Світло Успіння

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Свято, яке ми сьогодні святкуємо, Успіння Божої Матері, мимоволі примушує замислитися про те, як християнин має ставитися до смерті. Готуватися до неї, чекати її або, можливо, не думати про неї, ігнорувати її. Тому що – це дуже важлива подія в нашому вічному житті – смерть!

І ось я згадую, як багато років тому один безбожник, іронічно вислуховуючи мої такі ж палкі, наскільки і невмілі проповіді і умовляння, сказав із зітханням, видно, для того, щоб нарешті відв’язатися від обридлих йому повчань: «Не легкого життя треба просити у вашого Бога, а легкої смерті». Він, бідолаха, у Вічне Життя не вірив, а смерті, як і усі нормальні люди, боявся, через те йому і здавалося, що немає нічого бажаніше, нічого кращого за миттєве і абсолютне зникнення з буття: раз – і немає ні тебе, ні світу, ні болю, ні радості, ні світла, ні тіні – нічого! А найголовніше, жодної пам’яті ні в тебе, ні про тебе. А я у відповідь на ці його міркування про «блаженну кончину» розповів йому про одну черницю, яка під кінець життя повідала своїм близьким про те, що хотілося б їй померти від важкої хвороби, назву якої і вимовити страшно. Коли близькі, природно, вжахнулися, ахнули і заволали: «Нехай не буде!» – та благодушно пояснила їм, що для християнина найважливіше з’явитися перед Богом приготованим, розкаяним, покірливим, і зважаючи на це ця страшна хвороба здається їй найкращим способом такого приготування. До речі сказати, Бог почув молитви цієї черниці: вона померла так, як і хотіла.

Інший наш православний сучасник, митрополит Антоній Сурозький, розповідає, як його батько сказав якось йому, тоді ще підліткові: «Смерть потрібно чекати так, як юнак чекає приходу своєї нареченої».

Дивіться, як усе вибудовується. Ми, літеплі, смерті тремтімо і боїмося. Люди, зігріті вогнем віри, чекають її. Так апостол Павло мріяв «визволитися і бути з Христом, бо це незрівнянно краще» (Флп. 1:23), а звичайна людина, що не має довіри до Бога, шукає небуття, вважаючи за благо безслідно згинути в мороці. Церква святкує пам’ять своїх святих у день їх переходу у вічність, а спробуй побажай комусь навіть не «тихої кончини», а, скажімо, «блаженного успіння» – неодмінно образиться!

І зрозуміло чому. Те, що наскрізь пронизане духом, те, що духовне, невпинно шукає своєї духовної вітчизни, свого Неба, бо тільки там дух здатен знайти заспокоєння, а те, що проросло землею, зріднилося з нею, шукає – земного, бо «скарб його» (Мф. 6:21) на землі. Так, життя може стати святим житієм, коли воно спрямоване від тілесного до духовного, від землі до Неба. І так само смерть стає успінням, блаженним сном в очікуванні загального радісного воскресіння, якщо вмираючий вирушає у вічну дорогу свою з тихим, радісним і покірливим серцем. Для справжнього християнина, як сказав апостол Павло, «життя – Христос, і смерть – надбання» (Флп. 1:21).

Це зовсім не означає, що християни такі похмурі, що віддають перевагу мороку смерті над світлом життя. Просто для нас – життя не закінчується за порогом смерті. Воно там починається. Не вічна смерть чекає нас, християн, але Вічне Життя. До нього потрібно готуватися, бажати його усіма силами своєї душі. Якби кожен з нас дійсно був рабом Божим, рабом не із страху, а з любові, навряд чи ми тоді так тяжко, так судорожно боялися смерті, навряд чи бачили в ній тільки морок і жах. Можливо, будь ми довірливіші і простіші, і нам відкрився б, нарешті, не чорний бездонний тунель пекла, але тихе світло Успіння, яке просяяло на обличчі Цариці Небесної. Це світло першими побачили апостоли, що зібралися від кінців Всесвіту навколо Тієї, Яка стала для них Матір’ю, і вічне сяйво цього чудового світла вони, Її діти, передали Церкві Христовій, а значить, і усім нам.

На іконі свята Успіння Пресвятої Богородиці Господь Ісус Христос стоїть біля смертного одру Своєї Пречистої Матері, обіймаючи немовля – святу дитячу душу Спочилої, тиху і довірливу, що покірливо приймає все, послане від Бога. Як сяюча жертовна свічка, горить ця свята Душа в руках Сина Людського, горить і після смерті, після Свого блаженного Успіння, тільки тому, що і в житті Своїм Вона горіла і світилася, не думаючи про Себе, не шукаючи вигоди, не піклуючись про права. Недаремно тому свічка – символ нашої жертви Богові. Цей трепетний вогник нагадує нам світле Успіння Тієї, Яка усе своє життя залишалася вірна клятві: «Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Успіння Пресвятої Богородиці