Виховання свободи любов’ю

Як багато помилок припускаємося ми, батьки, тому що вважаємо дитину частиною себе. «Я його виносила, я його вигодувала, я його і зараз годую, співаю і одягаю, – думає мати. – Недосипаю, недоїдаю, значить – моє». Ні, мої дорогі батьки. Дитина з’являється на світ волею Божою, а тому і годуєте, і одягаєте, і доглядаєте ви за нею теж Промислом Божим. Нагадаю, що навіть коли дитина перебувала в материній утробі, то вона вже не належала їй. Мало хто про це знає. Вона тільки їла те, що їла мама, а насправді в дитини – своя кров, своє серце, свій мозок. Плацента – це материнське ложе, але сам плід не пов’язаний з плацентою, з її допомогою він тільки живиться. Тому усі ваші добрі справи стосовно чада – вже не ваші справи, а Божий промисел, і хочу нагадати, що це ваш обов’язок перед Богом і людьми – годувати, поїти, виховувати, пестити і леліяти дитину – ще і тому, що тільки тоді, коли ви робите усе це, у вас з’являється шанс бути нагодованою і обласканою нею в старості і дати гідну відповідь Богові.

Не забувайте про те, що ваша дитина – унікальна, єдина в минулому, сьогоденні і майбутньому особа. Таких людей не було до неї і після її не буде, і ми повинні виховувати її як унікальну особу перед Богом і людьми. Коли мати любить свою дитину не за те, що вона її годувала, поїла, ростила, а за те, що Господь дав їй можливість мати чадо, тоді вона ставиться до неї з почуттям поваги і духом любить її. Хоча не в усіх матерях це почуття є. Чому? Бо самі вони були виховані радянським суспільством і не мають у своїй душі терпіння, упокорювання, любові, прощення. Якщо і у вас цього немає, то потрібно знайти як приклад для наслідування таку жінку, в якої ці риси є, і в неї вчитися спілкуванню з дітьми. Якщо у вашому оточенні немає таких жінок, то потрібно просити в Господа покаяння і мати строге ставлення до себе, щоб дарував Господь вашій душі почуття, необхідні кожній матері для виховання дітей.

Наведу приклад з лікарської практики, з якого ви побачите, яким має бути ставлення матері до своєї дитини. Бригада швидкої допомоги прибула на виклик до хлопчика трьох років. Лікарі увійшли до квартири. Дитина злякалася їх і почала гучно кричати. Ну, ще б! Двоє невідомих людей зайшли в її кімнату, розкрили свій ящик, один з них вставив у вуха невідомі трубки (фонендоскоп) і став простягати до хлопчика руки (щоб послухати його). Які звичайні дії наших мам у подібній ситуації? Потрібно заборонити дитині плакати і боятися: «Перестань кричати! Не плач! Замовкни! Лікарі лікуватимуть тебе, вони тобі допоможуть», – кажуть вони строгим голосом малюкам, що і без того перелякалися. Але це була інша мама, єдина з багатьох і багатьох знайомих мені мам. Вона узяла з рук лікаря фонендоскоп, показала його дитині і почала терпляче пояснювати: «Подивися, це зовсім нестрашна зелена трубочка. Бачиш, як вона схожа на твою іграшкову змійку». Це була мама, яка зійшла до рівня свого чада. Адже воно не розуміло, що таке «температура», і не знало страшних слів «запалення легенів». Дитя просто відчувало, що йому погано. А мама відчувала, що погано її дитині, і намагалася заспокоїти її. Коли вона заспокоїлася, перестала боятися і плакати, очки її заблищали – лікар послухав її. Як просто і як складно. Але в чому полягає ця простота? Простота полягає в ставленні до дитини: не як до речі – «моє», а як до людини, унікальної особи перед Богом. А складність полягає в тому, що в нас, сучасних людей, немає любові до дітей.

Навіщо я усе це розповів? Та для того, щоб батьки знали, що підхід до дитини потрібно шукати через її особу і підходити потрібно з любов’ю. Не через наше «хотіння», а через її вікові можливості, враховуючи її генетичні особливості. А прикладом любові для вашого чада повинні стати ви самі. Відразу хочу запитати в батьків, які хочуть бачити своє чадо віруючим і православним: «Скільки часу ви витрачаєте на щоденні молитви за ваші чада? Годину? Десять хвилин? Скільки ви постите за вашу дитину?». Якщо це займає хоч би півгодини, то, слава Богу! Дитина ваш буде хорошою і слухняною, а якщо немає і хвилини, то чого ж ви хочете? Якщо ви не молитеся за вашу дитину, значить, вона вам не потрібна. Як же при цьому можна чогось вимагати від дитини?

Наведу інший приклад про іншого хлопчика. Його мама, прочитавши якось книгу Бенджаміна Спока, яка потрапила до неї в руки, коли син вже виріс, сказала йому: «Якби я прочитала Спока, коли ти був ще маленьким, то я виховувала б тебе за його порадами». – «А якби ти читала не Спока, а Глока або Мока, ти б теж виховувала, як вони порадять?» – запитав її у свою чергу син. Мати його нічого не зрозуміла, тільки образилася. А він лише хотів їй сказати, що виховувати потрібно серцем, а не тим, що вам радять нехай навіть знамениті учені. Якби мама виховувала сина з любов’ю, то дитина і перенесла би це почуття у своє доросле життя. А якщо немає в нас цього дару любові, то потрібно просити його в Бога.

Що стосується маленьких дітей, то для того, щоб вони постійно відчували вашу любов, потрібно проводити з ними більше часу. Сучасні батьки неприпустимо мало часу проводять з дітьми. Сядьте якось увечері і порахуйте, скільки часу ви провели зі своєю дитиною за минулий день (півгодини, дві?..) Тільки рахуйте саме той час, впродовж якого ви були з нею (перегляд телевізора, прибирання, прання білизни – не враховуйте): спілкувалися, грали, розмовляли. А якщо ви не грали і не розмовляли, то, як може дитина відчути, що ви її любите? Спілкуватися зі своєю дитиною, розмовляти з нею – це батьківський обов’язок. У спілкуванні, бесідах і іграх ми як би ненавмисно говоримо з дітьми про Бога, але тільки ненавмисно, бо, якщо ми говоритимемо з ними про Бога всякий раз як тільки вони потрапляють нам на очі («Мишко! Машо! Рятуйтеся! Загинете!»), вони послухають нас перший день, другий, а на третій – перестануть слухати.

Чітко і ясно виражайте свої емоції, кажіть вашій дитині, що ви її любите і радієте їй. Від кількості ваших молитов і постів залежить внутрішня любов вашої дитини до вас і ваша до неї. От як цікаво, внутрішня любов. Помічено, якщо ми за когось молимося, співпереживаємо комусь і особливо накладаємо на себе подвиг (саме на себе з благословення духівника), то Господь вкладає в душу ту людину, за яку ми молимося, і в нашу душу схожі почуття, думки і дії. Ось чому від наших молитов, постів і пильнувань залежить наше ставлення до дитини і її до нас.