Мовчи, ховайся і ховай…

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Герой одного із старогрецьких міфів цар Мідас побажав, щоб усе, до чого б він не доторкнувся, перетворювалося на золото. Ясно, це був дуже жадібний, одержимий пристрастю сріблолюбства чоловік. Пристрасті ж, як відомо, перетворюють навіть дуже розумних людей на дурнів, тому і Мідас не потрудився уявити собі, що буде, коли він, наділений таким талантом, доторкнеться до хліба. Хліб теж неминуче перетвориться на золото, а безумний сріблолюбець помре з голоду.

Я згадав цей старий міф, знайомий усім нам зі шкільних років, тому що і прабатько Адам забажав практично того ж самого. Він, спокушений дияволом, захотів стати, як Бог, і з цим безумним бажанням до світу увійшов гріх, увійшли смерть, тлінь і руйнування. З тих самих пір, як рід людський в особі свого прабатька Адама приліпився гріху, усе, до чого торкається наша свідомість, торкаються наші руки, – усе неминуче заражається гріхом. Нам іноді здається, що гріх – це щось потужне, величезне, ясно усвідомлюване усіма, а тим часом отрута гріха в мікроскопічних дозах розчинена в кожному нашому слові, у кожній нашій дії. І навіть у тих наших вчинках, які ми вважаємо і хотіли б назвати праведними. Святі плакали про свої гріхи так глибоко, так нищівно, що залишали світ, залишали все те, що ми, люди звичайні, вважаємо законними і необхідними радощами, тому що бачили, шкірою відчували цю гнилість гріховну, цей запах тління, який супроводжує нас усе життя.

Проте для того, щоб відчути, до якої міри усі ми, кожен з нас, пронизані, напоєні отруйними флюїдами гріха, зовсім не обов’язково бути святим, досить просто уважно прислухатися до себе, придивитися хоч би з невеликою долею критики до своїх так званих добрих справ. І доволі скоро стане зрозумілим, наскільки кожен з нас розбещений гордістю і себелюбством. Погодьтеся, навіть у найсвятіші миті, у хвилини молитовного підйому не залишає нас гордовита думка: “Ах, як славно я каюся! Ах, як глибоко і зосереджено я молюся! Який же я молодець, що з ближнім останнім поділився!” Митрополит Антоній Сурозьский розповідає про одного старого священика, якому Бог дав якось одного разу дар виголосити народу церковному прекрасну проповідь. І ось він йде з амвона у вівтар, а там його зустрічає молодий колега і каже: “Ах, отче, яку ви чудову проповідь промовили!” На що йому старий священик несподівано роздратовано так відповідає: “Та знаю вже. Сатана сказав”. Тобто з’явилося вже в моїй душі самовдоволене почуття, шепнув вже біс-спокусник: “Молодець! Талант!” Біс шепнув – це ще не біда, а ось те, що я сам з цим внутрішньо погодився, це – біда, це – гріх.

Олександр Єльчанинов (1881-1934)

Я хочу вам навести висловлювання на цю тему однієї дивної людини, священика Олександра Єльчанинова. Ось що він пише: “Одна з типових помилок, що ведуть до засудження, смутку, неправильних оцінок… думка, що тут, на нашій землі, до загального суду і засудження, можуть бути явища бездоганні – у нас самих, в інших людях, у людських відносинах. Тоді від себе вимагаєш повної святості і сумуєш, знаходячи в найсвятіші хвилини нечистоту у своєму серці, марнославство, двоїстість; тоді злишся, помітивши в людях, яких вважав бездоганними, – легкодухість, лукавство, брехню; тоді зневіряєшся, бачачи навіть у Церкві Божій розколи, сварки, ревнощі, заздрість – розгул людських пристрастей. Між тим, треба і цьому бути, весь світ заражений гріхом, від верху до низу проходить страшна тріщина – виразка розтління і смерті, і ніхто і ніщо не вільне від неї. Якщо в найдосконалішій общині – серед учнів Христа, був Іуда, то що ж нам жахатися, що… свій маленький Іуда, як і свій лагідний, духоносний Іоанн і вірний, діяльний Петро – є в кожній парафії”.

І всякий раз, коли приходять нам на пам’ять наші так звані добрі справи, давайте згадаємо, що сказав Святитель Ігнатій Брянчанінов у своєму “Слові порятунку і про християнську досконалість”: “Звідки візьмуться добрі справи в пропащої людини? Зненавидимо ж уявні добрі справи, що виникають з лжеіменного розуму, з руху крові, з сердечних почуттів, як би не здавалися нам наші почуття і помисли піднесеними, непорочними, святими… Для здійснення добрих справ пропащого єства не треба бути християнином: вони належать усьому пропащому людству. Там, де здійснюються добрі справи пропащого єства, при громі похвал від світу, виключений, знехтуваний Спаситель світу”.

І тепер ми розуміємо, чому Господь наш Ісус Христос, після того, як зцілив двох сліпих, сказав їм, як ми читали сьогодні в Євангелії: “Пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався” (Мф. 9:30). Дуже часто ця дивна заборона Спасителя викликає нерозуміння: що ж поганого в тому, що колишні сліпі поділяться радістю зцілення з іншими людьми? Але Бог знає, але Церква знає, але кожен з нас знає: ми отруєні гріхом, і тому примудряємося хвастати навіть тим, що нам не належить, ми примудряємося гордитися, та ще і цинічно називаємо цю гордість законною, тим, що зроблено не нашими руками, не нашим розумом, не нашими скромними силами, але Божою благодаттю.

Тому, згадуючи двох зцілених сліпих, пам’ятатимемо і цю строгу Христову заборону: “Пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався“. Будемо ж хоч би намагатися жити цнотливо і не марнувати і без того малі наші чесноти безвідповідальними хвастощами і марнослів’ям. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці