Молитовна “скоромовка”, або Як не обкрасти себе

Піст – це передусім зміна, пов’язана з покаянням і баченням себе перед Богом. Бачення перед Богом починається із сповіді, коли людина за допомогою священика очищає серце, так що виконуються слова Христові:

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.

Але на практиці все простіше. Звичайна сповідь – не завжди стає таїнством, проте часто являє собою нудний звіт. Народ здавленим голосом, у поспіху, тихо промовляє слова покаяння так, як читають інструкцію до ліків.

Інструкцію до нового стільникового телефону читають уважніше. А інструкцією до телевізора насолоджуються, як хорошим романом. А тут якесь незадоволення від того, що раптом дається можливість стати перед Богом.

Як не пояснюєш, що сповідь – це бесіда з Богом, доходить погано.

Ну, скажіть мені, ви так розмовляєте з друзями? Ні. Ваш голос гучний, думки накочують вільними хвилями.

З ким ви розмовляєте таким от придушеним голосом і скоромовкою? На жаль, з Богом.

І покаяння таке ж. Не розмова з небесним Отцем, а скарга на себе, в якій ні причин, ні слідства. Список гріхів, що повторюються, один і той же. Часто сповідь – це не жива, а мертва мова, у словах якої сенсу немає.

Людина, яка ходить довго до храму, починає сповідь за певною методикою. Таких методик багато. І часто така шаблонна сповідь – найгірше з того, що можливо. Деколи гість, який рідко заходить до храму, кається щиріше і простіше.

Брошурку з методикою покаяння можна купити в будь-якій церковній крамниці. Років за 10 шпаргалку можна вивчити напам’ять.

Спочатку така методика дуже допомагає і дозволяє досягти певного гарантованого рівня розвитку. Людина за її допомогою може побачити духовний світ і своє місце в ньому, поглянути на себе і на ближніх очима Господніми. Але з часом вона стає гальмом і може звести бесіду з Богом до виробничого звіту. І ми чуємо:

– Згрішив Тобі, Господи, і сповідую тобі, чесний отче… Правила келійного не дотримав. Молитовне правило не виконав. Скуштував скоромне… справою, словом, помислом і всіма моїми почуттями…

– Брате, ти з ким розмовляєш? Живий Бог! Він чує тебе. Кажи Йому людською мовою. Ми ж не на планерці і ти не біля мікрофону в президії.

Хіба так говорять з живою людиною і, тим більше, з Богом. Він же тобі Отець! Говори як з Живим, без усілякої методики. Уяви, що з тобою син говорить по шпаргалці. Хіба тобі це буде не дико?

– От ти сказав, правило молитовне не дотримав. Що це означає?

– Уранці поспішаю на роботу. Не ЧИТАЮ. Увечері прийду, поки те, поки це, втомився. І знову немає сил ЧИТАТИ.

– При чому тут “читати”? Молитва – це не читання, а перебування перед ликом Божим.

– Немає сил.

– Так на те і молитва, щоб сили були.

От, зверніть увагу на серце і на душу тоді, коли увечері відкриваєте молитвослов.

З першими словами неспішних молитов раптом настає тиша. Немов вимкнули шум великого заводу. Перед душею розчиняється божественний космос – житло ангелів і Бога. Час сповільнюється. У цій тиші відбувається наступна подія, дуже важлива для душі.

Якщо продовжити, то можна помітити, що на душу накладається знеболюючий пластир. Душа вдень терпить своє і чуже зло, напругу, висушується, твердне і її наздоганяють больові спазми. Хворе знервоване серце не терпить навіть легкого дотику і відповідає злом навіть рідним і улюбленим.

Тобі багато тиші? І тобі не потрібен хоч би відблиск Божественного спокою?

Трохи згодом, ще далі просунувшись у молитві, ми можемо помітити, що спазми відпускають душу, і вона відчуває післябольове блаженство. Це не психологія. Це від Бога.

Господь торкається рукою нашого серця, і воно м’якне. Йде запалення. Господь витягує з нього скалки, і пухлина спадає. І мир приходить на душу.

Ти не хочеш миру?

Якщо трохи постаратися і не поспішати ВИЧИТУВАТИ, а постаратися вдуматися в слова, то раптом в цій несподіваній божественній тиші, що розчиняється прямо в нашому домі, можна розрізнити відповідь на наші молитви від святих, які написали ці молитви, або від тих, кого ми поминаємо в молитвах.

Адже слова писані не машинкою, а живими людьми, такими, як ми, які любили Бога і вміли з Ним розмовляти. І ці святі живі і вони можуть розмовляти з нами. Тобі не цікаво говорити з Богом і святими?

Святі нас учать говорити з Богом.

Буває, у сім’ї живуть разом старший великий брат і малий отрок. Старший брат допомагає батькові, і вони можуть щось робити. А отрок приходить і дивиться, і вчиться в брата розмовляти з Богом і працювати разом з батьком. Отрок так вникає в батькову турботу.

Так і в молитві. Самі ми з Богом розмовляти не вміємо. Лаятися ми можемо годинами, натхненно і мальовничо. А от слів любові в нас немає. І нам немає про що говорити з Небесним Отцем.

Молитва, написана святими, часто вміщує в себе все їх життя. У цих коротких словах буває зібрана вся драматургія і весь їх досвід спілкування з Богом. А нам якраз важливо навчитися розмовляти з нашим Небесним Отцем. Не можна жити і мовчати в домі Отця свого!

І коли молитва стає бесідою з Богом, мета її досягнута. Бог завжди відгукнеться.

Та що там! Часто один Бог тільки і чує. Один Він тільки і обійме. Йому тільки і скажеш. Впадеш у Його обійми, впадеш і замреш.

Погостюєш у Бога, поговориш з Богом, зігріється серце, тут можна і зупинитися і заснути з миром.

Запитують: а скільки говорити з Богом? За яким шаблоном, за яким правилом? Скільки часу, у розмірі молитовного правила номер 1 або в розмірі номер 2?

Молитва – це не податок. Це – профілактика болю в душі. Молитва – це реанімація змученої душі. Молитва – це здоров’я серця. Молитва – це життя з Богом.

Дозволити собі молитися – це означає дозволити собі бути щасливим хоч десять хвилин на день. Молитва – це благо, що дароване нам небом. Вона – як вода, що зволожує усохлу рослину.

Молитва – це наше благо і право говорити і бути з Богом.

Можна не помолитися. Але це як обкрасти себе. І так важко, а ти ще і позбавляєш себе малого блаженства.

Не молитися – це як завалювати себе щоденними турботами, яким не має кінця і краю, і жодної надії на вирішення. Навіщо жити в мороці, коли можна впустити в душу сонце?

Ніхто і не заплаче, якщо ти не молитимешся. І Бог не образиться, якщо ти не молитимешся. Тільки одна твоя душа затужить від незносної безбожної самотності.

Що за біда? Не хочеш молитися – і не потрібно. Сам собі шкодиш.

Якщо ти не бажаєш бачити перед собою Бога, якщо ти на бесіду з Богом відводиш найбезглуздіший час, якщо ти з Ним розмовляєш як з мертвим, по шпаргалці, то що таке взагалі твоє життя? Де в ньому Бог? І на що ти сподіваєшся і чого чекаєш від життя, в якому Бог на задвірках?

Є три варіанти стосунків з Богом. Рабство, найманство і дружба.

Рабство ґрунтується на страху, найманство – на розрахунку, а друзі Божі розуміють божественну любов.

Я не люблю розвивати в людях комплекс провини, навіть перед Богом, і нав’язувати людині роль раба. Це як лякати ледачого працівника чи найманця. Невільник – не богомільник. А запалити любов’ю до Бога і запропонувати людині синівство не виходить. От і вибираю середній варіант, найпопулярніший, – розрахунок найманця – і пояснюю вигоду життя з Богом, хоч би за розрахунком. Все-таки за розрахунком краще, ніж через страх.

Розкусить найманець благодать, а там, можливо, і полюбить Бога.

Усе буває. Усе може бути.

Автор: священик Костянтин Камишанов