Люди можуть вважати себе великими християнами, але бути жорстокими і безжальними до інших

Не згадуй постійно про свої гріхи, інакше потонеш у спогадах. Адже вони не приведуть тебе до воскресіння і не дадуть сил для боротьби і подвигу.

Ти – це не твої гріхи. Так, гріхи в тебе є, але ти не складаєшся з одних гріхів. Наприклад, одна людина п’є або палить. Друга пробувала або вживає наркотики. Хтось робить ще щось. Але ці пристрасті не суть ми, вони не є нашим «я». Так, можливо, вони сформували наш характер, через них у нас з’явилися якісь погані, жахливі, страшні риси, але усе це – не ми.

Бог дивиться на нас і бачить прекрасні, чудові душі. А ми часто ототожнюємо свої справи з нашою суттю. Я збрехав – значить, я брехун. Вкрав – значить, злодій.

Але ж це не властивість людини. Це – одномоментний відбиток, який накладає життя. Наприклад, якщо мій автомобіль потрапив у дорожньо-транспортну пригоду – зіткнувся з іншим автомобілем – і йому нанесені різні ушкодження, то це не означає, що ці ушкодження нанесені мені. Так, автомобіль – мій, і він потрапив у ДТП, але я – це не мій автомобіль.

Так само і гріхи: вони – мої, але сам я не є гріхом. Інакше, для чого ж тоді нам було дане хрещення, миропомазання? Для чого Господь дав нам усе це? Для чого Євангеліє?

Одного разу один учень у школі сказав мені:

– Знаєш, ось цю радість у Церкві, про яку ти говориш, я ніколи не бачив. Моя мама завжди сумна і пригнічена.

Адже по суті хлопчик хотів сказати наступне: «Моя мама поводиться «в стилі» вашого Бога, і тому вважає дуже слушним постійно зітхати: «Горе нам, окаянним! Нехай змилується над нами Господь!»

Це почуття пригніченості. Хіба до нього має приводити нас Христове Благовістя? Господь приніс нам радість, а де в нас ця радість? Де надія? Де натхнення і оптимізм? Так, зараз у країні криза, у нас маса економічних, особистих та інших проблем, і іноді, приходячи в Церкву, ми замість того, щоб отримати стимул до життя, починаємо відчувати страх, смуток, почуття власної негідності і гріха.

Дехто вважає, що все це – ознака високої духовності. Такі люди, наприклад, скажуть смішливій людині: «Сміх – це не духовно!» А чому? Сьогодні я якраз запитав про це людину, що прийшла на сповідь. І вона відповіла:

– Я знаю деяких отців на Афоні, які ніколи не сміються!

Я відповів їй:

– А я знаю деяких отців на Афоні, які сміються дуже часто, так само, як і деякі отці за межами гори Афон!

А якщо подумати про усі сім мільярдів людей на землі? Господь над нами не для того, щоб мучити або зневажати нас. І я впевнений, що на землі багато християн, які і сміються, і плачуть, і при цьому перебувають у мирі і душевній рівновазі.

Я не хочу сказати, що безглуздий сміх – це добре (хоча іноді через нерви і проблеми і таке буває). Але не потрібно вдаватися до іншої крайності – болісного самобичування. Воно не лікує. Згадую одну панну, дуже церковну і благочестиву, яка, коли телефонувала своїй подрузі, відразу забувала про всяке благочестя і починала страшенно усіх засуджувати і розпускати плітки. Де ж в ті моменти була її печаль, пам’ять про власні гріхи, самобичування? Виходить, усе це вона демонструвала лише священикові?

Я відчуваю величезне розчарування, коли зустрічаю людей, які вважають себе великими християнами, а насправді є неймовірно жорстокими і безжальними стосовно інших. Як часто вони засуджують! І я, зрозуміло, поводжуся так само.

Але як, після усього цього, ми можемо приходити в церкву – з упокореним виглядом, демонструючи страх Божий, повторюючи: «Я нічого не можу, нехай Господь просвітить мене!» Адже наша жорстокосердість передається усім навколо, і таким чином ми не даємо людям переживати радість. І найжахливіше тут те, що ми вважаємо таке «здоровим духовним кліматом».

Духовне здоров’я не є даність. Ми повинні шукати його, прагнути до нього.

Одні люди приходять у Церкву, бо їм потрібне місце для своїх страхів, невпевненості, пристрастей. Такі люди просто шукають простір, де можна пристосуватися і знайти щось своє. Другі приходять у Церкву, щоб сховатися. Треті починають виражати в Церкві свою агресію. Ці люди в принципі агресивні і, прийшовши в Церкву, починають воювати – знаходять відповідний об’єкт і вступають з ним у бій, як з ворогом.

І коли я зустрічаю людей, які ще зовсім нещодавно билися на футбольних матчах, були анархістами, ламали і крушили усе навколо, а тепер, прийшовши в Церкву, шукають і знаходять інших людей, з якими знову можна битися і бути агресивними, я кажу до них:

– Чи вже не думаєте знайти в Церкві якусь формулу, за якою можна продовжувати жити так само агресивно, як і раніше, але як би під прикриттям?»

Кожному з нас треба прагнути до того, щоб побачити істинні мотиви своєї поведінки.

Людину паралізують докори сумління і відчуття провини. Мучена ними, вона шкодить своєму тілу. І починає хворіти. У когось з’являються захворювання нервової системи, у когось – ендокринної системи, у когось – імунної.

Але найчастіше захворювання пов’язані з нервами. Вони з’являються через сильне відчуття провини і докори сумління. Людина, що переживає ці відчуття з дитинства, врешті-решт захворює і тілесно.

У тих, хто радіє, хто щасливий, хто відчуває на собі любов Господню, і весь організм функціонує краще. Такі люди дихають спокійно, сплять спокійно – бо в їх душі мир. Так, я згрішив, але тепер вчиню правильно. Як? Я покаюся, поплачу і відчую полегшення, випустивши свій біль назовні. Я піду до свого духівника і отримаю відпущення гріхів. Священик допустить мене до причастя, і коли я причащуся, то заспокоюся.

І якщо ти поступаєш таким чином, але при цьому як і раніше не маєш миру в душі і мучишся докорами сумління, – значить, щось не так. Але ж з Богом не може бути «не так», бо Він обіцяв нам залишення гріхів, і тримає Свою обіцянку. Швидше за все, ми самі не хочемо отримати Його прощення, а замість цього продовжуємо боятися і хворіти.

У такому разі очевидно, що ми просто не відчуваємо по-справжньому Божественної Любові. І я її не відчуваю, бо, інакше, мене б не цікавило, хто що про мене скаже. І ти її не відчуваєш. Тому усі ми і шукаємо в інших людей те, чого не доотримали в Бога. А ця «нестача», у свою чергу, заважає нам отримати прощення і відпущення гріхів, які даються Божественною Любов’ю.

Коли ти носиш у собі відчуття провини, ти не можеш відірватися від минулого. Це почуття пов’язане з тим, що було і минуло, але ти все ще продовжуєш жити там. Тобто мабуть ти тут, але насправді живеш у минулому.

У Патерику описується випадок, коли два ченці, підійшовши до річки, зустріли на березі дивно одягнену жінку, яка плакала і казала: «Перенесіть мене на той берег!» Тоді один з ченців, учень строгої духовної школи, сказав:

– Як же ми доторкнемося до цієї жінки, щоб перенести її?

А другий відповів:

– Нічого, я її перенесу!

– Отче, що ти робиш? Це гріх!

Таким чином, перший чернець відразу ж спробував викликати в іншого ченця докори сумління. Але той узяв жінку на руки і перейшов з нею річку, думаючи тільки про те, як би їм обом не потонути. А перший чернець весь цей час стояв і думав: «Що він робить? Навіщо він торкається до неї?»

Потім обидва ченці продовжили свій шлях, і, коли вони дійшли до монастиря, перший чернець сказав другому:

– Отче! Все-таки те, що ти зробив – великий гріх! Нам не можна торкатися до жінок, а цю ти узяв на руки і переніс через річку!

– Добре, отче. Заспокойся. Це вже минуло.

І ось вони вже входять у монастир, а перший – знову:

– Отче, а якщо ігумен дізнається. Давай удвох розповімо йому про те, що ти зробив!

Бачиш – він почав змушувати свого брата до «покаяння», намагаючись викликати в ньому відчуття провини; при цьому сам би він відчував почуття задоволення від свого вчинку.

А чернець, що переніс жінку через річку, сказав у відповідь:

– Добре, ми скажемо ігуменові так: я посадив цю жінку до себе на спину, щоб перенести через річку, і потім залишив її на березі. А ти ніс її всю дорогу до самого монастиря і разом з нею увійшов до воріт. Хто ж з нас довше ніс цю жінку – я або ти? Я її узяв і залишив, а ти усе продовжуєш нести її. Напевно вона тобі ще і постійно увижається. Хіба це добре?

От як буває. Ми не лише самі невдоволені своїм життям, але і в інших намагаємося викликати докори сумління.

У мене була знайома, якій приносило величезне задоволення контролювати мене під час посту, – їм я рослинну олію чи ні. Їй було страшенно приємно заставати мене «зненацька». Наприклад, у Вербну неділю вона постійно запитувала, що ми будемо їсти: рибу, кальмари або рослинну олію.

– Отче, а чому ви не прийшли до нас минулої неділі на обід?

– Бо я був в іншому будинку.

– А! І напевно там ви їли кальмарів!

– Ні, рибу.

– О-о-о! Рибу!!!

Таким чином вона хотіла викликати в мене відчуття «неправильності» свого вчинку.

Чому люди так роблять? Якби ця жінка була задоволена своїм життям, її б не хвилювали такі речі – нехай чернець їсть хоч шашлик з баранини.

Що тобі до інших? Ми починаємо стежити за іншими тоді, коли самі перебуваємо далеко від Бога і нам погано.

Багато християн живуть у подвигу, але немов з примусу. Вони напружуються і починають заздрити іншим. Тому нам, християнам, і цікаво, як живе оточення. Протягом тижня ми дивимося серіали, а по неділях стаємо церковними, строгими, духовними. Через таке роздвоєння розвивається внутрішня напруга. Чому? Бо, по суті, ми дуже прив’язані до земного життя, а в духовному житті не бачимо насолоди. І, будучи не в змозі досягти цієї насолоди, намагаємося викликати в оточення розкаяння і відчуття провини.

Ось що розповів мені один хлопчик, чия мати постійно постила:

– Я кажу мамі, що не хочу постити, не можу. Я ходжу на фітнес, займаюся спортом по три години щодня, і якщо не поїм м’яса, то просто впаду. Я прошу її приготувати мені трохи м’яса, а вона, коли готує, починає нервувати і кричати на мене. І я їм це м’ясо під її крики. Скажи, хіба таким чином м’ясо не стає пісним? Я їм, а вона усе кричить. Чому б їй не їсти спокійно свою сочевицю, а мене залишити в спокої, щоб ми обоє не хвилювалися?

Ми самі створюємо в собі відчуття провини і розкаяння. І наша душа починає задихатися. При цьому ми хочемо, щоб і інші відчували те ж саме. Але якщо мені подобається те, що я роблю, я буду із задоволенням це робити, а інший нехай робить, що хоче. І це не презирство, це – повага стосовно іншої людини: брате, живи так, як тобі подобається.

Дуже часто на Страсному тижні я бачу, як люди їдять скоромну їжу – наприклад, шашлик. Раніше в таких випадках я починав пильно дивитися на цих людей, щоб викликати в них почуття жалкування за своїм вчинком. Зараз же я просто дивлюся на них і думаю: вони бачать мою священицьку рясу, вона і так нагадує їм про те, що зараз – Страсна седмиця. Чи так треба їм про це ще казати? Чи треба починати проповідь? Нехай собі їдять м’ясо. Звідки мені знати, які прекрасні риси має ця людина? Можливо, їх у неї – сотні, і єдиний її недолік – те, що вона не постить. Чи треба викликати в ній почуття розкаяння? А якщо я це зроблю, мені це сподобається, і я відчую задоволення, таємну насолоду.

Отже, живи сьогоденням! Будь у сьогоденні. Ти покаявся на сповіді в скоєному, і воно зникло. І не згадуй постійно про колишні гріхи, бо їх більше немає.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)