Навіщо ми сповідуємося?

Відповідь на це питання міститься у власному духовному досвіді батьків. Все те, що вони уміють самі, вони зобов’язані передати своїй дитині.

Якщо людина не має в собі духу покаяння, якщо вона не сповідується, а міркує: «Моє життя вже склалося, а ось дитину я хочу виховати правильно: щоб вона відвідувала храм, ходила на сповідь, у недільну школу, а я вже якось проживу і без цього», то вона не зможе пояснити своїй дитині, навіщо треба сповідуватися і що таке сповідь. Те, чого дитина не бачить у своїх батьках, чого вона не може набути через них, вона набуває вже тільки в зрілому віці і за таких життєвих обставин, через які Сам Господь приводить її до Себе. Будь-яке інше знання буде поверхневим, неглибоким і швидко втрачається.

Важко буває пояснити дитині, для чого ми сповідуємося, і тоді, коли ми не читаємо їй Євангеліє. А якщо ми перед сном маємо в сімейній традиції таке читання, нехай не щоденне, але хоч би часте, то питання «навіщо треба сповідуватися» у дитини зазвичай не виникає. Євангеліє починається словами: «Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне» (Мф. 3:2). Покаяння – це шлях духовного життя, який провадить нас до спасіння. Життя без покаяння не можна назвати вірою в Бога, спасіння неможливе без покаяння.

Втім, набагато частіше дітям доводиться пояснювати не «навіщо?» треба сповідуватися, а «як?». Адже дитина не запитує: «Навіщо потрібно їсти суп?». Вона, швидше, запитає: «Як приготувати суп?». І мама постарається відповісти на це питання і навчить дитину готувати суп. Не питання «навіщо?» рухає, а питання «як?». «Як треба сповідуватися?» – це питання внутрішнього духовного життя. Людина, яка живе в покаянні, обов’язково знайде для своєї дитини відповідні для відповіді слова, сенс яких не буде поверхневим. Адже сповідь – це внутрішня потреба кожної людини.

Як допомогти дитині?

Якщо в сім’ї є духівник, є своя духовна традиція, розв’язати проблему підготовки дітей до сповіді нескладно, складніше, допомагаючи, не зашкодити дитячій душі. Деякі батьки самі пишуть сповідь за дитину. І ось приходить до священика семирічний хлопчик, який щойно навчився писати, і подає написану дорослим почерком записку із складними реченнями і правильно розставленими розділовими знаками. Усім батькам потрібно знати, що цього робити не можна. Чомусь дуже турбуються дорослі про те, що дитина не всі гріхи згадає перед сповіддю, і намагаються неодмінно нагадати їй про все, що вона забула. Але ж Господь не по кількості прощає нам наші гріхи. Не потрібно боятися того, що дитина не усе розповість. Якщо вона щиро почуває себе на сповіді, але не усе згадала, у цьому немає нічого страшного. Адже Бог терпить нас, дорослих, хоча ми не відразу сповідуємо усі свої гріхи. Більше того, якби Господь показав нам, які ми є насправді, ми просто не витримали б усвідомлення своєї гріховності. Милосердствуючи про нас, Господь кожному дає можливість поступово боротися з гріхами, які ми усвідомили. Ні дорослому, ні дитині немає необхідності сповідуватися в тому, чого вона сама в собі не бачить і не усвідомлює. У дитини є можливість побороти в собі тільки те, що вона усвідомлює як гріх, і не потрібно робити це замість неї. Наші діти, швидше, надають нам можливість оплакувати гріхи нашої молодості. Коли ми бачимо в них те, що благополучно забули в собі, викресливши це зі своєї пам’яті, то розуміємо, що примушує нас знову і знову нести в собі дух покаяння, плакати перед Богом і благати про те, щоб те, що спотворило нас, не пошкодило душам наших дітей. Можливо, так Господь нагадує нам про наші гріхи.

Звичайно, потрібно поговорити з дитиною перед сповіддю. Можна почати так: «Давай ми з тобою згадаємо, що в нас було. Помолимося разом Богові і вибачимося в Нього за наші гріхи. Навіть якщо ти боїшся про щось розповісти, Господь бачить твій гріх, знає про нього, але, якщо ти розповіси про нього на сповіді, Він обов’язково тобі його простить. Про цей гріх знатимете тільки ви двоє, Бог і ти. І більше ніхто». Коли ми приховуємо свій гріх, він назавжди залишається в душі і може пустити коріння. Як бур’яни, якщо їх не вирвати із землі, коли вони ще маленькі, можуть «захопити» увесь город, гріх, що не сповідали, поступово обвиває усе наше єство. Якщо дитина довіряє своїм батькам (для таких бесід дуже важливо мати дитячу довіру), то можна обговорити разом погані вчинки. Можна в делікатній формі нагадати дитині її помилки, але самим сповідуватися замість дитини в жодному разі не можна.

І ще не можна говорити священикові про те, які в дитини гріхи, їй це просто не треба. І, звичайно, у жодному разі не можна підходити до священика після сповіді і запитувати: «А вона вам про це сказала? А про це?». Після подібних бесід у дитини буде втрачено всяку довіру до духівника. З досвіду видно: чим більше дитина довіряє батькам, тим більше вона довірятиме священикові, навіть незнайомому. Можна обговорити разом зі священиком якусь сімейну проблему, але доносити на свою дитину недобре.

Діти досить часто бувають внутрішньо готові до сповіді, але не можуть знайти в собі мужність зробити перший крок. Тоді священик, знаючи їх внутрішній настрій, може акуратно і тактовно допомогти їм у цьому. Тут тягнеться зона таємничої благодатної дії Бога на душу людини, яку ми не знаємо і яка незбагненна для нашого розуму.

Коли батьки намагаються щось порадити священикові перед сповіддю, це означає, що вони свої батьківські обов’язки перекладають на священика. Виховувати дитину любов’ю, терпінням – ось завдання батьків, яке вручив нам Сам Господь, а у священика інше покликання.

Господь сказав: «Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16:31). Якщо діти не слухають батьків, кого ж вони тоді послухають? Нам, батькам, потрібно, набравшись терпіння і мужності, нести свій хрест, виховуючи дітей для Царства Небесного і не вторгатися в ту сферу, де діє Сам Господь.