Що таке гріх?

Іноді на сповідь приходить зовсім маленька дитина, і коли священик заговорює з нею про гріхи, вона дивиться на священика і не розуміє, про що йде мова. Тоді священик запитує її: «А тобі було колись соромно?». «Так», – відповідає дитина і починає розповідати, коли їй було соромно: коли маму не слухалася, коли брала щось без дозволу. І тоді священик каже їй: «Ось це і є гріх, раз твоя совість підказує тобі, що ти зробила щось нехороше». Сором – найперший індикатор гріховності як для дорослих, так і для дітей.

Але не лише «погані вчинки» затьмарюють дитяче життя. Часом «погані думки» більше турбують діточок, ніж погані справи. Діти жахаються від того, що ці думки спадають їм на думку. Вони кажуть близьким: «Мене хтось примушує промовляти погані слова, а я не хочу цього робити». Це дуже важливий момент. Батьки обов’язково повинні його використовувати для початку розмови з дітьми. «Знаєш, про це потрібно розповісти на сповіді. Це лукавий хоче повернути твою волю у свій бік. Якщо ти не боротимешся з ним (не молитимешся, не перехрестишся), він може тебе здолати», – повинні сказати дитині дорослі. Адже якщо дитина говорить з батьками про погані думки, значить, у неї є до них довіра, значить, вона не замикається в собі. Такій дитині відразу потрібно допомогти зрозуміти, що гріх і вона – це різні речі, що злі помисли – це не її думки і не можна приймати їх як свої. «Це не моє, я цих помислів не боюся, я можу перемогти їх», – так потрібно навчити думати дитину.

Багато дітей говорять з дорослими про погані думки. Їх бентежать сни, думки під час молитви. І якщо вони намагаються розповісти про це батькам, то це і є найслушніший час для того, щоб вкласти їм у руки зброю для духовної боротьби: хресне знамення, молитву, сповідь. І коли дитина починає молитися, вона бачить, як по молитві відходять злі помисли. Якщо помисли не відходять, можна спожити зусилля, молитися довше і все одно перемогти. Сама можливість перемогти гріх дуже важлива для дитини. Усвідомити свою перемогу – означає усвідомити владу над гріхом, відчути допомогу Божу. Коли це відбувається, людина духовно зростає.

Чи безгрішні діти?

Згадаємо міркування блаженного Августина. Якщо немовля безгрішне, чому воно кусає груди своєї матері, які годують його молоком? З моменту, коли малюк ще не навчився розбирати, що добре, а що зле, у нього є певні навички до зла. Бо людина не народжується безгрішною. Над нами тяжіє затьмарення нашої гріховної природи. Первородний гріх відпускається нам у Хрещенні, але наслідки гріха залишаються, і ми повинні їх виправляти власною волею. Людина спочатку за природою своєю добра і блага, тому що Господь створив її доброю і прагнучою до блага, вона є образ і подоба Божі. Але апостол Павло каже: «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» (Рим. 7:19). Дитина народжується грішною людиною, але вона не в змозі самостійно вести духовну боротьбу, тому вона провадить її разом з батьками.

Про батьківське «духівництво»

Перші навички духовної боротьби в людину вкладають батьки. Батьки пояснюють дітям, «що таке добре і що таке погано», як можна чинити і як не можна, як потрібно правильно молитися і як постити. Своїм духовним досвідом вони ведуть дітей. Іншими словами, здійснюють те духовне керівництво, яке доросла людина шукає в духівника. Батько з матір’ю пояснюють дитині, що таке гріх, учать її сповідуватися, розповідають їй, що таке совість і що таке Страх Божий. Наприклад, усе, що написано у авви Дорофія для дорослих, можна переказувати і дітям, навіть найменшим. Ця чудова книга душекорисних повчань потрібна будь-якому педагогові, і, звичайно ж, батькам. Там є розділи повчання «Про те, що не потрібно брехати», «Про те, щоб не судити ближнього», «Про совість», «Про смиренномудрість». Усе це – складові виховного процесу. Ці духовні поняття мають бути викладені дитині батьками ще в ранньому віці. А це і є духовне керівництво. Якщо батько з матір’ю самі живуть духовним життям, добре розуміють, що залишив нам авва Дорофій, то вони зможуть передати це і дітям.

Іноді батьки не знають відповіді на якесь складне питання, але ж таке буває і в пасторській практиці. Якщо священик не знає відповіді на питання свого духовного чада, він каже: «Давай з тобою помолимося разом, а я запитаю когось з досвідченіших людей, як тобі допомогти». Так само чинять і батьки, коли не можуть правильно відповісти. Тут немає нічого негожого. Тим більше, коли над вами і вашою дитиною стоїть людина вищого духовного життя, яку слухають у вашій сім’ї. Ваше власне благоговійне ставлення до духівництва і в дитині виховує почуття упокорювання і благоговіння перед святинею, перед священним саном.

Батькам про покарання

Діти добре знають, якщо вони коять гріх, їх карають батьки. (Втім, є батьки, які в злості і роздратуванні карають навіть немовлят, які кричать і заважають їм спати.) Усім нам знайомий стан втоми, зриву, але ми розуміємо, що такий стан ненормальний. Карати дитину потрібно з того моменту, коли вона розуміє, що таке покарання, коли покарання здатне напоумляти, зупиняти, попереджати.

У Євангелії ми читаємо про Страшний Суд, про Друге Пришестя і про те, що найбільше покарання для людини – відлучення від Бога. На жаль, ми, люди, хто живе нині на землі, більше боїмося покарання земного, ніж те, що нас відлучать від Бога на Страшному Суді. Ми боїмося, коли Господь відвідує нас скорботою, хоча таке покарання милостиве, воно дає нам можливість отямитися і навернутися до Бога.

Щодня по телебаченню і радіо передають новини, з яких ми дізнаємося про трагічні події, що відбуваються в різних кінцях Землі, і одного разу моя дитина запитала: «Тато, стільки людей гине. Чому ж Господь попускає усе це?». «Уяви собі, що ти їдеш машиною з високою швидкістю, – спробував відповісти я, – і бачиш знак, який забороняє їхати швидше за сорок кілометрів на годину. Ти знаєш, що він означає, але, не знижуючи швидкості, продовжуєш рух. Далі бачиш інший знак, який попереджає водіїв про те, що попереду, – слизька дорога. Не звертаючи на нього уваги, ти їдеш далі з колишньою швидкістю. А потім бачиш знак «Обрив». Але ти їхав сто кілометрів на годину і влітаєш у прірву на скаженій швидкості.

Чи можна сказати, що тебе покарав Бог? Бог тебе попереджав. Ти бачив знаки, на яких було написано, як уникнути небезпеки. І такий кінець – це результат твоєї поведінки. Ти порушував Закон, і це привело тебе до нещастя. Свавілля руйнує гармонію між людиною і Богом. А відсутність гармонії – це страждання (через хвороби, через втрату близьких), але ніяк не мстивий докір. Найстрашніше покарання – це коли ти ситий, багатий і здоровий – йдеш прямо в пекло». «Як ти хочеш, – запитав я в сина після цієї розповіді, – щоб тебе Господь покарав і врятував через покарання або щоб Він тебе не карав і забув про тебе? Адже я теж тебе караю, коли ти погано поводишся. Я чиню так для того, щоб ти виправився. Після покарання людина стає розумнішою. Чи ти хотів би, щоб я перестав звертати на тебе увагу? Уяви, що одного разу ти узяв у мене без дозволу гроші і купив собі морозиво. Я не помітив, а ти подумав: «Як добре. Можна завжди брати гроші без дозволу». Потім ти узяв щось ще, потім ще. А потім став злодієм, і тебе посадили у в’язницю. Так, може, було б краще, якби я тебе покарав, коли ти вперше узяв у мене гроші на морозиво?».

«Так, так було б краще», – погодилася моя дитина.