Ціна віри

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кажуть, щоб дізнатися людину, треба з нею пуд солі з’їсти. Це, зрозуміло, лише метафора. У два роти шістнадцять кілограмів цього білого порошку можна змести за два-три роки, а ось подружжя, що прожили в шлюбі не рік і не два, розлучаються і після десяти, п’ятнадцяти, а то і двадцяти років спільного життя, а вже дружба розпадається і того швидше. І кинуті і ті, хто кинув, найчастіше услід один одному з подивом вигукують: «Так от ти, виявляється, який!» Отже ціна пізнання людини – не пуд солі, а набагато більше. Тут взагалі пудами, центнерами, тоннами міряти неможливо. Тут якась інша міра потрібна, не пов’язана з масою, простором і часом, а швидше, можливо, із сльозами, скорботою, радощами. Наприклад, чи здатен я, за заповіддю Спасителя, прощати ближньому своєму щодня «до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22), тобто прощати його по п’ятсот разів на день, – і якщо здатен, тоді є в мене надія дізнатися колись, який же ближній мій насправді. Навіть для того, щоб більш-менш якусь математику пізнати, і то трьох років замало буде, а тут – жива людина! Невже вона простіша, ніж математика?

Людина пізнається ціною життя, ціною горя і радості, ціною любові і прощення. Пізнати кого б то не було, як і врятувати кого б то не було, можна тільки одним способом – пожертвувавши для нього собою: своїм часом, своїми силами, своїм дозвіллям, життям, нарешті. І тоді, можливо. Можливо, ти зможеш проникнути в таємничу глибину людської душі, можливо, ти зможеш побачити не поверхневий блиск, а безодню гріха, або, як Спаситель Христос, виявити під личиною грішниці і перелюбниці глибину покаяння і, замість вироку до повільної тяжкої смерті, сказати їй слова, які кожен з нас сподівається почути: «Я не осуджую тебе; іди, і віднині більше не гріши» (Ін. 8:11). Адже для того, щоб так би мовити, навіть Богові треба за щось у душі учепитися. Потрібно хоч би на самому її денці, у найпотаємнішому її куточку знайти краплю покаяння, краплю любові серед болота похоті. Бо, якщо душа мертва, якщо усередині усе давно окостеніло і померло, навіщо тілу тоді жити? Нехай вже краще камінням поб’ють.

Бог бачить нашу душу, бо Він – Всезнаючий. Людині, щоб зрозуміти іншого, треба зректися себе, забути себе, пожертвувати собою в ім’я того, кого пізнаєш. Така ціна пізнання, яке є не що інше, як «з’єднання суб’єкта, що пізнає, і об’єкту пізнаваного». З’єднання, а не ковзання по верхах.

Така ж і ціна віри. Тієї самої віри в Бога, яка кожному з нас даром дісталася, як даром, а не за якісь особливі заслуги, дісталося нам життя. І так само мало цінуємо ми дивний дар віри, як мало цінуємо ми і життя своє. Хоч і здається на перший погляд, що за продовження життя, за просту можливість бути: дихати, рухатися, говорити, бачити – людина готова пожертвувати усім, проте на ділі вади, обжерливість, ненависть, пияцтво і гординя – все те, чим ми повільно, але вірно вбиваємо самих себе, навряд чи можна назвати турботою про життя.

Як і життя, Бог дав нам віру даром. Але якщо ми не хочемо уподібнитися бісам, які, за словами апостола, «вірують і тремтять» (Як. 2:19), нам необхідно зрозуміти, що, як і всякий дар, дар віри потребує помноження. Талант віри не можна зберігати в затишному містечку, щоб потім на Страшному Суді повернути його своєму Господові із словами лукавого і ледачого раба: «Господарю! Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій у землю; ось тобі твоє» (Мф. 25:24,25). Іншими словами, ось Тобі, Господи, моє життя, яке Ти дав мені, хоча я Тебе про це і не просив. Яке вийшло, таке і вийшло! Ось Тобі, Господи, моя віра, від якої нікому на світі не стало ні тепло, ні холодно. Візьми усе це і не запитуй ні про які відсотки! Очевидно, що услід за таким «звітом» пролунають слова Праведного Судді, яких страшиться і тремтить всяка душа людська: «А негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:30).

Щоб цього не сталося, щоб не залишила нас надія, щоб віра наша, дарована нам нашим Господом, множилася, «звелів Ісус ученикам Своїм сісти в човен» (Мф. 14:22), змусив їх залишитися посеред бурхливих хвиль наодинці, наодинці з жахом смерті, перед лицем кошмару залишення Богом! І тільки коли ніч вже закінчувалася, а страх і відчай апостолів досягли апогею, Він прийшов до них, як і завжди приходить до людини в той момент, «коли примножився гріх» (Рим. 5:20). Приходить для того, щоб «стало більше благодаті», щоб віра множилася і серце зміцнилося.

Тому не страшитимемося прикрощів і випробувань, не сумуватимемо серед ночі безвір’я, що оточує нас, не уникатимемо «вогняної спокуси» (1Пет. 4:12), бо не станься її – ми б ніколи так і не дізналися, що можемо ходити по воді. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці