників. І він сперечався. І Петро за натхненням від Бога прийняв аргументи цього дивного харизматика.

Павло був настільки переконливий і самодостатній, що апостоли не стали до його харизми нічого додавати: ні єпископства, ні священства, а лише протягнули йому руку для спілкування.

І мені знамениті нічого не додали… і довідавшись про благодать, дану мені, Яків, Кифа та Іоан, визнані стовпи, подали мені руку єднання” (Гал. 2:6,9).

Павло не був ні священиком, ні єпископом. Він не прийняв жодних хіротоній, окрім хіротонії самого Бога. Що Богу наші правила?

І Павло спокійно висвячував пресвітерів як істинний єпископ, на очах у здивованої общини християн.

Нам це важко вмістити.

От, раптом з’явиться якийсь хлопчина з вишу і, минаючі всі семінарії і висвячування, почне проповідувати так, що сам Патріарх замислиться, схилить голову і протягне руку самозванцеві, і скаже:

– Мені нічого додати. Він від Бога отримав усе.

Але Патріарх не бачив Христа так, як Його бачив апостол Петро, і проте Павла прийняла тодішня Церква. Павловим вченням насичується і Церква сьогоднішня.

У чому ж суть і сила Павлової проповіді?

Апостол Петро після П’ятидесятниці зайнявся ревізією договору Бога і людства. Він від імені Церкви переуклав цей договір.

А апостол Павло зайнявся поясненням суті Нового Завіту і наповненням закону новим змістом. Це те, що в юриспруденції називається розробкою підзаконних норм і правил.

Любов несподівано для світу стала предметом договору. Богові знадобився геній, який міг би з’єднати закон з любов’ю.

Ми звикли кидатися цим словом “любов”, а тоді воно було рідкістю. У ті часи вкласти в закон слово “любов” було абсолютно неможливим і абсурдним.

Це і зараз не завжди очевидно. Наприклад, Захід уражений гомосексуалізмом. І постало питання про сутність шлюбу. Між віруючими і невіруючими виник правовий конфлікт.

Для римського права шлюб є договір, що відноситься до долі володіння спільним майном. І не більше. Такий от розрахунковий документ.

Для віруючих людей шлюб – містичне з’єднання двох різних людей, різної статі в якусь нову духовну спільність, яка прагне до Бога.

Захід не розуміє Схід: при чому тут Бог і душа, якщо йдеться про гроші? Схід не розуміє Захід: при чому тут майно, якщо йдеться про таїнство?

Вкласти в Закон поняття любові – і тоді, і зараз щось неймовірно безумне. Але на цьому стоїть наша віра, яка “для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство” (1Кор. 1:23) – вийти за межі раціоналізму і прийняти любов Божу.

Павло точно визначив, що любов не властивість і не стосунки, а сутність Бога. У Бога любов виражена в третій особі Трійці – Богу-Духові.

Павло збудував світогляд як погляд на Божий світ, описавши його в системі координат Святого Духа. Для нього це було неважко. Адже він, як інші апостоли, прийняв цього Духа повною мірою. Апостолу не просто було дано, а так дано, у громі і блискавці, що в його душі не залишилося жодного місця для себе, і все місце всередині серця було віддане Христу. Господь силою преобразив Павла. І Павло не відкинув цієї сили і прийняв її. Бог вклав у Павлове серце палаюче вугілля Духа, і воно запалилося і засяяло, як маленьке сонце благодаті.

Павлу легко було бачити світ Духа. Він у ньому був свій.

Апостол детально описав цей простір, цю terra іncognіta від гори до низу, від неба до землі, від Раю до рабовласницького маєтку римського патриція. Людство завдяки апостолу Павлу змогло побачити всесвіт Духа. Людство змогло побачити справжню картину світу, в якому Бог живе разом з людиною.

Від опису Раю Павло спустився вниз і описав заповіді архієреям, яких він благає наслідувати Христа.

Бо єпископ повинен бути бездоганний, як Божий управитель, не такий‚ що собі догоджає‚ не зухвалий, не гнівливий, не п’яниця, не забіяка, не користолюбець, а гостинний, благолюбний, цнотливий, справедливий, побожний, стриманий, який дотримується правдивого слова, згідно з вченням, щоб він мав силу й наставляти в здоровому вченні, і викривати противників” (Тит. 1:7-9).

Потрудився дати заповіді священикам, простим християнам і всім тим, хто любить Бога.

Будьте братолюбні один до одного з ніжністю; випереджайте один одного шанобливістю; у старанності не лінуйтесь, духом палайте; Господеві служіть; утішайтесь надією; в скорботах будьте терплячі; в молитві постійні” (Рим. 12:10-12).

Павло цілий пласт вчення відвів Духові, Його властивостям і ознакам нашого життя в Дусі: “Плід же духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість” (Гал. 5:22,23).

Апостол Павло, Валантен де Булонь

Павло по-новому поглянув не лише на життя, але і на смерть: “Бо для мене життя – Христос, і смерть – надбання” (Флп. 1:21).

Він звернувся до всіх тих, для кого любов хоч щось означає. Він звернувся до всіх тих, для кого любов і Бог пов’язані воєдино.

Те, що Бог є любов, неважко помітити будь-якій спостережливій людині. Любов у своїй глибині неодмінно йде в таємничі глибини, де неодмінно зустрічає Бога. Справжня любов завжди божественно жертовна, життєдайна і творча.

Для нас, простих людей, найціннішим у посланні апостола Павла, без сумніву, є те, що ми тепер називаємо Гімном Любові. Це гімн неймовірної краси і глибини. Ніхто не напише про любов краще, хіба ще з’явиться новий Павло:

Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи.

Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить” (1Кор. 13:1-7).

Павло прекрасно розумів, що любов – це не просто так, а це – дар Духа Святого. Любов – це сутність Бога, що дарується нам з неба і ріднить нас з Богом. Вона приносить благодать у цьому житті і безсмертя після гробу.

Апостол Павло розкрив задум Божій про любов і пояснив, як вона може бути суттю закону, до якої закон наближається, але ніколи не охопить.

Павло не заперечує закон, він тільки вибудовує ієрархію стосунків з Богом. Закон – як дитячі черевички для немовляти духом. Він задає певний гарантований рівень правильних стосунків з Богом. Закон також є система виховна, що тренує і загартовує характер. Закон надає форми життя в дусі. Адже не може форма віри мати те, що будь-кому спаде на думку.

Але закон – це лише закон. У самому законі немає суті. Форма сама себе не виправдовує.

Суть лише в Богу, у тій Його частині, яку ми здатні приймати і яку Він нам Сам дарував, – у Дусі Святому, нашому благому Утішителеві і Захиснику.

Апостольське служіння – це історія служіння Святого Духа в людях і через людей. І наше життя з Христом – це теж тільки історія нашого життя у Святому Дусі. Маємо в собі Духа Святого – ми живемо. Ні – весь той час, який ми провели поза Духом, – це смерть наяву.

Життя апостола Павла таке красиве, таке хороше, таке благодатне, таке благородне, що саме служить найкращою проповіддю. Адже не може людина безцільно тридцять разів стояти на порозі смерті і радіти, не може тонути і хвалити Бога, не може хворіти і великодушно довіряти Богові, якщо в ній немає того, що все це покриває – благодаті Святого Духа.

Ми всі страждаємо від смутку. Ми весь час бажаємо відпочити. Ми весь час ображаємося і боремося. А зовсім поряд лежить світ, відкритий погляду Павловими трудами, – світ Духа і Любові. Дивне не те, що ми скаржимося, а те, що ми, стоячи на порозі Царства Божого, не бажаємо в нього входити, незважаючи на свідоцтво таких прекрасних людей, як апостол Павло.

Що ж чекаємо?

  • Кому ж уподібню рід цей? Він подібний до дітей, що сидять на вулиці і, звертаючись до своїх товаришів, кажуть: ми грали вам на сопілках, та ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, та ви не ридали” (Мф. 11:16,17).
  • Отже, чого ж ти зволікаєш? Устань, охрестися та обмий гріхи твої, призвавши ім’я Господа Ісуса” (Діян. 22:16).

Онисифор, який чув про Павла з Титових слів, зустрічає Павла і бачить людину нижчу за середній зріст, лису, ноги дещо розставлені, коліна стирчать назовні, очі під зрощеними бровами і ніс, що стирчить. Павло був людиною дуже хворобливою, про що сам пише, був близький до смерті, йому дано таємниче жало в плоть, яке його переслідує.

Багато хто з нас також слабкий. Але багато з нас набагато сильніший за апостола. Так що ж заважає нам бути подібними до нього духом, якщо тілом ми подібні чи навіть сильніші за Павла? У нас лише один недолік, що відрізняє нас від апостола, – наше холодне серце, в якому ледве тліє дух любові.

А час минає, а всі на щось чекаємо.

Справа не в тому, що Бог вибрав юнака Саула (Савла) і змусив працювати на Себе. А головним чином у тому, що Саул захотів бути з Богом. А нам чомусь це не подобається.

Але в нас ще є час попрацювати заради любові і здобути її власним трудом. У нас ще є час помолитися Богу про дарування нам любові тоді, коли в нас вже не виходить здобути її трудом. Жити в любові цілком реально.

Щоб вони шукали Бога, чи не відчують Його і чи не знайдуть, хоч Він і недалеко від кожного з нас” (Діян. 17:27).

Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Ісус. Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваюсь вперед. Прагну до мети, до почести вишнього покликання Божого в Христі Ісусі” (Флп. 3:12-14).

Навіщо чекати відвідування нас Богом у громі і блискавці, падіння з коня і повної сліпоти? Навернутися до Бога можна хоч завтра. Було б бажання любити і бути улюбленим Богом.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: День Петра і Павла