Віра в людей

Наші постійні теми для дебатів – часто або рідко і в чому саме сповідуватися, часто або рідко підходити до Св. Причастя Тіла і Крові Христових і як до нього готуватися, яким саме чином постити, які книги читати православному християнинові, чого йому варто уникати як спокуси, і т. ін.

Хтось, наслухавшись проповідей, вважає, що священик тут взагалі не потрібен, що взагалі керувати парафіянами він не повинен, а усе вищезазначене – у дусі лібералізму і чого там ще – має вирішуватися тільки ними самими, мало не загальним голосуванням парафії, або взагалі має бути віддане на відкуп кожному окремо. Ні, з цим я не згоден. Звести справу священика тільки до подачі вигуків на службі і помаху кадилом… ні…

Парафіяни чекають від священика чогось ще, званого «пастирським керівництвом», і абсолютно справедливо. Не знаю, як там у теорії – мені вистачає прикладів з практики: такі чудові пастирі, як в. Антоній Сурожський, о. Олександр Мень, о. Георгій Чистяков, архімандрит Іоанн (Крестьянкін) (беру тільки кілька імен, які в критиків «церковної системи» написані на штандартах вільнодумства) зовсім не відпускали своїх парафіян плавати без керма і вітрил, а саме їх пасли, терпляче, з любов’ю і суворістю.

Але що ж тоді, вигукнемо ми, все-таки праві адепти позиції «тягнути і не пускати», і на кожному кроці ми дійсно повинні бігти за благословенням до священика як за дозволом?! Ні, звичайно. Все те, про що ми згадали, що стосується сповіді, причастя, посту та іншого з церковного життя, визначає сама людина. Але саме пастир має сказати їй про це. І не просто сказати – пояснити сенс і міру відповідальності людини за свою свободу і свій вибір, а ще точніше – виховати людину до цієї міри.

Чим відрізнялися ті пастирі, імена яких я згадав? Окрім іншого, вони вірили у своїх парафіян, у своїх духовних чад. А вірити в людину – важко, чи не важче, ніж у Бога. І от усередині мене, священика, нерідко відбувається такий діалог із самим собою:

– Я не вірю в людей.

– Чому?

– Адже вони грішники, свині! Раз за разом бачу, як попри все лізе з них одне і те ж, знову і знову вони підводять, на добро відповідають невдячністю, дають обіцянки – і знову їх порушують, повертаються до гріха, як пси на свою блювоту. У Бога вірити – це так. А в людей – хіба можна вірити?

– Не лише можна, але і треба. Інакше – як виконати заповідь про любов до них? Любові до ближніх без віри в них немає.

– Ну доведи, що в них можна вірити!.. зміцни в мені віру в людство, покажи мені добрі приклади, покажи, що вони, при всіх їх гидотах, залишаються людьми!..

– І чим твої слова відрізняються від слів, звернених до Христа в Євангелії: «Покажи нам знамення?». Віра – упевненість у невидимому, докази тут ні до чого. Так само, як і віра в Бога.

– Що, і в людей?.. знову ризик?

– Ризик. А чого ти хотів? Як Бог ризикував – на хрест пішов.

– Він що, ще і вірить у людей?

– Звичайно. І в тебе, зокрема. От ти все спасаєшся, вдаєшся до аскетичного життя, каєшся, раз за разом зневажаєш себе на сповіді, але все ніяк не можеш позбутися своїх численних гріхів. Адже ти сам у себе не віриш, у добре, прекрасне, краще в собі, і самого себе не любиш.

І інших людей не любиш і не віриш у них, усіх спочатку бачиш грішними, ні на що нездатними, брехливими, поневоленими злом, – може, тому і сунешся весь час їх «рятувати», і зневіряєшся, і раз за разом люди, яких «рятуєш», посилають тебе на три радянські букви. Ти не віриш ні в себе, ні в людей, а віра – невід’ємна від любові, без віри – не буває любові, як і любові – без віри.

А Бог – вірить у тебе. І в нього, і в неї, і в них, і геть навіть у тих. Як мама, яка любить, тобто нормальна мама, вірить у те, що її син – хороший. Навіть якщо він, немовля, обкакався в неї на руках, або якщо він – наркоман, або сидить на лаві підсудних. Серце люблячої матері не бреше. Тим більше – любляче серце Бога. Воно вірить.

Спробуй хоч раз подивитися на людей – Його очима, очима віри. Але попереджаю: це важко. Швидше за все, якщо підеш цим шляхом – віри в людей – виявишся на хресті. Хоча, про що це я!.. звичайно, на хресті. Адже ти християнин, чи не так?

Чи… вже чи не хочеш ти сказати, що хотів би і християнином бути – і хреста уникнути?.. хіба так буває?

Ну що ти мовчиш?

Автор: священик Сергій Круглов