Чому ми не розуміємо Бога?

Ісус годує 5 тисяч, Абрахам Блумарт

Другий раз ми зустрічаємо в Євангеліє слово «жалість». І жодного разу воно нам не потрапляє в молитвах, богословських працях і євангельській етиці. Але ж написано чорним по білому, навмисно звернена увага на жалість.

«І, вийшовши, Ісус побачив багато людей, змилосердився[1] над ними і зцілив недужих їхніх» (Мф. 14:14).

Що ж замість жалості ми зустрічаємо в молитвах? «Милість»

Милість сильно відрізняється від жалості.

Слово «милість» спокійніше. Слово «жалість» драматичніше.

Жалість – одна з форм відчуття дискомфорту, що часто набуває вигляду поблажливого співчуття. Сумне почуття, жаль, смуток.

Милість – добре, великодушне ставлення. Прихильність, довіра, розташування до нижчої особи з боку вищестоящої особи.

У даному випадку Христос виявив жалість до зовнішніх людей, а милість до учнів. Христу просто стало шкода людей, яких Він учив і які замість благодаті і сили змогли сприйняти медичну допомогу, рибу і хліб: «І звелів народові возлягти на траву і, взявши п’ять хлібів і дві рибини, підняв очі на небо, благословив і, переломивши, дав ученикам хліби, а ученики – народові. І їли всі і наситились; і набрали залишків дванадцять повних кошиків; а тих, що їли, було близько п’яти тисяч чоловіків, крім жінок та дітей» (Мф. 14:19-21).

Народу було за приблизними підрахунками близько дванадцяти тисяч людей. З них ніхто не пішов за Христом. З них ніхто не став Його учнем. З них ніхто не сприйняв Його слів. І Христу стало їх шкода.

Господові шкода усіх. Але Бог не може насильно зробити людину подібною до Нього. Господь не може насильно затягнути людей у Рай і зробити їх святими. Через усе Євангеліє проходять слова і попередження Христове про те, що врятуються не усі, а тільки «мале стадо». Тільки ті, хто народився від Духа. Тільки ті, хто преобразився в Христі.

Був такий гностик Ориген. Він гадав, що милостивий Бог наприкінці часів врятує усіх: і правих, і неправих; і тих, хто постив, і тих, хто не постив; і злих, і добрих, і навіть бісів. Але церква розцінила це вчення як єресь. Бог і Церква кажуть про те, що врятуються тільки ті, хто народився в Дусі.

Не народився в Дусі? Хороша ти людина, але одному Богу відомо, що станеться з тобою після смерті, і куди ти потрапиш, якщо не потрапляєш у Рай зі святими. За вченням Христовим, світ після смерті строго полярний. Рай і Пекло. Чистилища немає. От думай, де ти виявишся. Між Раєм і Пеклом? Що це? Замок Кентервільського привиду і доля Вічного примарного блукача?

І одного факту хрещення тут мало. Хрещення – це тільки аванс святості. А сама святість приходить у зусиллях і сприйнятті милості Божої. А прийняти її можна тільки в таїнстві і в зусиллях. І для того, щоб прийняти милість – благодать і силу Божу, її треба ХОТІТИ і ПОТРУДИТИСЯ прийняти.

Дванадцять тисяч людей, що слухали Христа, хотіли прийняти милість, а прийняли жалість. Вони не знали, що вона таке і вирішили, що це здоров’я, хліб і риба і викликали в Ісуса сумне почуття і жаль. Він дав їм їсти і пішов помолитися наодинці.

Христос пішов на гору, не розділивши трапезу ні з народом, ні з учнями. Очевидно, Його знесилила ця проповідь, впродовж якої учні терпіли в очікуванні фіналу, а люди чекали матеріальних благ. Христу виявилося треба було підкріпитися в молитві. Він йде на гору помолитися і нагадати, що Його їжа – це слово Отця, а не хліб і риба. Він йде на гору – ближче місце до неба, а народ залишається внизу з хлібом і рибою. Він і раніше йшов у пустелю: «І пробув Він там у пустелі сорок днів, спокушуваний сатаною, і був із звірами; і ангели служили Йому» (Мк. 1:13)

…Був із звірами…

Ні, народ не винен. Він так вчинив не із зла. На ньому немає суду Божого, але на ньому немає і милості Божої. Стосовно нього в Христа один жаль. Дванадцять тисяч людей не захотіли і не змогли знайти дорогу в Рай. Вони не засуджені, але і не стали тим самим «малим стадом», заради якого твориться історія цього світу.

Ось тут дуже чутливе місце для сучасної людини. Можна бути здоровою, душевною людиною, але не потрапити в Рай. Христос твердо і наполегливо повторює, що в Рай потраплять тільки ті, хто народився в Дусі і поєднався з Богом у цьому дусі в таїнствах.

Сучасна людина часто принижує та ігнорує церковне життя за її архаїчність, ієрархічність, старомодність, неуважність до того воза нісенітниці, який накопичується в голові деміургів-неофітів. За нетолерантність, не публічність, не медійність, не послужливість. За злих бабусь, які шикають на народ, за товстих священиків та їх міфічні мерседеси.

Церкву, слово Боже і таїнства все-таки нічим не заміниш, і в іншому місці нічого подібного немає, незважаючи на толерантність, модність і послужливість.

Усе це чудово, але, от зібралися люди поза церквою п’ють червоне вино, їдять білий хліб, говорять про добро і зло, а Святий Дух не сходить на ці дари. І нічого з ними не відбувається, крім того, що Бог їх жаліє.

Усе це чудово, але ось товчуться біля храму бомжі і жінки в циганських спідницях. Ніби при храмі, а те, що усередині храму, їм не треба. Їх жаліють, але милість Божа проходить повз них, бо вона не в грошах, а в благодаті і силі.

Який ти не розумний і добрий, але без милості благодаті Божої, що подається в таїнствах ти НІКОЛИ не народишся в Дусі і твоя доля вкрита таємницею, як істоти не потрібної Богові. Доброї, але непотрібної Йому в Його новому світі.

Можна скільки завгодно ображатися, мудрувати, але Бог нас усіх попередив і не один раз про те, що багато покликаних, але мало обраних.

Можна скільки завгодно ображатися, мудрувати, але одного разу Бог піде на гору від тих, кому потрібна від Нього риба, хліб і здоров’я. Піде перевести Дух і побути без нас.

Ця частина Євангелія дуже драматична. Христос після молитви кидає народ, учнів і зникає, щоб потім, несподівано з’явитися учням, простуючи по гребеням хвиль.

Припинивши масову проповідь, Ісус попрямував до гадаринського біснуватого, який зміг Його зрозуміти і прийняти. Серце цього біснуватого виявилося краще і глибше за серця тисяч слухачів тієї сторони Генісаретського озера.

Христос вже не став проповідувати цілому народу. Це виявилося марним. Він став шукати Собі учнів штучно. Він пішов до вмираючої дочки Іаїра, римського сотника, кровоточивої жінки, яким Він виявився потрібен не лише як лікар, але і як Бог.

Ми зараз усі ситі. Принаймні, усім доступний хліб, крупа, минтай, хек і сайра. А що? Ця дешева океанічна риба набагато смачніша і корисніша за дорогі важкоотруєні китайські морепродукти, не кажучи про жахливе і отруйне м’ясо бройлерів і хімічного молока.

Жалість Божу ми тепер бачимо не в хлібі і рибі. Тепер ми ділимо спадок, влаштовуємося на добре оплачувану роботу, вибиваємо або віддаємо борги, поступаємо в інститути, боремося з вином (а на вино гроші завжди є), кидаємося між подружжям і коханцями, і багато всякого такого, що нам смерть як цікаво і абсолютно байдуже Богові. Ну і здоров’я нам також важливе, як і тим дванадцяти тисячам, над якими зглянувся Ісус.

Як це мало! Як це небезпечно і трагічно. Ці турботи, що затьмарюють нам розум, є симптоми посилювання первородного гріха.

Адам у Раю спокусився тим, що повірив, що буде як Бог. Але гріхопадіння зайшло ще далі. Якщо Адаму тільки здалося, що він дорівнює Богові, то народ, що зібрався на Генісаретському озері, був підсвідомо упевнений у тому, що його проблеми важливіші за Божі проблеми.

Слухаючи оповідання про те, як багатотисячний натовп наївся, зцілився і залишив Христа, ми повинні запитати себе, а чи не перебуваю і я в цьому натовпі невдячного народу, упевненого, що Бог існує для того, щоб служити в людини на побігеньках? Чи не торкнулася і мене наївна споживча простота в стосунках з Богом, що часто висловлюється грубо і просто:

– Нехай Ти Бог. Так і дай нам здоров’я, хліба, риби і видовищ. А що такого? Шкода чи що? Що поганого в тому, що Бог пожаліє нас?

Погано те, що ми народжені і створені не для жалості, а для милості і любові Божої. Погано те, що ми чуємо слова Божі і не в змозі їх прийняти: «Я є двері: хто через Мене увійде, той спа­сеться, і увійде, і вийде, і пасовище знайдехто входить в овечий двір не дверима, а десь перелазить, той злодій і розбійник» (Ін. 10:9,1).

Виходить і ми – розбійники? Виходить, Бог йде в такому випадку і від нас? Чому ж і ми, як і той народ, не розуміємо Бога? Бо ми глибоко травмовані любов’ю до себе. Ця зацикленість витісняє думки Божі, голос Божий і любов Божу. Вона витісняє не лише Божий образ, але і образ, і особу інших людей. Ми в болючій любові до себе втрачаємо не лише образ Божий. Разом з втратою цього образу ми втрачаємо і свій образ, втрачаємо себе і стаємо порожнечею. Люди порожнечі пізнаються за безперервним стражданням, в якому минає усе їх життя.

Шукати свого, а не божого – означає страждати. Це парадоксально, але чим більше собі нагрібаєш, тим похмуріше на душі. Тим тривожніше і тим зліше серце.

Шукати свого замість божого – справжнє безумство. Ніхто не п’є воду з помийної ями. Ніхто не їсть тухлу їжу. Але люди міняють Боже світло на свої дурні забаганки і дивуються з поганого самопочуття, хвороб, нещасть.

Коли ми шукаємо свого, то страждаємо. А коли страждаємо, то Богові нас шкода. І Він весь час намагається нас відвернути від непотрібних і безглуздих страждань благодаттю – помилувати. І цю даровану благодать і силу вже давно пора помітити і з її допомогою з’єднати в собі милість і мудрість.


[1] У російському синодальному перекладі – буквально: «Виявив жалість»

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 8 неділя після П’ятидесятниці