Борги наші

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

З перших днів свідомого життя і до останнього подиху переслідують людину ці слова: “Ти повинен”. Повинен їсти кашу, повинен слухатися маму і тата, повинен ходити в школу, не грубити старшим. Ти повинен самовіддано опановувати знання, повинен вставати, коли не хочеться, повинен захищати батьківщину. Повинен бути хорошим, добрим, смирним, розумним, лагідним. І чим довше людина живе, тим більше з’являється в неї цих самих “повинен”. З роками людина розуміє, що вона повинна молитися не тоді, коли серце її до цього заняття розташоване, а – постійно, завжди. Вона раптом дізнається, що, яким би не було важким, а іноді і нестерпним життя, вона проте повинна “тримати розум свій у пеклі і не зневірятися”, тобто пам’ятати постійно, що вона – найостаннішій грішник, негідний милості і прощення, але все таки надію на цю милість, на це прощення не втрачати. Часом людині вдається зберігати спокійне і тверезе ставлення до усіх нескінченних своїх обов’язків, до усіх цих «повинен». Але іноді настає день, приходить година, і людина бунтує. Бунтує вона і в дитинстві, бунтує і в зрілому віці, бунтує і в убіленій сивиною старості.

Дехто думає, що це – бунт проти обставин, життєвих небудов, бунт проти жорстокого і несправедливого світу. І, думаючи так, людина називає цей бунт – боротьбою за існування, за справедливість, за людську гідність. Насправді це – бунт проти Бога: навіщо Він наше життя так влаштував?

Боротьба людини з Богом стара, як світ. Адже це прабатько Адам почав нескінченну тяжбу зі своїм Творцем, коли “свої права” протиставив тому, що було заповідано Богом. І ось з тих самих пір і до цього дня триває ця боротьба людини за “свої права”. У запалі лютого протистояння благій волі Божій людина забула, що саме її існування, саме життя світу є чудовий подарунок Господа Своєму творінню. Людина забула, що немає ціни, яку можна було б заплатити за щастя вічного буття. Старий Адам не бажає знати того, чого “не бачило око‚ i вухо не чуло, i на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9). Людині, як безрозсудній дитині, треба отримати жадану іграшку цієї ж хвилини, а коли не так – бережися! Скільки злих слів, скільки проклять, скільки нарікання летить до Неба, скільки докорів Богові! Скільки людей у всі часи, не виключаючи і наші, вбивають своє тіло тільки тому, що не хочуть чекати, не хочуть терпіти, не бажають хоч трохи потрудитися для того, щоб приготуватися до Вічного Блаженства! Ти нам подавай усе разом і безкоштовно, а ми вже вирішимо: брати чи не брати.

У цьому сенсі немилосердний раб, про якого ми прочитали в сьогоднішній євангельській притчі, куди краще нас, теперішніх християн. Він хоч би знає, що борг його перед Царем Небесним – величезний і неоплатний. Він знає це і просить про прощення, про помилування. Він благочестивий, не в приклад нам, бо ставиться до того, що має, як до подарунка, як до дару, що не має ціни. Він знає, що життя – безцінне. Він розуміє, що йому жодними своїми добрими справами, ніякими жертвами цей дар не відплатити. І тому він каже: “Господарю, потерпи мені, і все тобі віддам” (Мф. 18:26). Інша справа, що, коли настає черга платити, та і не усе, що повинен, а нікчемну дещицю усього, коли на сплату за борг перед Богом треба простити якісь жалюгідні гроші свого друга, немилосердний раб Небесного Царя не хоче зробити навіть цього. Немає в цій людині любові, але є в ній, принаймні, усвідомлення того, що вона – боржник. Вона – раб Царя Небесного. А ось ми, на противагу йому, – раби своїх пристрастей.

Тому перед нами стоїть тяжке завдання: навчитися бути вдячними Богові. Зрозуміти нарешті, що усе, чим Бог нас нагородив: здатність дихати і бачити, здатність молитися і любити, сама можливість жити і вірити – усе це має бути усвідомлено нами як привід для радості і вдячності нашому Богові. Я раніше думав, що простити іншу людину можна тільки усвідомивши свою нескінченну провину перед Богом. І це, звичайно, так. Але не можна забувати, що почуття радісної вдячності, якщо воно укорениться в нашій душі, просто не дозволить дратуватися і мстити за всякі дрібні образи. Бо серце, сповнене вдячності Творцеві, воно ж, за виразом преподобного Ісаака Сирина, є “серце, що милує”, яке не здатне “винести, або чути, або бачити якусь шкоду або малу печаль, що зазнає творіння”.

Усе простить людина, коли на душі – радість. Жоден борг не здасться їй тяжким і нестерпним, якщо вона навчиться дякувати Богові за усе, що Бог їй посилає. Жодна образа, жодна скорбота не затьмарять надовго душу вірного раба Царя Небесного, якщо цей вірний раб зрозуміє, яке диво – життя. Будь-яке життя: і щасливе, і не дуже, і удачливе, і скорботне. Якщо навчиться приймати з радістю навіть нещастя, зрозумівши одного разу, що всі наші болі і печалі, образи і напасті – це просто вішки, просто верстові стовпи на її шляху до щастя, до Вічного Життя. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці