Ми без кінця їмо шоколад, а серце голодує

Сповідь – це ознака здоров’я і шлях до нього. Так-так, буває, що люди і тілесно видужують завдяки сповіді. Звільнивши душу від отруйних речовин, людина відчуває зміни і на фізичному рівні.

І в першу чергу це стосується ваги. Адже дуже часто ми їмо багато не тому, що голодні, а через внутрішні терзання і страхи, які тримаємо в собі. Нам хочеться позитивних емоцій – і ми намагаємося тамувати відчуття емоційного голоду через ласощі. Організм не голодує, з калоріями все гаразд – але побачивши шоколадки ми не можемо утриматися і починаємо їсти, тому що шоколад – солодкий, як любов, якої в нас немає.

Ми не озвучуємо свої справжні думки і бажання – як тяжко і важко нам живеться без любові, як хочеться обіймів, розуміння і ласки, – а тягнемося за черговою шоколадкою, бо солодкий смак замінює те, у чому ми так маємо потребу. Наш організм не вимагає солодкого в цей момент, оскільки ми ситі, але серце «голодує», і шоколад задовольняє відчуття такого голоду.

Про це обов’язково треба говорити на сповіді – і обов’язково озвучувати причину, чому, на твій погляд, так відбувається. Можливо, від тебе пішов чоловік і тепер вимагає розлучення, а можливо, син не приходить ночувати додому, пропадаючи по клубах. Розкажи священикові про свої переживання, про те, що ти відчуваєш, коли, наприклад, твоя дочка не поступила туди, куди вам так хотілося, і тепер ти не можеш похвалитися перед подругами, тому образа і досада крають серце.

Кожному є що розповісти, у всіх – свої труднощі, особиста скорбота і страждання, і дуже часто усе це чинить суттєвий вплив і на стан організму. Тому дуже важливо довіритися священикові і назвати причину, через яку ти так себе почуваєш. Тобі добре відома ця причина. Важливо тільки визнати її і озвучити.

Тому і кажуть, що зцілення від пристрастей і хвороб часто міститься усередині нас самих – оскільки ми знаємо, чому вони виникли.

Настане момент, коли розум набуде спокою у світлі Христовому – світлі невечірньому і немеркнучому, вічному воскресінні, Сході без заходу. Але це не відбувається за мить. Чим більше часу минає, тим ближче царство світла. Проте до того, як ми опинимося в цьому царстві, будуть зльоти і падіння, песимізм і оптимізм, добрі думки і погані – адже ми люди.

А прямо зараз – треба звільнити душу від гнилої води, що застоялася. Важливо, щоб гріх не затримувався усередині нас, не застоювався, не отруював наш внутрішній простір своїм смородом, який з кожним днем відчувається все більше і більше.

Плесни води на свій ґанок – ґанок душі, щоб з нього зник увесь бруд і сміття. І коли це станеться – під час сповіді, – не буде вже необхідності повертатися до старого, бо його немає, воно зникло!

Починається нове життя – у чистоті і радості, бо минуле вже не має над нами влади. Ти залишив його на сповіді, розповівши усе духівникові, який добре тебе знає, допомагає і молиться, щоб ти з легкістю ступав по землі, з чистим серцем і сумлінням перед Богом, віруючи і сподіваючись, у душевному і тілесному здоров’ї.

Життєві проблеми, промахи і помилки, суперечливі почуття – вони щодня долають нас, але людина тримає в собі усі переживання, не розуміючи при цьому: «Чому голова так часто болить? Спати не можу, із здоров’ям проблеми, страхи, думки погані долають – звідки?..» Але усе накопичується. А цього не має бути.

Обов’язково треба ділитися переживаннями – з тим, хто допоможе. Це може бути священик, може бути лікар – у тих випадках, коли проблеми медичного характеру. Не забуватимемо, що хороший лікар також посилається Господом. Забив руку – йдеш до травматолога. Він дивиться знімок, з’ясовує, що з рукою, і призначає лікування. Те ж саме і з духівником. Отже і лікарі, і священики – від Бога, і звичайно, вони допоможуть повернути душі мир і гармонію.

Чому ми не доживаємо до ста років? Чому не живемо до глибокої старості, а помираємо рано, тоді як могли б у радості і блаженстві ходити перед лицем Бога, Який саме для цього створив нас? Рано чи пізно, звичайно, усі ми помремо – але не це мета нашого земного життя.

Ми покликані жити в достатку – каже апостол Павло в посланні до Филип’ян (4:12). Наше життя покликане бути рясним – звичайно, у першу чергу це відноситься до життя внутрішнього, але хіба щастя не впливає на стан організму в цілому? Коли людина щаслива, то і тиск у неї в нормі, і цукор, і пульс.

Якби старець Порфирій був зараз живий і, підійшовши, узяв би вас за руку – ви відчули б дотик руки Христової, бо у святих людей кров набуває властивість крові Христової. Господь відбивається в них – як відбиваються сонячні промені у водах озера, що виблискує сліпучим світлом. І якщо Христос так само блищатиме в тобі, якщо ти відбиватимеш благодать Божу і Кров Христова буде текти в твоїх жилах – тоді і здоров’я буде набагато краще. Адже ти гідний цього.

Отже, сповідь надає чудодійну допомогу. Але не лише вона. Бути здоровим допомагає і незасудження. Якщо не засуджувати – багатьох проблем не буде. Ясна голова, спокійний сон – а якщо постійно засуджувати інших, які тільки думки не приходять: «Ну що я такого сказав, що йому зробив – навіщо він так зі мною, от людина!..». І гуде голова з ранку до вечора, як вулик з сотнями бджіл, що дзижчать. Яке вже тут здоров’я, звідки йому взятися?

Голова забита різними думками, спати неможливо – навіщо нам це? Не треба бути такими цікавими, постійно відстежуючи чуже життя, – займатимемося своїм!

Що тобі з того, чому він так сказав або зробив? Ти не знаєш, що з ним станеться завтра. Завтра для нього може бути таким, що він зміниться. Навіщо засуджуєш його зараз? Якби ти знав, як сильно можна пошкодити своєму здоров’ю злими словами і засудженням! Перестань дивитися на інших.

Пам’ятаєш притчу про милосердного самарянина? Він вилив масло і вино на рани людини, побитої розбійниками. А ти замість масла поливаєш рани ближнього оцтом, щоб було ще болючіше, до м’яса, до кістки – а в результаті сам починаєш хворіти.

Немає краще за людину на світі, ніж та, яка прощає і не засуджує. Сон у неї міцний і здоровий, як у немовляти. Недаремно Господь каже: будьте як діти. Що це означає? Дитина – безгрішна, вона нікого не засуджує і говорить, що думає. «Чому цей дядько так зробив?» – запитує дитя, але в її питанні немає засудження або злості; дитина не запам’ятовує погане на все життя («Ось, він зі мною так – ну і я з ним не розмовлятиму!»).

Той, хто прощає, – розриває мотузок, що тримає нас на прив’язі в минулого, і це винятково корисно, бо минуле наповнене проблемами, злістю, хворобами, сваркою і лайкою. Нехай усе це і залишається в минулому. Було – і минуло, не затримуйся там.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)