Ці нестерпні ближні

Нестача часу і втома – насправді питання розставляння пріоритетів, на що ми хочемо, а на що не хочемо витрачати час і сили. Можна в суботу увечері замість того, щоб дивитися телевізор або переписуватися в соціальних мережах, вирушити спати, і тоді уранці в неділю в нас буде і час, і сили для того, щоб піти до Церкви.

Але ще частіше люди говорять про те, що вони не зустріли в Церкві тієї любові і теплоти, якої б хотіли, – і про це нам потрібно поговорити набагато детальніше. Ми усі хочемо, щоб нас цінували, щоб нашій присутності щиро раділи, щоб на наші потреби відгукувалися, щоб нас уважно вислуховували, щоб наші недоліки великодушно терпіли, щоб наші помилки лагідно прощали. Ми хочемо, щоб інші люди дивилися на нас не поглядом прокурора – у чому б нас викрити, що б поставити нам у провину – а з розумінням і любов’ю, яка здатна побачити в нас краще.

Якби ми точно знали, де ми можемо зустріти саме таку любов, ми б попрямували туди з усіх ніг – і часто люди приходять у Церкву, шукаючи саме її. Що ж, вони звертаються за адресою – Христос, наш Спаситель, любить кожного (і кожну) з нас саме такою любов’ю. Але Його любов йде набагато далі – Він хоче зробити нас не просто одержувачами любові, не чорними плямами (або навіть чорними дірами) які тільки поглинають світло, що падає на них, але світилами, які здатні дарувати світло іншим. Ми покликані відбивати Його світло, як краплі роси відбивають сонце, бути маленькими сонцями, в яких інші здатні побачити світло Того, кого Писання називає “Сонцем Правди”, – Христа.

Для того, щоб набути тієї вічної радості, для якої ми створені, ми повинні навчитися бути тими, хто утішає, а не шукає розради; великодушними, а не тими, хто вимагає великодушності; уважними, а не потребуючими уваги. Як каже Господь: “Блаженніше давати, ніж приймати” (Діян. 20:35). Щоб змінитися – а ми повинні глибоко змінитися, щоб увійти до радості нашого Господа – ми маємо бути готові побачити, що в нас потребує зміни, виявити “гріх, який нас обплутує” (Євр.12:1) і почати позбуватися його.

Це нелегко, а без допомоги Божої – абсолютно неможливо, але ми повинні навчитися чинити прямо протилежно схильностям нашої пропащої природи – тим самим схильностям, які є джерелом і тимчасового, і вічного нещастя. Ми схильні виправдовувати і захищати себе – і заради цього суворо засуджувати інших, щоб виглядати краще на їх фоні; ми повинні, навпаки, навчитися бути уважними до своїх гріхів. Чесноти інших людей примушують нас почувати себе незатишно, служать нам докором – і ми схильні не помічати або навіть енергійно заперечувати їх. Ми повинні навчитися, навпаки, з вдячністю бачити достоїнства інших і наслідувати їх. Ми схильні вважати, що інші нам повинні – і люто вимагати свого; нам належить навчитися тому, що саме ми повинні поступати певним чином, і бути вдячними за доброту інших, коли ми її зустрічаємо.

Зміна своїх звичок і характеру, позбавлення від гріха, зростання в чеснотах і мудрості – нелегка праця. Святий апостол Павло порівнює її з виснажливим тренуванням атлета (1Кор. 9:25). Це було б безнадійним завданням – але коли ми беремося за неї, сам Бог діє з нами і в нас, змінюючи нас зсередини і здійснюючи те, що для нас самих було б абсолютно неможливим.

І місце, де Бог це здійснює – Церква. У Церкві ми зустрічаємо тих, без кого ми не можемо преобразитися – наших ближніх. Існує відомий афоризм – “Ближній – це та людина, яку нам заповідано любити, і яка робить усе, щоб нам у цьому перешкодити”. Іронія цього висловлювання в тому, що воно влучно означає нашу головну проблему – ми б, звичайно, любили нашого ближнього, якби він по-іншому поводився, по-іншому виглядав, розділяв наші смаки, схвалював наших друзів і ненавидів наших ворогів. Але це відмовка – на кшталт скарг поганого танцюриста на якість паркету. Ми не любимо наших ближніх з простої і очевидної причині – ми не маємо любові.

І в Церкві нам відкривається можливість полюбити наших ближніх – ось цих, реальних, живих людей з їх неміччю і недоліками. Навчитися не дивитися на них поглядом прокурора, приймати їх з любов’ю, служити їм з упокорюванням – ставитися до них так, як ми хотіли б, щоб інші ставилися до нас. Безглуздо вимагати, щоб Бог (чи люди) влаштували нам Церкву без грішників. По-перше, бо така Церква була б закрита для нас самих, по-друге, бо в ній було б неможливо навчитися любові, терпінню, упокорюванню та іншим чеснотам. Якщо у Вашого ближнього немає недоліків, які Вам слід великодушно терпіти, Ви ніколи не навчитеся великодушності. Гірше за те, Ви ніколи не виявите, що Ви її позбавлені і Вам слід їй вчитися.

А великодушності, терпіння і любові від нас спочатку вимагається зовсім небагато – просто дійти до Чаші. Встати на шлях спасіння. Цей шлях може бути важким – але це єдиний шлях, який веде нас до вічної радості.

Автор: Сергій Худієв