Сила і неміч

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кожен з нас, хто становить Церкву, і священик, і мирянин, постійно стикається з необхідністю проповіді Благої звістки про спасіння роду людського від вічної погибелі. Хочемо ми того чи ні, маємо ми від Бога талант проповідника чи ні, нам все одно доводиться то часто, то рідко відповідати перед світом за Церкву, виконуючи доручення, дане нам апостолом Петром: «Завжди будьте готові всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням» (1Пет. 3:15). Найчастіше нам доводиться виправдовуватися. Безбожний світ з азартом збирає факти, що викривають Церкву і її служителів, пред’являючи їх у доказ, як він гадає, примарності наших надій і помилковості сподівань. Насправді – світу треба виправдати свій гріх у власних очах, йому хочеться довести передусім самому собі, що раз вже усі навколо такі недосконалі, так нічого і намагатися боротися з власною недосконалістю.

І скільки цих «юнаків», яким і на думку ніколи не спадало, що вони так само потребують прощення, як і будь-який бандит з великої дороги, скільки цих духовних недоростків судять Церкву з висоти своєї гордовитої сліпоти: «Все це я зберіг від юности моєї» (Мф. 19:20)! За що ж судять нас ті, у кого, за їх власними словами, «Бог усередині», тобто вони самі собі – моральний еталон і стандарт якості? За те тільки, що ми самим фактом своєї приналежності до Церкви свідчимо про власну гріховність, про слабкість свою, про те, що ми – пропащі грішники, які не здатні самі себе виправити і тому потребують Спасителя.

Хто з нас і коли ризикне заявити, що усі заповіді Божі ми зберегли від юності нашої? Коли б так, навіщо нам щотижня збиратися разом і промовляти Богові слова, з яких головні, – «Господи, помилуй»? За що нас милувати, якщо ми усе належне старанно виконуємо? За це не милують, а нагороджують. А ми не нагороди шукаємо в Церкві, ми не орденів шукаємо в Бога, а милості, милосердя і прощення. І ось, як не дивно, саме ця, заповідана нам нашим Богом убогість духовна (Мф. 5:3) і викликає особливе нерозуміння, а то і лють в одержимих гординею. І якби тільки в них одних! Занадто часто ми самі впадаємо в той же гріх. Занадто часто, дізнаючись про те, що наш ближній, наш брат у Христі згрішив, ми обурено піднімаємо брови, і праведному обуренню нашому немає меж: «Як же він зміг, він, християнин?!» Того і дивись услід за цим почується: «А я зберіг усе це від юності моєї».

І ось Господь нас сьогодні попереджає про те, що «легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже ввійти» (Мф. 19:24).

Але невже ж тільки про гроші, про майно, про те, що сьогодні є, а завтра – жменька золи, попереджає нас Спаситель? Навряд чи! Гроші, землю, громадський стан, бездоганну репутацію кожен з нас може втратити миттєво. Війни і пожежі, наклеп і гоніння, соціальні катаклізми і тяжкі хвороби будь-якого багача можуть легко і швидко перетворити в жебрака. І всякий, хто має, знає, що володіє він майном своїм цілком умовно: сьогодні є, а завтра зирк – і немає нічого!

Проте є в кожного з нас багатство, яке завжди з нами, якого не відняти ніякою пожежею і не розвіяти жодним ураганом. Багатство це наше – ми самі, а вірніше, наша власна висока думка про самих себе або, як Церква це називає, гординя наша. Це те саме почуття, яке спонукає юнака з сьогоднішнього євангельського читання, не здригнувшись, заявити, що він з молодих років виконав усі заповіді Закону Божого. Це те саме почуття, яке примушує людину палати ненавистю до ближнього свого, якщо ближній наміриться викрити її в якомусь гріху, в якійсь згубній пристрасті. Добре, якщо кожен з нас, як і викритий Христом юнак, лише «відійшов у скорботі» (Мф. 19:22). У цій печалі хоч якесь упокорювання проглядається, хоч якийсь початок покаяння. Більшість же людей після викриття в гріху долає не тиха печаль, а пекуча злість, та і не на власну недосконалість, а на того, хто цю недосконалість викрив.

Як відомо, кращий спосіб захисту – напад. Ось ті, кого Церква самим фактом свого існування викриває в гріху гордині, і готові, захищаючись щосили від докорів власної совісті, шукати грішників навколо себе, у близьких і далеких краях, але тільки не в самих собі. І, звичайно, ті, що «зберегли усе від юності своїй» найлютіше нападають на Церкву – на притулок усіх «хворих, сліпих, кривих, сухих, що чекали руху води» (Ін. 5:3).

Сила Божа здійснюється в немочі (2Кор. 12:9), тому нічого дивуватися з того, що християни – грішники, що вони недосконалі, що їх долають найрізноманітніші пристрасті. Саме для цього ми і приходимо в Церкву, саме за цим прибігаємо ми до рятівної сили Таїнств Церкви, саме тому невпинно просимо нашого Бога про милість, а не хвалимося перед Ним і перед всім світом власною примарною досконалістю. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці