Особливості дитячої сповіді

Почну з випадку, що стався на сповіді з дівчинкою семи-восьми років. Вона підійшла до сповіді і, як багато дітей, замовкла. «Які в тебе, Машо (ім’я змінене), гріхи?» – запитав я її. Чесно дивлячись мені в обличчя, вона без тіні сумніву відповіла: «А в мене їх немає». «Ну, можливо, хоч якісь, Марусю, знайдуться?» – допитувався я. «Ні», – почулася ще більш, ніж вперше, упевнена відповідь. «Ну, ти хоч, Марусенько, каєшся?» – «Ні, не каюся», – спокійно відповідала мені дівчинка.

Яка радість – чути, бачити, відчувати чисту, правдиву від глибини серця сповідь цієї маленької людини. «Чому?» – запитаєте ви. Та тому, що вона сказала справжнісіньку правду. Немає в неї гріхів ні в правій кишені, ні в лівій, ні навіть на столі, і в них вона не кається, бо немає в чому. І навіть не розуміє вона, що це таке «повинна каятися», що таке «гріх».

«А що це таке?» – запитала вона потім про гріх. З дозволу мами і самої дівчинки і, пам’ятаючи про те, що когось може зацікавити цей випадок, я вирішив написати про нього в цій збірці. Правдива душа Машеньки. Маленька дівчинка сказала те, що багато дорослих людей, включаючи і мене, звичайно, у першу чергу, не кажуть через свою псевдосором’язливість, забудькуватість або навіть незнання гріхів.

Інший приклад. До сповіді підходить отрок років десяти, дістає з кишені акуратно складену записочку і починає читати свої гріхи: «Гординя, марнославство, немає любові до Бога… не сиджу на місці, з ранку до ночі дивлюся телевізор». Відчуваєте, хто стоїть за цією сповіддю? Звичайно, мама. Це мама написала за сина його гріхи. До речі, якщо озирнутися, то можна побачити і саму маму. Вона стоїть неподалік, за його спиною і насолоджується тим, як дитина акуратно і добре вичитує гріхи, нею ж написані. Звичайно, почерк дитячий, але написано усе з її слів. Після того, як хлопчик закінчив читати, я попросив у нього записочку і, розірвавши, сказав: «Усе це написала твоя мама». – «Та ні, отче, я сам написав», – заперечив він. – «Написав ти, звичайно, сам, але диктувала тобі мама». – «Так, це правда», – відповів він. «А тепер скажи мені, Сашо [ім’я змінене], чи були в тебе якісь погані справи? Значення слова «погано» він розуміє.) Що тобі підказує твоє маленьке серце? Скажи те, що можеш сказати, а якщо соромишся, так і скажи: «Соромлюся сказати словами, але жалкую за зробленим»». І хлопчик став перераховувати зовсім прості гріхи: впустив, розбив. Кудись поділися відраза і гординя, і марнославство, і брак любові до Бога. Хлопчик каявся в тому, що не допомагав мамі, огризався. Ось чому я хотів би звернутися з проханням до батьків маленьких дітей: «Дорогі татусі і матусі, коли ви намагаєтеся допомогти дитині підготуватися до сповіді, не забувайте, що вона просто через вік багато чого не розуміє».

А після прочитання над дитиною розрішальної молитви підійшла до мене його мама і стала скаржитися на сина: «Ви знаєте, отче, він у мене сповідується щомісяця і все одно продовжує грішити. Ось який у мене син нехороший. Не може відмовитися і від одного, і від другого. І причащається він, і сповідується, і все одно продовжує грішити. Скільки разів я йому казала, щоб він виправився, а він – ніяк». Ще сказала мені, що син її сповідується нещиро. Неначе є в неї прилад для виміру щирості сповіді.

Але особливість дитячої сповіді (якщо сповідь дійсно дитяча, а не материнська) якраз у тому і полягає, що вона непосередня, щира і правдива, і якщо ми це підтримуватимемо, то дитина, сповідуючись, змінюватиметься. Якщо правда і безпосередність, з якою говорять діти, залишаться в їх душах, то і вони виправляться, ну а якщо будуть, як папуги, повторювати, що їм сказали інші, виправлення затягнеться.

Діти часто мовчать на сповіді. Священик запитує: «Ну ти хоч каєшся?». «Я не знаю» – відповідає дитина. Але, я думаю, навіть на мовчазну дитину можна накласти єпитрахиль і простити її гріхи. І мовчання їх вважається покаянням.

Дуже важливо дати дитині відчуття свободи. Ти – вільний, і тому маєш право сам вибирати зло творити або добро, і ти маєш право сповідуватися так, як ти вважаєш за потрібне. Якщо почуття свободи подавити в дитинстві, вселяючи дитині, що і як вона має говорити на сповіді, то вона стане не краще, а хитріше. Це саме по собі насильство над духом людським. Коли мама або священик через псевдолюбов примушують дітей на сповіді говорити «як належить», не враховуючи їх вікові психологічні і психіатричні особливості, то перший час дитина чинить так, як від неї вимагають, але потім, як правило, відходить від храму, бо це – не її волевиявлення.

У моїй практиці було дуже багато прикладів того, як, дорослішаючи, дитина відходила від церкви, а мама дивувалася: «Ми з раннього дитинства їздили по монастирях, джерелах, молилися, а зараз дитина навіть чути не хоче про храм». А чому? Бо не внесена була радість у церковне життя через маму. Не внесеним було почуття свободи, особливо необхідне для хлопчика. Були порушені головні канони Православної Церкви – любові і свободи. Я б навіть поставив сьогодні свободу на перше місце. Тому дитина і відходить від віри, де буквою убивається дух. Потім, можливо, і повернеться в Церкву молитвами матері, власними стражданнями, спокусами. Але ми вже зараз повинні працювати над тим, щоб дитячу душу наповнювала радість від відвідування храмів, богослужінь, формувати в дитині почуття свободи і любові.

А тепер найголовніше. Сповідь – це тайна, і тайна, дорогі мої батьки, ця велика (Еф. 5:32). На сповіді є присутніми той, хто сповідається, священик і Господь. Що саме вкладає Господь у душу того, хто сповідається, у серце священика, невідомо нікому. Тільки одному Богові. Добре або погано пройшла сповідь, правильно або неправильно каявся сповідник, судити не має права ніхто, тому що це – Таїнство, і як воно відбулося і чи відбулося воно, не знає ніхто: ні священик, ні той, хто сповідається, а тільки Бог. І якщо ми підходимо до людської сповіді, особливо дитячої, пам’ятаючи про те, що це – тайна, то знаємо і те, що до Таїнства не можна підходити з людськими мірками.

Ми можемо підготувати дитину до сповіді, розповісти їй, що є погано, що є добре, що мучить совість, що не мучить совість, за що серце болить, за що не болить, але повчати дитину тому, як треба каятися, ми не маємо права. Чому? Та тому, що в нас самих сповідь слабка. Якби в нас була велика віра і сильна сповідь, ми могли б гори рухати і після покаяння не грішити. Але ми слабкі, і говорить з дитиною про покаяння, швидше, наша неміч, а тому і буваємо ми часто схожими на тих, хто, не будучи муляром, береться зводити будинок, не будучи моряком, намагається перепливти бурхливий океан.

Усе починається з простого і благоговійного ставлення до чада: воно – творіння Боже, і підходити до нього для повчання потрібно з миром. Відповідаючи дитині на питання: «Для чого ми сповідуємося?» – можна сказати: «Щоб бути ближче до Бога, щоб Господь міг нам допомогти». Сповідь – це спілкування з Богом, а про Бога з дитиною потрібно говорити просто, щиро, з любов’ю і без почуття переваги.