Прийшов Бог. Звільнив людину. І що далі?

Кожен євангельський сюжет драматургічний. Усі сюжети складені в божественну симфонію сенсів, одкровень і образів. Бог як великий драматург щодня розігрує для нас партії зустрічей, збігів, осяянь і милості. Милість Божа і Його задум явно читається не лише серед людей, але і серед природи. Щодня в полях складаються букети, птахи співають, хвилі відбивають ритм часу, і тільки нам усе ніколи звернути увагу на те, що стоїть за усіма цими картинами, євангельськими сюжетами і Господніми словами.

«Ми грали вам на сопілках, та ви не танцювали; ми співали вам жа­лібних пісень, та ви не ридали» (Мф. 11:17).

Сьогодні Церква просить нас прочитати або вислухати Христові слова про біснуватого чоловіка і сестер Марфу і Марію. Що за дивна суміш сюжету: біси, біснуватий, свині, сільські негоціанти, вечеря сестер з Христом і море, як фон розповіді? Як усе це можна зв’язати? Де Марія і де одержимий бісом? Де Марфа і де торговці свинями?

Розглянемо ролі.

Біснуватий

Це зараз у думці сучасної людини біснуватий – це і хворий, і невихований, і навіть політичний супротивник. Усі, хто не такі як ми – біснуваті.

Насправді духовний розлад є щось особливе. Це не душевна хвороба, коли в людини працює розум і ламається психіка. Це не божевілля, коли втрачається глузд при здоровому серці. Це не результат соматичного ушкодження речовини мозку. Усі в цьому плутаються. Тим більше що в Церкві існує така луза, в яку одні влучають, а інших підштовхують – вичитка. У неї штовхають і звичайних нещасних хворих, і алкоголіків, і рідкісних одержимих.

Я знаю випадок, коли звичайного хворого хлопчика мати навіщось повезла до старця, а старець прийняв каприз дитини-мученика за одержимість і велів тягнути її до себе на ролевій перфоманс – вичитку. Ледве відрадив і ледве утішив. А хлопчик видужав завдяки зусиллям Бога і лікарів.

Біснуватий – це той, хто підпустив до себе біса. Біс сам по собі не має права опанувати людину. Так влаштував Бог. Якби Бог не піклувався і не забороняв бісові полонити людину, то ми усі і вже давно були б ними захоплені і знищені. Сатана може прийти насильно або до великого грішника, або на заклик людини. Біснуватим, у нормі, стає той, хто навмисно запрошує біса в душу.

Є розпуста тілесна, а є розпуста духовна. Душа, розпусничаючи духом, з’єднується з сатаною, зраджуючи Богові. І біс спочиває в серці зрадника як на троні. Біс не лише живе в серці розпусника, але і захищає його від інших бісів, як свій власний дім. Вселившись у серце, біс підпорядковує собі людину і починає нею керувати, як маріонеткою.

От, приходить людина і каже:

– Отче! Ну, нічого не можу поробити із засудженням. Усе розумію, але як зустрінуся з людьми, так і понесло. Почали з міркування, а закінчили засудженням.

А що тут незрозумілого? Ти у владі біса. Він так зв’язав тебе, що ти не можеш поворухнути навіть мізинцем. Біс засудження – твій хазяїн. Найменший біс переміг тебе легко і просто. Не видно твого біснування? А навіщо? Ти і без зайвих зусиль з боку армії пропащих ангелів тихо і мирно зісковзуєшся в пекло по похилій площині. Ти каєшся в гріхах, причащаєшся, а біса засудження не проганяєш з серця. І він там живе розкошуючи разом з твоїм причастям і покаянням. Йому навіть не потрібно напружуватися на якісь страхітливі шоу або витягати з тебе собачий гавкіт або піну. Вони теж економлять енергію. Ти, як напівсуха муха в павутині, висиш вниз головою, і доля твоя вже давно вирішена.

  • П’яниці замість радості благодаті приймають хімічну бісівську радість вина.
  • Любителі багатства в засліпленні приймають у душу гордість, марнославство і мамону.
  • Коханки і коханці п’ють солодку отруту з чаші блудного біса. І повністю перебувають у павутині пекла.

Свиноторговці. Яка дивна пара персонажів на сцені: біснуватий і сільські комерсанти. Навіщо драматург поставив їх поруч, і що спільного в них?

Біснування – це стан, коли людина ставить на перше місце не Бога, а біса, що догоджає людині. У цьому сенсі люди, що жили по сусідству з гадаринським біснуватим і торгували свинями, – такі ж біснуваті, як і цей пустельний псих.

Христос прийшов у Десятимістя для того, щоб показати на їх прикладі два образи відпадання від Бога і служіння сатані. Комерсанти служили йому у сфері матеріальній – торгували гріхом. А біснуватий, уподібнюючись пустельним молитовникам і пісникам, служив сатані духом злості, як бісів чернець.

І Христос протиставляє цій парі пару праведників. Марфа служила Господові матеріальним піклуванням. А Марія – службою духовною – увагою і міркуванням.

Що ж сталося з біснуватими? Христос позбавив їх усіх від бісів. Комерсантів позбавив від грішного бізнесу.

Позбувшись роботи, будь-яка нормальна людина замислиться про те, що ж було не так в її бізнесі, і чим вона не догодила Богові? Але ні. Жителі Гадари не замислилися. Вони пов’язали свої втрати з дивним учителем. Коли б не цей бродячий і небезпечний маг, то усе б залишилося по-старому. А Бог? Що Бог? Цар далеко, Бог високо. Подумаєш, свині, коли потрібно якось виживати. Невже Богові голодні діти кращі за мертвих свиней? І жителі міста… проганяють Христа.

Здавалося, як так? От якби ми побачили Христа, то ніколи б Його не прогнали. На словах. А так – і ми самі продаємо Христа різним бісам, серед яких наші головні покупці – біси гордості, самолюбності, жадності, розпусти і мамона.

А що сталося з євангельським біснуватим? Зовсім інша історія.

Щойно він побачив Христа, так відразу закричав:

– Навіщо Ти прийшов мучити мене?

Так, Христос часто мучить усіх нас. Постами, на які ми виходимо, як на люту боротьбу. Молитвою, яка мучить нас безсиллям і нездоланним сном. Любов’ю, яка нам нестерпна унаслідок нетерпимості для нашого біса, що полягає в применшенні і упокорюванні перед улюбленими. Нашого біса корчить, коли ми приймаємо святу любов, описану словами:

«Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди…» (1Кор. 13:4-6)

Нам нестерпно поступитися в суперечці, нестерпно принизитися в прощенні, навіть якщо ми неправі. Нам неймовірно важко першими протягнути руку, коли ображені. Ми, здається, лопнемо або помремо, якщо дамо першість улюбленій людині навіть у найменшій крихті. Нам здається, що щось зламається в найсолодшій глибині нашого серця, якщо ми станемо рабами любові. Рабами гріха – нічого. А рабами любові – жах.

Зате як легко, палко, зло і натхненно ми можемо ненавидіти людей і говорити годинами гидоти! Коли настає День Народження, подруг ледве розліплює вуста і ледве його вистачає на пару ласкавих слів для подруга. Зате яке красномовство в лайці. З якими художніми вивертами і прекрасними обґрунтуваннями ми виводимо провину супротивника. Як багато ми прикрашаємо зло свого серця! Хіба це не одержимість і не влада біса, що їй душа продалася? Природно, Христос її мучить. І не лише Христос.

Таку душу мучать усі. І вона йде в пустелю. Хтось виявляється в самоті зовнішній. І живе відлюдком. А хтось як отруйний змій копить і стримує ненависть до людей у сім’ї, бо діватися нікуди. Така людина йде у внутрішню пустелю, випалену злом.

Отже, Христос звільнив біснуватого і комерсантів від бісівських пут. З душі одержимого спали пута і темна пелена, і він побачив світло, і душа його полегшено зітхнула. І нещасний, відчувши радість свободи, захотів тут же попрямувати за Господом. Душа його точно пов’язала цей прилив життєвих сил з Христом. Біснуватий немов вийшов з в’язниці на волю. Він, як людина, що занурилася у світ духу, ясно усвідомила, що багатство світу лежить у тому дусі, який приніс із собою цей Ісус.

На землі ледве душа доторкнеться любові Божої і вже від солодкості Духа Святого буває в захваті до улюбленого Бога і Отця Небесного.

Біснуватого мучив не лише один вигляд Бога. Його мучили і люди. Вони, що живуть плоттю, думали приборкати хворий дух путами земними. Вони зв’язували нещасного ланцюгами. Але що таке це павутиння для могутнього біса? Природно, він подесятеряв сили своєї жертви, і біснуватий рвав пута і набував заступництва і бісівського захисту.

Це не теоретичне дослідження. І серед нас є люди, які сподіваються прогнати злих духів зовнішніми пасами. Ось, приходить мати і просить за п’яного сина:

– Ти молися за нього. Ти скажи йому. Ти відчитай його.

Охоче. Але ти подумай сама про те, що ти просиш. Він має волю пити? Має. Нам з тобою треба цю волю зламати. Як? Можна попросити Бога, щоб Він його звільнив від його волі. Що це означає? Це означає, що волю можна зв’язати або матеріально, або духовно. Зв’язати матеріально можна, заховавши твого сина у в’язницю, у психлікарню. Зробити його інвалідом. А як по-іншому? Можна зламати синові душу. Ти точно хочеш, щоб він став дурнем і тоді вже не пив?

Плаче і каже:

– Ах, отче! Так він мені душу проїв. Так він мене вбиває. І глумиться наді мною, як біс. Так мені світло через нього не миле, що я грішним ділом думаю, що краще б він зовсім помер. Одне бузувірство від нього. За що нам такі муки? За що мені це пекло вдома?

– Адже Бог нам не чужий. Він теж хоче синові спасіння.

Уяви собі: ми прийшли в лікарню і бачимо, що у хворого пігулки, уколи і крапельниці. Пішли до лікаря і кажемо: «Ти робиш йому боляче. Дай нам самим його полікувати. Ми його любимо і полікуємо духовно». «Лікуйте» – каже добрий лікар. Ми зняли крапельниці, відмінили уколи, викинули пігулки у віконце. Ай, молодці! Тепер йому не боляче. Добре ми його полікували? Ні. Він від нашого лікування зовсім помре.

Так і синові. Ми усе готові віддати, щоб він був здоровий. А якщо йому це не потрібно? Усе буде даремно або ще гірше. На нерозкаяну і хвору душу Бог накладає лікування з болем: уколи, крапельниці і гіркі пігулки. І чекає, що і вона, як гадаринський біснуватий, втомиться у своєму злі. І тоді Бог прийде, і через нас, і Сам Собою дасть йому на хвилину полегшення. Для того, щоб скуштувавши свободи, він ДОБРОВІЛЬНО пішов за Христом.

Який сенс знімати крапельниці, якщо хворий піде нездоровим містом і уб’ється? Дай йому свободу і він у злі такого натворить, що краще нехай лежить у лікарні. І ми зв’язуємо нещасних своїм безглуздим лікуванням і ланцюгами забобонів. Ми нічого не розуміємо в житті духу, якщо наївно вважаємо спасіння у формальних і матеріальних діях у тих випадках, коли потрібна духовна битва.

Відмолив біснуватого? Звозив його до Серафима Саровського? Що далі? Це не просто так. Далі ще важче. Зняв крапельниці Божі? Так і веди його життям за руку і лікуй його своєю турботою і молитвою. Не хочеш? Не лізь. Часто лікування потрібно впродовж решти життя. І без любові до хворого, без того, щоб душу за нього покласти, цього подвигу не підняти.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 5 неділя після П’ятидесятниці